Чтение онлайн

– Усе так серйозно?

– Настільки, що я не поліз далі. Той, кому заважає Новиков, найняв Вовку Дизеля, але між нами це помре.

Малий присвиснув. Від коментарів утримався, та все стало зрозумілим без слів: коли до серйозної справи залучають наволоч на кшталт Дизеля, людині, на яку точиться зуб, таки загрожує серйозна небезпека. В принципі Дизель та йому подібні - звичайні гарматні ядра, що тупо руйнують все на своєму шляху, аби лиш спрямувати жерло гармати в потрібний бік. Аби Новикову хотіли зробити звичайне попередження, вдавалися б до інших, більш елегантних кроків. І так само Вова Дизель - типове гарматне м`ясо. Заради безпечного, але кардинального вирішення проблем на зразом існування в цьому світі Влада Новикова Дизеля, найбільш незначущу фігуру в районному злочинному світі, легко пустять під прес, списавши на нього заодно ще кілька злочинів. І головне - розбиратися особливо не будуть. Адже репутація у Вовки Дизеля стійка: жодна серйозна людина з ним не захоче мати справу. Спишуть на звичайний банальний злочин. Сьогодні - Новиков, завтра - Сидоренко, післязавтра - Міхельсон. Для кожного знайдеться свій нікчемний, але небезпечний саме через усвідомлення власної нікчемності та бажання подолати її Вовка Дизель.

– Може, слід попередити?

– Допоможе?

– Навряд, - криво посміхнувся Малий.
– Знаю я таких камікадзе.

– Бач, а охороняти його я не наймався. Тому давай якось роздушимо цей флакончик, але не тепер, ще справи.

– Хай так, - погодився Вітька.
– Ага, слухай, я ж тобі про сержанта Григоряна довідки навів. Ще цікавить?

– Ану-ну...

– Значить, прізвище - трагедія всього життя. Розумієш, взагалі він - Остапенко. З Остапенком мати розлучилася, коли йому було чотири роки. Потім він став Клаптенком, а коли матуся і з цим не прижилася - переписали як Григоряна. Хлопцеві вісім років було, хто таку дєтку коли питає? Так Григоряном і лишився.

– Здорово! Значить, з Григоряном мама довго жила?

– Кажуть, досі живе.

– Звідки такі докладні відомості?

– Абіжаєшь, началник! Байку цю сержант Григорян усім давно розповів. І не набридає ж.

– Зате є чим пишатися. Добро, Вітьок, погнав я. До метро довезти?

– Як завжди.

– Що тобі зробив цей Григорян, коли не державна таємниця?

– Нічого особливого. Хотів запитати, чи можна через його григорянів справжній вірменський коньяк діставати. Тепер бачу - він не по цих справах. Цікаво, з кавказцями він у яких стосунках? Вони його земляком визнають?

– Дурню, де там земляком! Атец прафесар в інстітут, панимаеш, е? Не знаю, чи пишається професор Григорян пасинком, але наш Григорян постійно нагадує народу про вищу освіту його вітчима.

Пляшку коньяку Олег Рибалка заховав у бардачок. У флязі напій закінчився. Треба буде вдома перелити.

Того вечора Людмила сиділа вдома і дивилася серіал. Назву не пригадувала, з чого все почалося - не знала, чим усе закінчиться - здогадувалася. Коли почався серіальний бум, в неї ще не було окремого кабінету, тож жінки на роботі теревенили лише про долі членів власної сім`ї по той бік екрану. Людмила, аби не з`їхати з глузду остаточно, придумала для себе персональну гру: прогнозувала подумки розвиток подій, хто з ким розлучиться, хто до кого залізе в ліжко, хто кого застане з коханцем, хто стане багатим, хто розориться, хто від кого завагітніє, хто кого запроторить до в`язниці. Навіть взяла за практику записувати все на окремому папірчику. Потім, наступного дня, коли обговорення вигаданого життя стихійно тривало, вона звірялася з власними прогнозами. Іноді вгадувала, іноді - ні. Тепер ці ігри лишилися в минулому, бо починався власний серіал. Людмила дивилася на екран і не бачила його.

Коли вірити лікарям, Оксана швидко йде на поправку і Новий рік точно зустрічатиме вдома. Десять днів лишилося. Людмила ще не знала, зіпсувала їм обом донька свято чи навпаки - перспектива стати бабусею у тридцять три роки її повинна надзвичайно втішити. Вона не уявляла собі цілоденного спілкування з донькою Навідувати в лікарні звикла, тепер матері вистачало такого ось дозованого спілкування. Кудись іти в гості, розвіюватись? Не варіант. Запросити когось? Теж відпадає, напруженість стосунків буде відчуватися, про причини перебування Оксани в лікарні родичі та знайомі мали досить приблизне уявлення. Машина збила. Все.

Телефонний дзвінок примусив здригнутися. Пищав чомусь мобільний. Візитку з номером "трубки" вона давала лише діловим знайомим, там же зазначено робочий телефон. Кому це припекло о, скільки там, пів на десяту вечора? Писк не припинявся. Людмила підвелася, пройшла через кімнату, взяла зі столу сумочку, витягла мобільний, здивувавшись сама собі: звичайно, повернувшись додому, вона вимикала "трубку". Висвічував зовсім незнайомий номер. Аби вона знала, хто це, ще могла б прикинути, відповідати чи послати подалі, вимкнувши телефон. Але писк не вгавав, тому вона рішуче натиснула на потрібну кнопку, піднесла трубку до вуха.

– Слухаю.

За хвилину вираз її обличчя різко змінився. Воно сполотніло. На ньому проступив переляк.

Знайомий "опель" справді стояв неподалік від під`їзду. Передні дверцята з боку пасажира розчахнулися, Людмила зазирнула в салон і нічого страшного на перший погляд не побачила. Рибалка напівлежав у кріслі на місці водія, але ані помираючу жертву, ані героя, котрий, лишившись без обох ніг, продовжує стримувати могутній наступ супротивника, він не вдавав. Людмила попри всю несподіваність і драматизм ситуації десь у підсвідомості відзначила - їй це подобається. Ще в салоні чимось тхнуло, змішання різних запахів, з яких таки вирізнявся алкоголь. Неначе хто розхлюпав міцний напій на шматок розпеченої шкіри. Ніколи не нюхавши розпеченої шкіри, Людмила чомусь дала запахові, котрий ударив у ніс, саме таке визначення.

– Бачте, все нормально, - Олег говорив рівним голосом, без жодної спроби заспокоїти, просто констатував очевидний факт.
– Зараз я вийду, закрию машину, обіпруся на вас і ми зайдемо в будинок, - пауза.
– Там у вас така пильна тітонька при вході, їй не варто бачити, як ви затягуєте до себе напівзігнутого чоловіка.

– Сьогодні не тітонька. Відставний полковник.

– Тим більше. Поводьтеся, ніби нічого не трапилося. Гайда.

Обережно, аж надто обережно Рибалка ступив лівою ногою на мокрий сніг, напружившись, вистромив з машини голову й тулуб, перенісши вагу тіла на ліву ногу, одним плавним рухом виліз з машини. Людмила, вибігаючи, накинула дублянку просто на домашній халатик, о ось капці не перевзула, ноги промокли відразу, щойно вона вибігла на тротуар, та вона відчула вологу п`ятами лише тепер. Рибалка далі рухався неквапом, зачинив машину, писк підтвердив увімкнення сигналізації. Сховавши ключи до кишені куртки, Олег запахнув поли. Людмила вже підбігла до нього - гори вони, ті капці!, - взяла під руку. Зовні парочка виглядала досить пристойною. Подумаєш, чекала жінка свого милого, аж вискочила на вулицю боса. Повз відставника-консьєржа прошли спокійно, в ліфті несподіваний гість притулився спиною до стіни, заплющив очі, але щойно вони зайшли до квартири і Людмила зачинила двері зсередини, Рибалка поточився, схопився рукою за стіну, мало не впав, обережно присів на маленький пуфик у передпокої. Тепер, при кращому освітленні, господиня побачила - Олегове обличчя блищало від крапельок поту.

– Не треба так дивитися. Іншого виходу не бачив, - Рибалка випростався, переставши стримувати біль і скрививши обличчя, почав скидати куртку. Людмила заходилася допомагати, і аж тепер побачила проштрикнуту чимось гострим дірку ззаду ліворуч, трошки нижче лівої лопатки. Коли Олег нахилився, аби висунути по черзі руки з рукавів, жінка зойкнула: кров ще не встигла запектися, тому потилиця виглядала суцільною свіжою раною. Куртка впала на підлогу, піджак теж був проштрикнутий у тому самому місці, але навколо місця удару буріла нерівного кольору пляма. Незнайомий запах став більш різким.

– Що це? Чим?
– вона голосно зашморгала носом.

– Нічого страшного. Коньяк "Тиса". Закарпатський. Спирту під рукою не було, бинтів та йоду теж, - Рибалка тяжко дихав.
– Невідомо, яку залізяку вони в мене встромили. Ще стовбняк підхоплю... або ще яку інфекцію... Жирно їм... Довелося з метою дезінфекції поливати рану коньяком.

Тирада, вочевидь, забрала в нього надто багато як для пораненого сил. Піджак Людмилі довелося скидати з нього самій. Роблячи це, вона намагалася не дивитися на кров. За все життя вона бачила різані рани лише в кіно, а кров - лише з порізаного пальця та на розбитих колінках дітей, тож не знала, чи готова вона реагувати адекватно на вигляд справжньої крові.

Швидше за все, ні.

– Де це... Хто вас так...

– Потім розповім. Усе потім...

Олег Рибалка, колишній сищик, тепер - напівбандит на прізвисько Карась, брехав. Він уже знав: ніколи не розкаже цій в принципі випадковій в його житті жінки, - не так важливо, що він до неї відчуває, - про власну помилку. Швидше, не признається у власній дурості.

...Вовка Дизель подзвонив рано. Вчора, коли передавав гроші, нічого не казав, а тут раптом озивається на мобільний. Рибалка сам залишив йому номер, не вистачало, аби ще він шукав цього придурка, коли гроші назбирає - хай дається знати. Звісно, вимагати від Дизеля, аби той забув номер, чи змінювати його лише через те, що даєш його кому попало, не годиться. Олег був переконаний - Дизель дасть йому спокій, навіть не згадає про нього - і нате вам, доброго ранку! Довго не патякав, сказав - справа вкрай важлива, зустрітися треба, забив стрілку на восьму в "Мумії". Це таке невеличке кафе, просто в глибині одного старого дворика, переобладнане з бомбосховища, тому й назва, по лиш одним власникам зрозумілій аналогії з гробницями фараона. "Мумія" не мала яскравої вивіски, назва скромно значилася на дверях, кафе не було розраховане на випадкового перехожого. Чому саме там, Олегові думати особливо не хотілося. Воно й краще: сам він не завсідник "Мумії", Дизель, треба думати, теж. Аж тепер дійшло: не послав Дизеля відразу, купився лише з однієї причини. Самовпевнено подумав - перелякався Вовка, вирішив Карасеві за якусь невеличку мзду замовників здати, дурний-дурний, а хитрий... Кажучи Малому про справи, Рибалка мав на увазі також стрілку з Дизелем. Але того в призначений час у "Мумії" не виявилося. Правда, подзвонив, коли Олег, чекаючи академічні п`ятнадцять хвилин, сьорбав каву. Затинався, посилався на дикий цейтнот, переніс зустріч на непевний час. Нагадав - важливо, божився подзвонити. Знизавши плечима, Олег вийшов під мокрий сніг. Машина не завелася. Місце глухе, та навіть з двору він виїхати не міг. Зробивши кілька спроб запустити мотор, Рибалка матюкнувся і, захопивши ліхтарика, вийшов з машини. Відчинив капот. Нахилився, присвічуючи ліхтариком і по можливості закриваючи нутрощі капота від попадання дощу. Швидше відчув, аніж почув рух за спиною. А потім - сильний удар ззаду по потилиці...