Чтение онлайн

"Чорна птиця б’є крильми по клавішах"

* * *

О. Д.

Чорна птиця б’є крильми по клавішах.

Із яких ти упала небес?

Може, Бах,віки подолавши,

у твоєму серці воскрес?

Так зіграти ці фуґи, токати,

проломивши невидимий мур.

Жінко-птице, звідки така ти,

із яких неземних партитур?

Ти ж не тут, ти все далі й далі,

ти сама вже не чуєш себе.

Тільки ожеледь срібних педалей

на землі тримає себе.

6.10.1998

«Мадонна перехресть», 2011

"Чорні верби над ставом"

* * *

Чорні верби над ставом. Білий вечір води.

Зірка впала кристалом на самотні сади.

Пробиваєш кирзою ту некошену гущ,

як в часи мезозою серед первісних пущ.

Ріки в’ються вужами. Цезій гусне в крові.

Динозаври іржаві пасуться в траві.

Як невидимий ящір, кігті випустив дріт.

І летить птеродактиль, він тепер вертоліт.

ЧОРНОБИЛЬ-2

Ліси хриплять застуджено, як бронхи.

У Зоні тиша. Тиша гробова.

Лиш мілітарним привидом епохи

«Чорнобиль-2» над лісом проплива.

Фантом, кістяк, антена дальніх стежень, —

він прихопив ті сосни під пахви.

Там спить їжак. Їжак узимку лежень.

І ніч іде з ліхтариком сови.

Там мох скубе косулька ще не вбита.

У пнях живуть древлянські ще боги.

Там все друкує ратички й копита

і вишиває хрестиком сніги.

Але, ліси розсунувши плечима,

фантом іде, куди його не ждуть.

І тільки села мертвими очима

його у далеч тоскно проведуть.

Йому не треба кленів і акацій,

ні голосів, ні мальви на тину.

Вже навіть ржавим залишком локацій

він може думать тільки про війну.

Не ясні зорі і не тихі води.

І ліс рудий. І стежки аніде.

А він стоїть. Він цар Антиприроди.

І на вітрах антенами гуде.

ЧУЖЕ ВЕСІЛЛЯ

Зозулин гай і вовчі крутояри,

і ми з гори йдемо у вечоровий час.

А десь танцюють дружки та бояри —

дуднить земля, туга, як тулумбас.

Медові зорі в небі прокидаються,

тополі білим листям лопотять.

А ми йдемо. Душа не оглядається.

А це ж далеко, верст, мабуть, із п'ять.

Вітрів свавілля, музика — Севілья!

Десь п'яні гості ломлять перелаз.

У нас з тобою не було весілля.

А втім, було. Давно. І не у нас.

Писала доля ночі під копірку.

Були бояри, дружки і свати.

Ну й що із того, що кричали: «Гірко!»?

А що було іще, крім гіркоти?

Чужа душа сиділа одесную,

в чужій душі усе було чуже.

У цій журбі одплачу, одісную,

аж поки час тих днів не відпряже...

Пісками літ у дзвоні потонулому

все заніміло, щезло, одгуло —

у проминулому, у промайнулому,

де ще тебе у мене не було.

Чуже весілля, випивки й закуски.

А шмат життя змарнований болить.

Двигтить земля, аж сиплються черкуски.

І пам'ять хоче вуха затулить.

ЧУМАЦЬКИЙ ВІЗ

У Крим далекий виряджали сина.

Волів купляли, ярма і занози.

На оболоні мати голосила

І виливала на чумарку сльози.

Гули степи. Воли жували літо.

Печаті ратиць відміряли дні.

Туди ішли – як оживало літо.

Назад брели по мертвенній стерні.

Топили серце чумаки у кварті.

І, розхитавши гопаком корчму,

везли в степах, просмолені, чубаті,

важченну сіль, тараню і чуму.

Вона цвіла єгипетським намистом,

турецьким капцем в’язла до стопи,

і гайворонням, ніби чорним листом,

із неба облітала на степи.

Пограбувавши золоті хороми,

вітри в гаях ділили бариші.

Росла у тілі передсмертна втома,

передпісенна туга – у душі.

Полудрабок здригався під рукою,

гойдалось небо і пливло, пливло…

І, захлинувшись тугою терпкою,

лягав чумак пилюці на крило.

Виймали хлопці із ярма занози.

Шапки здіймали, випрягши волів…

Вогонь в’їдався в чорні ребра воза,

прив’язані за дишель до землі.

Худі тополі сплять довготелесо

над безгомінням стомлених доріг.

І полум’ям обгризені колеса

під вічним небом замітає сніг.

А в небі сяє між своїм обозом

Великий Віз безсмертністю коліс…

Оце і вся різниця поміж возом

і мрією про той же самий віз.

"Вітчизна", кн. 7, липень 1962

"Шалені темпи. Час не наша власність"

* * *

Шалені темпи. Час не наша власність.