Чтение онлайн

* * *

Я в людей не проситиму сили,

я нічого в житті не просила,

як не просять гранітні схили,

щоб у спеку дощі їх зросили.

Я в людей попрошу тільки віри

в кожне слово, почуте від мене,

в кожний погляд очей моїх сірих,

в кожну ласку рук нестудених.

«Проміння землі», 1957 р.

"Я виросла у Київській Венеції..."

* * *

Я виросла у Київській Венеції.

Цвіли у нас під вікнами акації.

А повінь прибувала по інерції

і заливала всі комунікації.

Гойдалися причали і привози.

Світилися кіоски, мов кістики.

А повінь заливала верболози

по саме небо і по самі котики.

О, як було нам весело, як весело!

Жили ми на горищах і терасах.

Усе махало крилами і веслами,

і кози скубли сіно на баркасах.

І на човнах, залитими кварталами,

коли ми поверталися зі школи,

дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами

балкончиків причалені гондоли.

І слухав місяць золотистим вухом

страшні легенди про князів і ханів.

І пропливав старий рибалка Трухан.

Труханів острів... острів Тугорханів...

А потім бомби влучили у спокій.

Чорніли крокв обвуглені трапеції.

А потім повінь позмивала попіл

моєї дерев’яної Венеції.

"Я виростала у садах"

* * *

Я виростала у садах,

де груші достигали теплі,

і курявою лист пропах,

і соковиті пахли стебла.

Я виростала у полях,

де сонця схід — неначе спалах,

де потривожена рілля

опівдні м'яко парувала.

Я виростала у лісах,

де сосни рожевіли станом,

де важко падала роса

на голубі лісні поляни.

Я виростала на Дніпрі,

де височіють кручі,

де на ніч ставлять ятери

рибалки — люд небалакучий...

І барви тих далеких літ —

куди б не ділася тепер я,

що б не писала, — як відсвіт,

лежать на білому папері.

«Проміння землі», 1957 р.

"Я вранці голос горлиці люблю"

* * *

Я вранці голос горлиці люблю.

Скрипучі гальма першого трамваю

я забуваю, зовсім забуваю.

Я вранці голос горлиці люблю.

Чи, може, це ввижається мені

той несказанний камертон природи,

де зорі ясні і де тихі води? –

Я вранці голос горлиці люблю!

Я скучила за дивним зойком слова.

Мого народу гілочка тернова.

Гарячий лоб до шибки притулю.

Я вранці голос горлиці люблю...

"Я вчу тебе, як мову іноземну"

* * *

«Оксані Пахльовській, моїй донечці – присвячую»

Я вчу тебе, як мову іноземну,

як знаки, зашифровані в гербі.

Я вдячна Богу, що послав на Землю

шляхетну душу, втілену в Тобі.

«Мадонна перехресть», 2011

"Я додому пишу нечасто"

* * *

Я додому пишу нечасто,

хоч забралась в таку далечінь.

Заважає мені то щастя,

то розваги, то просто лінь.

Мамо моя, не сумуй...

Щиру правду тобі скажу —

до неправди душа не лежить —

я ніколи в житті не тужу,

бо не маю від чого тужить.

Мамо моя, повір...

Що не день — то радість нова.

Що не будень — то майже свято.

Що не слово — то щирі слова,

бо у мене друзів багато.

Мамо моя, не тужи...

Не спіткнуся на жодній з доріг,

не зазнаю в житті образи...

Як вернуся на рідний поріг —

чи впізнаєш мене відразу?

Мамо моя, не плач...

«Проміння землі», 1957 р.

"Я дуже тяжко Вами відболіла"

* * *

Я дуже тяжко Вами відболіла.

Це все було як марення, як сон.

Любов підкралась тихо, як Даліла,

А розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.

На білих вікнах змерзли вітражі.

І як ми будем, як тепер ми будем?!

Такі вже рідні, і такі чужі.

Ця казка днів – вона була недовгою.

Цей світлий сон – пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею! –

Воно лишилось на усе життя.

"Я думала, — це так, а то була вже Доля"

* * *