Чтение онлайн

— Жахливо, що може накоїти зграя пацюків, — зітхнув Півчеревичок. — Хай навіть миршавий пацюк, та коли їх орда, він пануватиме над усім містом і чхатиме на всіх.

Скоро вони дісталися до школи, і Муфтик підкотив фургончик до самого ґанку, щоб хлопчикові не довелося прокрадатися подвір’ям повз пацючі кублиська. Одначе й коло самого порога аж кишіло пацюками, і підліток весело сказав:

— Здається, кошачий запах не подіяв. Напевне, доведеться таки закрити школу.

Він подякував, вискочив із машини і зник у школі.

Трійця поїхала далі. Проминули морозивну ятку, де тепер, звісно, ніякого морозива не продавали, потім — головпошту. Коли Муфтик побачив на даху пошти пацюка з підступною мордою, він задоволено подумав: добре, що поштові скриньки з давніх-давен виготовляють із жерсті. Тож немає потреби обшивати їх бляхою, щоб пацюки не поточили листів на потерть. І враз Муфтик пригадав, що, на жаль, зараз це йому і не болить і не свербить. Промайнули ті часи, коли він писав собі листи, і які гарні листи…

Муфтик поринув у задуму. Неуважно ведучи машину він пригадав свою самотню молодість і думав про те, як часто він, один-однісінький і сумний, сидячи десь під кущем, кропив свою муфту сльозами.

Проте за цей солодкий спомин трійця мало не поплатилася дуже дорого.

— Цуценя! — раптом закричав Мохобородько, який сидів поруч із Муфтиком. — Цуценя на дорозі!

Тієї ж миті й Муфтик помітив собача. Тікаючи від величезного наїжаченого пацюка, нещасне цуценя кинулося прямо під машину. Завищали гальма, однак Муфтик чудово розумів, що цього замало. Від фургончика до цуценяти лише кілька кроків, на такім куцім відтинку одразу спинити машину просто неможливо. І Муфтик рішуче повернув кермо — хай буде, що буде!

Авто рвонулося ліворуч так, що аж праві колеса відірвалися од землі й прошерхотіли над головою зляканого цуцика. Півчеревичок гепнувся додолу і так забив усі десять пальців на ногах, що надовго втратив бажання ворушити ними.

Машина зупинилася. Скраєчку вулиці стояла масивна камінна афішна тумба. І фургончик застиг прямо навпроти неї. До круглої споруди зоставалося якихось кілька сантиметрів.

— Ху! — видихнув Муфтик. — Я анітрохи не здивувався б, якби зараз наша машина перетворилася на гармошку.

— Страшно й подумати, що б зосталося від нас, — додав Мохобородько.

Мандрівники вийшли з машини — розім’ятися й прийти до тями після пережитого струсу.

Усе скінчилося щасливо. Тільки в Півчеревичка боліли пальці, більше ніхто не постраждав, і фургон цілісінький. Правда, під час зупинки щось двічі підозріливо клацнуло — то, як виявилося, закрилися пастки на пацюків. Та все ж таки цуценя втекло від переслідувача — воно вже відбігло далеченько, на другий кінець вулиці, і пацюк загубив його слід.

— Потрібен кіт, — раптом пробурмотів Півчеревичок.

— Що, що? — Муфтик і Мохобородько воднораз витріщилися на нього.

— Потрібна кішка, — повторив Півчеревичок. — Точніше, потрібно негайно багато-багато котів.

Лише тепер Муфтик і Мохобородько збагнули, що Півчеревичок читає оголошення. Вони зацікавлено підступили ближче.

Афіш про театральні вистави, концерти або танцювальні вечори не було; тумба всуціль була обліплена невеличкими папірцями, і на кожному щось написано.

І так далі, і так далі.

Не було сенсу читати всі оголошення, бо їхній зміст майже однаковий.

І тут Мохобородькове обличчя посерйознішало. Він перевів погляд од афішної тумби на своїх спільників і сказав тихо, схвильовано:

— Тепер мені зрозуміло, чому пацюки так раптово полишили руїни палацу.

— Чому? — вражено спитав Півчеревичок. — Хіба ти знайшов таке оголошення, де це пояснюється?

Мохобородько кивнув.

— Про це промовляють усі ці оголошення — про одне й те ж, — почав він. — Про це казав і начальник контрольного пункту, і школярик. Але ми не збагнули з їхніх розмов найсуттєвіше. Коти! Адже тут, у місті, немає котів — ми ж самі їх спровадили. А тільки про це дізналися пацюки, вони негайно поспішили сюди!

Муфтик і Півчеревичок задумливо мовчали. Мовчали довго. А тоді знову сіли всі у машину.

Залишивши позаду місто і без мороки минувши наступний контрольний пункт, трійця через дві години в’їхала до лісу. Щоб потрапити до озера, вони звернули із шосе на вузенький звивистий шлях. Усе довкола було знайоме, і друзі не боялися заблукати.

На галявині, де вони уже колись відпочивали, Муфтик зробив невеличку зупинку. По тому фургончик покотив далі й далі в ліс, поки нарешті не зупинився на березі озера.

Мохобородько, який уперше був тут, зацікавлено озирався довкола, а Муфтик і Півчеревичок всю увагу зосередили на острові, де туди-сюди никали кішки. Вибравшись із машини, Півчеревичок негайно став метикувати над тим, як повернути хвостате плем’я до міста, а Муфтик, дивлячись на острів, знову замріявся.

Після врятування із пацючої облоги Муфтик взагалі став якимось ніжнішим і душевнішим, і тому не дивно, що він і тут солодко зітхнув і прочитав:

— О острове, моїх намрій земля, як тебе ніжно небо осява! Навколо тебе хвилі хлюпотливі, верхи дерев на диво шелестливі!

— Сильна поезія, — усміхнувся Півчеревичок. — Тільки я не доберу, де там листя шелестить, коли дерева зовсім голі.

— А й справді листя нема! — вигукнув ошелешено Муфтик, дивлячись на острів. — Я мушу переробити свого вірша. Що може шелестіти ще, окрім листя на деревах?

— Шелест шелестом, — сказав Півчеревичок. — А куди ж усе-таки поділося листя з дерев? Якщо я не помиляюся, до осені ще далеченько.

— Можливо, кішки з голоду пооб’їдали зелень? — висловив здогад Муфтик.