Чтение онлайн

Фантастика - не мріяв і Жюль Верн.

Кипить у нас в артеріях сучасність.

Нас із металу виклепав модерн.

Душа належить людству і епохам.

Чому ж її так раптом потрясли

Осінні яблука, що сумно пахнуть льохом,

І руки матері, що яблука внесли?!

"Шипшина важко віддає плоди"

* * *

Шипшина важко віддає плоди.

Вона людей хапає за рукава.

Вона кричить: - Людино, підожди!

О, підожди, людино, будь ласкава.

Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!

Одна пташина так мене просила!

Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.

І просто осінь щоб була красива.

ШЛЯХ

Агей, передні!

Не робіть затору.

Чого спинились?

Вирушайте в путь.

Якщо вам тяжко їхати під гору, —

ті, що за вами, вас переженуть.

Обійдем шлях по висоті обочин,

де квіти мають бурштиновий мед.

... Пробачте, бджоли, ми їх потолочим,

нам конче треба рухатись вперед.

Аби ніхто від ноші не схилився

і не пристав, не вибився із сил...

Бо хто в путі надовго зупинився,

на того шаром осідає пил.

«Проміння землі», 1957 р.

ШОТЛАНДСЬКА БАЛАДА

Вдень Роберт оре, сіє, жне.

А ввечері під клен

виходить Джен,

хороша Джен,

найкраща в світі Джен.

Та тільки Роберт той дивак.

Ні віжок, ані шлей.

І все не так,

і все не так,

не так, як у людей.

Він вірші сіє, вірші жне.

Чого той фермер варт!

Люби Роберта — одне.

А заміж — то не жарт.

Вже й плаття шлюбне шиє Джен...

Йде Роберт в білий світ.

Лишає в душах слід пісень,

в салонах — слід чобіт.

Жінки кохають дивака.

Але далеко клен.

І не така,

і не така,і —

всі не такі, як Джен!

Співають гори і ліси

шотландської землі.

І знають Роберта усі —

раби і королі.

Був Роберт простий землероб.

Тепер він джентельмен.

Волосся падає на лоб,

Немов осінній клен.

Він вірші сіє, вірші жне,

король всім королям.

Він тугу з серця прожене —

а туга знову там.

І скільки їх було в житті —

коханих тих імен...

І тільки Джен,

і тільки Джен,

і тільки, тільки Джен!

"Прапор", кн. 4, квітень 1962

ШПАКІВНЯ

Звичайна будка,

зменшена темниця —

тісна, буденна, сіра і вузька.

Таке житло, — хіба ж воно годиться

для птиці благородної, шпака?

От мій сусід, той знає, що до чого.

Такий палац шпакам приготував —

пиляв,

рубав,

терпляче стругом човгав

і флюгери фігурно вирізав.

Віконце склив,

місив ногами глину,

рожеві стіни крейдою білив,

а щоб вітри не дули у щілину,

то ще й на дверях дідика прибив.

Умеблював шпаківню дуже просто:

крім необхідних в побуті речей,

поставив крісло для шпаків — дорослих

і дві колиски для шпаків — дітей.

Ще й телескоп — дивитись на сузір’я,

домову книгу і малу печать,

корзинку —

для обскубаного пір’я

і ножиці — щоб кігті обрізать.

Зробив проводку,

якже, щоб світилось,

бо не сидіти ж їм при каганці...

Але шпаки чомусь не поселились,

зате живуть звичайні горобці.

«Вітрила», 1958 р.

ШПИЛЬ ТУГИ

В підніжжі Туги — остраху ковток.

Вібрує трос, блищать на сонці дуги.

Прощай же, радосте, бо я беру квиток,

беру квиток на шпиль самої Туги!

Там холодно. Там високо і сніг.

Там чорний Всесвіт наляга на плечі.

Там крижаної піфії триніг

куриться димом білої хуртечі.

Сліпучий магній снігових пустель,

хребтів баских затягнуті попруги.

Нема осель. Весела карусель —

червоно-жовті крісла, як попруги.

Нема осель. Весела карусель —

червоно-жовті крісла, як папуги.

На стиках троси кидає у дріж,

висока даль читається складами.

Лечу над білим болем бездоріж,

над вовчими голодними слідами.

А врешті — синтез. Врешті — результат.

Отак злетіть без дріб’язку валізи

на верховину Туги серед Татр,

в гірських вітрів трагічні вокалізи.

Людина, я, всіх горестей мішень,

на самий шпиль дісталася — і от я!

Десь чоловічок, схожий на женьшень,

сотає звук тірольського іодля.

Зимове сонце на плечі, мов глек.

Внизу далеко смужечка дороги.

Сніги і я. Над присмерком смерек —

усіх печалей білі епілоги.

"Шукайте цензора в собі"

* * *

Шукайте цензора в собі.

Він там живе, дрімучий, без гоління.

Він там сидить, як чортик у трубі,

і тихо вилучає вам сумління.

Зсередини, потроху, не за раз.

Все познімає, де яка іконка.