Чтение онлайн

— Земля!

Усі коти, діставшись берега, починали ретельно обтрушуватися, і саме це врятувало Мохобородька. Допоки хвостаті старанно стріпували з себе крапелини, вони ні на що не звертали уваги, і Мохобородьку поталанило прошмигнути повз них.

— Славна робота, — похвалив Півчеревичок, коли Мо-хобородько забрався в машину. — Варто лиш заманити котів у воду, і все пішло на лад.

— Половину нашої обіцянки вже виконано, — мовив Муфтик, простягаючи Мохобородькові рушника. — Чимало котів уже на березі.

Мохобородько витерся і почав хутко вдягатися. А його супутники тим часом занепокоєно спостерігали, як проходить рятувальна операція.

Один за одним коти підпливали до берега, і всі перш за все старанно обтрушували свої кожушки. Але решта котів — їх уже ніхто не штурхав — судомно вчепилася кігтями в березовий стовбур.

— Ой леле, — занепокоївся Півчеревичок. — Чому вони зволікають?

— Нічого дивного — бояться води, — сказав Мохобородько. — Чи наважаться пливти до берега?

— Ти диви… — буркнув Півчеревичок. — Ми світу білого не бачимо, щоб їх порятувати, а вони води бояться!

І Півчеревичок взявся за діло.

Він витяг з-за пазухи рогатку, прочинив дверцята й обережно вислизнув із машини. Фургончик саме стояв на гравії, тож навкруги вистачало камінців для рогатки. Півчеревичок хутко набив ними кишені. І ось перший постріл.

Плись!

Плись-плись-плись…

Півчеревичок стріляв раз по раз. Уміло пущені камінчики падали у воду біля самої верхівки берези, там, де між гілками нерішуче юрмилися останні полоненці.

Кожен постріл здіймав бризки, задні кішки, моторошно нявкаючи, тисли на передніх.

Плись! Плись-плись-плись…

Півчеревичкові камінці булькали у воду дедалі частіше, і задні кішки чимраз дужче тисли на передніх.

Плись-плись-плись-плись-плись!

І ось перший кіт у воді, за ним — другий, третій, четвертий… Умить на березовому стовбурі не стало жодного кота — всі шубовснули у воду й пливли до берега. Певне, вони збагнули, що краще вже головою у воду, ніж терпіти все це.

Півчеревичок заліз у машину.

— Тепер усе гаразд, — сказав він, усміхаючись. — Добряче-таки нагрів чуба.

— Чудово, — підбадьорливо кивнув Муфтик. — Справді чудово! А як ми тепер принадимо кошачу зграю до міста?

На це запитання, як кажуть, відповіло саме життя. Кішки, які досягли берега першими і вже трохи обсохли, зацікавлено роззиралися довкруж. Варто було Муфтикові завести мотор, як вони погрозливо наблизилися до фургончика. Певне, упізнали машину, і це навіяло їм неприємні спомини.

— Все зрозуміло, — зрадів Півчеревичок. — Навіть без мого мишеняти цього разу обійдеться. Кішки й так поженуться за нами, і ми спокійно заманимо їх до міста. Інакше я не Півчеревичок, а Чоботисько.

— Що ж, спробуємо, — відповів Муфтик.

І машина покотила.

Спочатку дуже повільно, а потім швидше, швидше, усе віддаляючись від озера. Півчеревичок і Мохобородько припали до заднього віконця — звідти краще спостерігати за котами.

— Почалося! — вигукнув Мохобородько. — Півчеревичок був правий.

Ще якась мить — і всі кішки вибралися на берег. Тим, які вискочили з води останніми, вже ніколи було й обтруситися до пуття — моторошно нявкаючи, вони разом з іншими кинулися переслідувати фургончик, і скоро вся хвостата орда мчала за трійцею друзів.

Остання картина, яку побачили тут мандрівники, — це велика пташина зграя, що линула в небі. Пернаті радісно щебетали й поспішали до вільного від котів острова.

— Полетіли, — усміхнувся Муфтик. — Тепер гусені каюк, і дерева знову одягнуться у смарагдові шати.

На що Півчеревичок порадив:

— Тільки ти не починай зараз віршувати! Додай краще газу, а то буде непереливки, коли ми самі опинимося серед оцих котиськів.

Муфтик натиснув на газ.

— Ми драпаємо точнісінько так, як од кінноти, — сказав Мохобородько.

— Правильно, — кивнув Півчеревичок. — Адже у місті за кота дають скакуна!

А Муфтик пробубонів, міцно вчепившись у кермо:

— Вартість котів одразу ж упаде, як тільки ми дістанемося міста.

Гонитва тривала, й Муфтик аж упрів, тримаючи машину на належній відстані від переслідувачів. Лише тоді, коли друзі виїхали на шосе, Муфтик зітхнув полегшено — нічого більше боятися крутих заворотів або схованих у високій траві пеньків і валунів обіч шляху.

— Коти від острівного життя стали прудкішими, — зазначив Півчеревичок.

Либонь, так воно й було, бо, незважаючи на велику швидкість, відстань між кошачою зграєю і машиною анітрохи не збільшувалася. Лише недалеко від приміського контрольного пункту Муфтикові пощастило трохи відірватися від погоні. І вмить з’ясувалося, що це було необхідно. На дорозі раптом з’явилася перешкода — опущений шлагбаум.

— Ось тобі й на! — вихопилось у Півчеревичка. — Якщо ми тепер зупинимося, то потрапимо в кошачі пазурі.

Муфтик засигналив, і з будки вийшли чергові, проте підіймати шлагбаум і не збиралися.

— Телепні! — розізлився Півчеревичок.

Він просунув голову у віконце і щосили загорлав:

— Ану дорогу! Котам зелену вулицю!

Не помогло. Мало того — біля контрольного пункту стали розмахувати руками, щоб фургончик зупинився.

— Вони не чують, — сказав Мохобородько. — Вони взагалі не розуміють, у чому річ.

— Глушмани! — випалив Півчеревичок.

Муфтик став пригальмовувати, щоб машина не наскочила на шлагбаум. Що робити? Розмірковувати ніколи.

Раптом Півчеревичок підхопився і кинувся до кухонної полиці. Серед іншого начиння він знайшов велику лійку, з допомогою якої Муфтик наливав у пляшки сік. Тоді знову сів до віконця, спрямував лійку у бік контрольного пункту й закричав у неї, як у рупор:

— Котам — зелену вулицю!

Чергові підійшли до шлагбаума.

— Почули! — вигукнув Мохобородько.