Чтение онлайн

Вітька Малий зачепився за слово "звелів", схвально кивнув.

– І не треба.

– Ну не можна ж отак його залишати?

– Не можна, - погодився Малий, а потім, глянувши Людмилі просто в обличчя, видав фразу, почуту десь у американському поліцейському серіалі.
– Усе о`кей, леді. Я поліцейський.

Насправді далеко не все виглядало о`кей. Поки викликаний Людмилою опер приїхав, вона встигла збігати до аптеки і повернутися з купою ліків. Переконавши чергового провізора, що її чоловік глибоко напоровся на цвяха, а лікарів панічно, до психозу та нервового зриву, боїться з дитинства, вона придбала все за порадою чемної жіночки в білому халаті та круглих окулярах, і вже вдома як могла обережно обробира рану, перев`язала, пригадуючи ще студентські заняття з санмедпідготовки, зробила кілька щеплень. Час летів непомітно. Коли у двері подзвонили, годинник показував першу годину ночі. Дивно, що цей безликий приятель Рибалки з посвідченням капітана міліції зовсім не здивувався нічному дзвінку незнайомки. Та навіть його поява не змінила ситуацію на краще.

– Він не помер?
– обережно запитала Людмила.

– Ще чого. Вичухається. Я його знаю, - Малий присів на стілець, - Ви теж присядьте, розмова до вас серйозна.

Людмила хотіла закинути цьому неотесаному ментові стосовно того, хто кого в цій хаті мусить запрошувати сідати, та утрималася, слухняно підсунула крісло до Вітька.

– Значить, так, - Малий глипнув у бік канапи.
– Хочете ви того, чи ні, а доведеться мені тут у вас переночувати. Хоч на підлозі, хоч отут, у цьому кріслі. Не бійтеся, з вами особисто поганого нічого не станеться. Просто ви можете собі йти спати, відпочивати, набиратися сил. З роботою проблеми?

– Що ви маєте на увазі?

– Відпроситися хоча б на завтра зможете?

Людмила зітхнула, але тут нічого не поробиш. Можна послатися на проблеми з дочкою в лікарні, нехай Бог простить.

– Коли треба - спробую.

– Тепер: я не знаю, хто ви йому, не відаю про ваші стосунки. Цієї ночі я чергуватиму біля нього...

– Слухайте, може правда лікаря! А раптом зараження крові! Горить весь!

– Дурне зараження! Не станеться з ним нічого, я вам кажу, - для певності малий тицьнув себе пальцем у груди.
– Мені конче необхідно з ним переговорити. Тоді я знатиму розклади і скажу, чи можна перевезти його звідси. Власне, протягом наступного дня я планую зайнятися вирішенням цієї проблеми. Тоді можна скликати хоч консиліум лікарів. Про його знайомство з вами не мусять знати ані його друзі, ані тим більше вороги.

– Ну ви ж йому друг наче...

– Я поліцейський, леді, - проголосив Вітька замість відповіді.
– Не хвилюйтеся, колись я медбратом підробляв, померти не дам.

Пригадавши розмову з майором Бойчуком, Людмила вирішила - краще довіритися цьому безбарвному капітанові. Аби не розмова з Бойчуком, жінка не знала, чи дозволила б вона поводитися так двом ментам, колишньому і теперішньому, у своїй маленькій квартирі-фортеці. Від Романа Бойчука відгонило небезпекою, тому, само собою, хотілося прийняти бік того, кому небезпека загрожує. Тобто, захищати Олега Рибалку, раз уже випала така нагода.

– Нехай так. Але чергуємо біля хворого по черзі.

– Ще чого. Лягайте спати... Людмила, здається?

– Здається, - чомусь подібне запитання жінку не образило. Справді, нема різниці, як звати господиню. Сказано дуже щиро. На щирість ображатися - себе не поважати.
– Гаразд, містере поліцейський, спробую заснути. Та коли що - не соромтеся, гукайте. Вмикайте свою сирену.

– Яку сирену... А-а-а!
– посмішка в цього безликого капітана міліції виявилася напрочуд симпатичною. Може, саме посмішки йому й бракує.

Людмила вляглася під ковдру просто в халаті. Вона думала - довго не зможе заснути, все ж таки вечір видався напруженим, як, до речі, взагалі майже весь грудень, одна пригода з Оксаною чого вартувала... Та сон проковтнув її, лиш голова торкнулася подушки. Їй снилося щось абстрактне у багряних та червоних кольорах.

Коли вона ранком розплющила очі, як заведено, о сьомій, з кімнати чулися стишені голоси. Жінка не змогла лежати довго, підхопилася, щільно зачахнула халат і вийшла до чоловіків. Рибалка напівлежав на канапі, капітан, повернувшись на кроки, подарував господині свою фірмову посмішку.

– Доброго ранку. Як наш хворий?

– Хворіє, - Олег підніс у вітані руку.
– Я, мабуть, таки марив, раз цей мент поганий приперся сюди.

– Ви дуже доречно марили, - Людмила поправила розкуйовджене волосся.
– То як ви себе почуваєте?

– Дякую. Не скажу, що краще, та принаймні спокійніше. Спокій, сон та курячий бульйон - головні ліки від будь-якої хвороби, крім венеричної... Пробачте...

– Нічого. Колись в цій кімнаті ви вже намагалися невдало пожартувати, - перехопивши дещо здивований погляд Малого, Людмила діловито змінила тему: - Отже, не знаю нічого про харчування для підрізаних, а вам, шановна нічна сестро, можу запропонувати каву з чим-небудь. Яєшня, сосиски, магазинні котлети...

– Хіба кави. То ви лишаєтесь з хворим?

– Я ж обіцяла, - в Людмили зовсім вилетіло з голови, що шефа або його секретарку поки що можна застати вдома, бо дзвонити на роботу і відпрошуватися, особливо перед новим роком, навіть враховуючи її крайні сімейні обставини, дещо нахабно.

– Чудово. Швидше за все, його перевезуть від вас ще вдень. Так що другу половину вициганеного відгулу зможете спокійно від нас відпочити. Правильно?

Олег замислено кивнув. Думки його в цей момент літали зовсім в інших царинах.

Хоча Південна Борщаговка - зовсім інший район, Вітька Малий, виявивши несподіваний для фонтан красномовства, переконав своє начальство в доцільності масштабної та результативної операції, начальники райвідділів зв`язалися, переговорили, причому головним аргументом у розмові виступила обіцянка капітана Малого одним махом розкрити більше десятка "глухарів", причому - в обох дружніх РУВС. Таким чином, усе вирішилося ще до десятої ранку.

Бійці з групи захвату навіть зраділи, коли Мордвин з Татарином спробували, як напишуть потім у протоколі, чинити опір. Насправді обдовбаний Коля Мачуха взагалі не реагував на те, що відбувалося довкола, Мордвин відчинив двері, навіть не питаючи, хто, а коли побачив дільничного у формі, а за ним - міцних "беркутівців" у бронежилетах, мляво замахнувся рукою. Цього виявилося досить, аби бійці загону "Беркут" випробували на ньому свою професійну майстерність. Татарин взагалі повівся неадекватно - вискочив з кухонним ножем, а раз так - чинив збройний опір. У сумці Мачухи знайшли стилет з лезом середньої довжини, правда, витертий, але Вітька Малий вірив, що сучасні технології творять дива. Аби брали трійцю наркоманів за напад на Рибалку, в квартирі знайшовся б ножик зі слідами крові Олега. Та в даному випадку про колишнього сищика взагалі не згадувалося, за цією трійцею при бажанні можна потягнути здоровенний шлейф аналогічних злочинів, і головне - помилки особливої не буде. Стилет просто занесений до протокола як холодна зброя. Малий лиш подумав: "От ідіоти! Не могли довшого леза знайти, кілери хрінові". Одночасно зловили Стьопу Буркотуна. Цей спокійно дозволив закувати себе в наручники, навіть заявив тим, хто його вів: "Все, хоч відпочину, так усе дістало - край!"

Дизеля взяли ще простіше. Його не шукали особливо, заїхали на базар, де він сиджував у місцевій забігайлівці, та привселюдно поклали мордою в багнюку. Він репетував на весь базар, комусь чимось погрожував, та Малий, присівши, пообіцяв йому не просто опір при затриманні, а збройний опір і свідків, які підтвердять в разі чого, куди він викинув ніж та пістолет. На руків`ях ножа і пістолета знайдуть його, Дизеля, відбитки пальців. Знаючи можливості українських правоохоронних органів, Вовка Дизель замовк, покірно сів у машину.

Протягом наступних кількох годин капітан Малий командував парадом. Виховно-просвітительську роботу він провів з усіма по черзі. Почав з ватажка, говорив не довго, просто видавав інформацію для роздумів:

– Якщо ти, суко смердюча, не візьмеш на себе всі квартирні крадіжки, які тобі скажуть, тобі жвиндець повний. Я не помилюся, коли скажу - більша половина з них точно ваших рук справа. Сам розумієш, речі потерпілим ніколи не повертаються, зате моральне задоволення від ефективної роботи міліції дуже велике. Підеш у відказ– переживу, наркоманів твоїх все одно мені в актив запишуть. Але я шепну, кому треба, хто вчора ввечері Карася підрізав. Ти ж знаєш, нехай Карась і мент колишній, є люди, котрі його поважають. Хоча б бійці з "Універсума". Коли тебе, старого підора, за кілька ходок на зоні реальним підором не зробили, обіцяю - опустять, прізвища не спитають. Це - як мінімум. Береш на себе по повній програмі - ніхто нічого не дізнається. Питання з Карасем я сам залагоджу. Ось тільки не кажи зараз, що я нічого не доведу. Сам розумієш, коли справа стосується таких придурків, як Вовка Дизель, доводити особливо нічого не треба. Віслюк без того знає, хто він. І всі інші знають - оце осел, додаткових доказів не треба шукати. Сиди, думай.