Чтение онлайн

Сказати на весь світ:

— Належу до народу,

котрий мене прирік на біль, на німоту!

Люблю його пісні, його печаль і вроду.

Ненавиджу його безмірну темноту!

Сказати на весь світ... А може, хтось на світі

і розум, і знання циганам роздає.

Принаймні там, в лісах, в циганському лахмітті,

ще хоч свобода є, яка вже там, а є.

...І снились їй ліси, і снилась їй свобода.

І тисячі долонь при тисячах свічок.

І лінії жзиття циганського народу —

яв лінії доріг і лінії річок.

І знову, знову, знов оті циганські круки.

І місяць молодий, тремтливий, як лоша.

Циганська Муза — викручені руки,

циганське слово — вийнята душа!..

О плем’я кочове! Ти згадуєш Папушу?

Ту сонячну печаль високого чола.

Якби циганський Бог заглянув їй у душу,—

вона ж і в смертний час його не прокляла!

"Чавунна ніч, гараж моєї втоми"

* * *

Чавунна ніч, гараж моєї втоми.

Заглух, затих задиханий мотор.

Упало серце крізь гіркі фантоми,

лежить, як неостиглий метеор.

Сумної зірки посмішка родинна.

Людської злоби чорні мегатонни.

Летить літак, сутулий, як людина,

І теж летить в гараж своєї втоми.

«Мадонна перехресть», 2011 р.

ЧАДРА МАРУСІ БОГУСЛАВКИ

Вузенька вуличка. Стіна, повита хмелем.

Татари сплять, сьогодні в них байрам.

Високий дуб, по-українськи - нелинь.

Святе письмо, по-їхньому - Коран.

Чого я тут? Ще й, кажуть, Богу слава,

що я жива, що в мене муж паша.

А я- Маруся. Я- із Богуслава.

У мене є непродана душа.

О, як він любить, як він мене палить!

Як він мене цілує уночі!

Каблучки нанизав по дві на кожен палець.

Браслети на руках, на шиї дукачі.

І я ходжу, володарка темниці.

Скриплять у тиші двері за дверми.

Блищать очима слуги темнолиці,

мені у ноги стелять килими.

Ох, килими, барвисті килимочки!

Фонтан, кальян і сльози на зорі.

Носила я і плахту, і віночки, -

ну, як мені, чи гарно у чадрі?

І меч, і правда - цноти не жіночі.

Люблю чадру - і чорна, і густа.

Коли татарам брешуть мої очі,

ніхто не бачить, як тремтять вуста.

Мого лиця не видно під чадрою.

Мій муж поїхав. Тоскно мені. Жду.

А то б я їм здавалася чудною, -

чого я зблідла і куди іду.

Чого дивлюся в море, у тумани.

Чого, як тінь, блукаю уночі.

…Бряжчать мені невільницькі кайдани.

А я шукаю сховані ключі.

ЧАЙКА НА КРИЖИНІ

(Поема)

НАДБЕРЕЖЖЯ

Кораблі прихилились

бортами

до тихих причалів.

Принесли свою втому

в затоки оці голубі.

Тиша...

Тиша в порту.

Дельта Одри вливається в далі.

Коронований гриф

скам ’янів

на старому гербі.

Посейдонів тризубець

уночі висріблює іній.

Вранці тануть сніги

і злітають бурульки з дахів.

Прокидається верф.

Поясами тонких ватерліній

оперізують люди

борти молодих кораблів.

Старовинного замка

суворі, похмурі стіни.

Мармурове лицарство,

повалене бомбою в пил...

Надбережжя стоїть

по коліна у власних руїнах,

в проростанні дерев,

в шурхотінні чаїних крил.

Над Валами Хробрего

розгублені меви кигичуть.

Видираються хлопці

на Башту Семи Плащів...

У Щеціна — червоне,

обвітрене морем обличчя

і схвильований голос

корабельних прощальних гудків.

КРИГА НА ОДРІ

В цьому році зима

не вдягала білої свити.

Часом вже й приміряла,

та хтось її зразу крав.

Пошукала, поплакала...

Що ж робити? —

бідувала в старій

із торішніх зів’ялих трав.

Як коли лютувала,

стелила рядно ожеледиць.

Сперечалася з морем,

несла сум’яття вітрів.

Все збиралась на силі.

Та не встигла огледіться,

як проснулись дерева

і на Одрі лід потемнів.

Крига буйно ломилась

у відкриті двері протоки.

Лід кришився, б’ючись

об каміння берегове...

І, нарешті, по Одрі —

темній, широкій —

на останній крижині

самотня чайка пливе.

— Ти куди ж розігналась?

Чи, бува, не до самого моря?

Чайки держаться гурту,

а ти відпливаєш одна.

А крижина тонка.

А крижина майже прозора...

Ну, а що, як її

розмиє вода весняна?

Ну, а що, коли їй

та удержать тебе несила?

Затріщить і підломиться...

Піде вода кругами...

— Дивна людино!

Я ж маю крила.