Чтение онлайн

— По-друге, я знайшов там ось що.

Він ступив два кроки вперед і поклав на стіл Півчеревичкову іграшкову мишку.

— Чудово, — вдоволено засопів начальник. — Нарешті ми виявили хоч одного пацюка у транспортному засобі.

— Послухайте-но! — розгублено вигукнув Мохобородько. — Адже це не пацюк, а звичайнісінька іграшка! Подивіться уважніше — під нею навіть коліщата!

— Мені цілком підходять пацюки й на коліщатах, — гугняво мовив начальник. — В інструкції ніде не сказано, що пацюки не можуть мати коліщат.

Муфтик пильно дивився на начальника сповненим презирства поглядом.

— Яка дріб’язковість! — сказав він нарешті. — Та якщо ви вже такий причепа, то зарубайте собі на носі, що це взагалі не пацюк. Це — крихітне безвинне мишеня!

— Гм, — спохмурнів начальник. — Таке вже й безвинне! А раптом воно заводне? Звідки я знаю?

— Правильно! — підпрягся обшукувач.

— О батечку! — Мохобородько намагався зберегти витримку. — Й дитина зрозуміє, що це іграшка не заводна, а просто на коліщатах. І, зрештою, яке це має значення!

Начальник переможно всміхнувся.

— От бачите! Самі зізналися, що це не має ніякого значення. Отже…

Він багатозначно замовк, узяв іграшкове мишеня і став порівнювати його з пацюком на плакаті. І тоді ухвалив:

— Якщо це мишеня, як ви запевняєте, то воно, самі бачите, пацюкоподібне. А все пацюкоподібне, як сказано в інструкції, неодмінно треба вилучати із транспортних засобів.

Досі Півчеревичок мовчки слухав сварку. А тут його мов хтось шпигонув. Умить опинився біля начальника, простягнув руку й загорлав:

— Віддайте мишеня!

Той від подиву аж очі витріщив — таке поводження просто приголомшило його.

— Ну! — Півчеревичок гримнув знову. — Довго я чека тиму?

І коли начальник усе ще, як бовван, стояв незрушно, некліпно втупившись у нього, Півчеревичок лунко постукав себе кулаком у груди.

— Ви довбеха! — репетував він. — Хіба не бачите, що я кавалер золотої медалі. Чи ви серйозно вважаєте, що я можу так просто віддати мою іграшку?!

Начальник лише тепер помітив, що у всіх трьох на грудях поблискують медалі.

— Та я ж… — промимрив він. — Я тільки виконую наказ.

Він простягнув Півчеревичкові іграшкове мишеня і додав:

— Звичайно, цю справу можна витлумачити і так, що мишеня не буде пацюком ніколи, безумовно…

Півчеревичок на це ні гу-гу. Крутнувся на п’ятах, взяв у медика довідку про щеплення і промарширував за двері. Інші зробили те саме.

— Щасливої дороги, — сказав начальник контрольного пункту і козирнув.

Друзі майже під’їжджали до міста, коли якийсь хлопчина на узбіччі дороги замахав рукою.

— Дуже цікаво, — забурмотів Півчеревичок. — Місто — під носом, а він, бачте, не бажає пройти якихось кілька кроків. Я в дитинстві не смів отак зупиняти чужі машини.

Але Муфтик загальмував.

— Куди тобі їхати? — поцікавився він.

— До школи, звісно, — промимрив хлопець. — Я ходжу у вечірню зміну.

— Стрибай сюди, — сказав Муфтик, і Мохобородько відчинив дверцята.

Коли хлопчик заліз у машину, мандрівники здивовано помітили, що в нього за плечима висіла перев’язана паском каструля.

— Колись до школи ходили здебільшого з ранцями чи портфелями, — всміхнувся Півчеревичок. — Та й машини тоді були напохваті не в кожної дитини.

— Звичайно, звичайно, — погодився хлопчик. — Тоді не було такого лиха. А нині… У місті не пройдеш, щоб не намочити ніг.

— Ну-ну, — засміявся Півчеревичок. — Що ж трапилося? Повінь, еге?

— Пацюча повінь, — промовив серйозно хлопчина. — Вчора у нашій школі пацюки погризли на шмаття вісімдесят сім ранців. Лише тепер друзі збагнули, в чому справа. Не прагнення комфорту змусило хлопчика проситися в машину, — він боявся пацюків. А в каструлі він носив свої підручники й зошити, бо метал пацюки все ж не вгризуть!

— Тоді становище справді жахливе, — спохмурнів Мо-хобородько. — А заняття у школі є?

— Зараз ще є, — кивнув хлопчик, — та, мабуть, скоро заняття припиняться. Вчора ввечері випробовували коша-чий запах, і тепер усе залежатиме від того, чи він впливає.

— Випробовували кошачий запах? — здивувався Муфтик. — Як це зрозуміти?

— Одна бабуся приходила до школи зі своїм котом, — вів далі школяр. — Вона обійшла всі класи, так що кошачий запах має зостатися в усій школі. І тепер сподіваються, що це змусить пацюків повтікати геть.

— Це був білий кіт? — замислено спитав Мохобородько.

— Еге, білий, — відповів хлопчик. — А іншого в нашому місті, здається, й немає — один-єдиний. З ним старенька ходить по всіх усюдах і непогано, кажуть, на цьому заробляє.

— Як того кота звати? — нетерпеливилось Півчеревичкові.

— Чи Анджело, чи Ахмет, — пригадував хлопчик. — Принаймні починається на «А».

— Може, Альберт? — запитав Мохобородько.

— Правильно, — сказав школяр. — Альберт.

Автомашина в’їхала до міста, і друзі скоро на власні очі побачили, що пацюки тут були повновладними господарями. Поодинці й парами, а то й цілими зграями тинялися вони міськими вулицями, розкошували на сходинках будинків або гасали в парках. Гладкі й самовпевнені, вони нікого й нічого не боялися.

Людей на вулицях майже не було. А ті сміливці, що з’являлися, старались хутенько прошмигнути, зіщулившись од страху, з кочергою, сокирою чи просто із замашною палицею, — відбиватися од пацюків. Незважаючи на літню пору, всі були у високих чоботях, особливо цінувалися, здавалось, рибальські, що вище колін. Деякі молодики дибуляли на високих ходулях, ледве утримуючи рівновагу, щомиті ризикуючи впасти.

Трійця звернула увагу, що сумок, папок, портфелів і валіз ні в кого не було. Натомість люди несли всілякий жерстяний посуд: молочні бідончики й каністри. Жерсть явно ввійшла у моду — в кількох місцях навіть будинки обшиті нею.

На розі однієї з вулиць наших мандрівничків обігнав броньовик.

— Ви бачите! — вигукнув Муфтик. — Навіть війська прибули!

Проте хлопчик заперечив.

— Це звичайна автолавка, — пояснив він. — Усі крамниці зачинено через пацюків, товари продають лише зі сталевих контейнерів і броньовиків — туди-бо пацючня не пролізе.