Чтение онлайн

Усе, що ви скажете, може бути використано проти вас. Головою треба було думати. Головою. Цікаво, якщо б вона сказала, що боїться дохлих слонів, їй би сюди слонячий труп припхали?

Тричі вона наближалася до дверей, проте пройти повз щурячу мотузку не могла. Так і крутилася поруч, як гоголівська панночка у труні навколо крейдяного кола.

«Це ж треба щось робити. Скільки мені тут сидіти?» — подумала Новицька, гарячково шукаючи вихід. Спершу вона спробувала набрати бодай когось із решти пацієнток. Чи то в неї телефон гавкнув, чи то нікого немає на місці. Нікого немає на місці. Нікого немає. Немає… Що вона там казала професору про нікого немає і пневматичну гвинтівку? Тільки де гвинтівка?

Треба щось робити з пацюком. Негайно щось робити з пацюком. І бажано так, щоб на нього не дивитися. Бо її ще раз знудить. І в номері окрім старого брудного ганчір'я буде смердіти ще й блювотинням. І ще трупом щура, що розкладається, висячи на мотузці. О mein Gott! Ще раз. Це була вівсянка. Вона ж просила дати їй нормальну їжу.

От якби ножиці — можна було б замружити очі й перерізати мотузку, потім кинути на пацюка простирадло і перестрибнути геть. А потім… А потім, якщо вона тут десь знайде пневматичну гвинтівку…

Найгірше, що ножиць тут немає. Узагалі жодних гострих предметів. Може, б ніж? Може, пригнутися й проповзти? А якщо зачепити щура ліктем чи ще чимось, він почне крутитися на своїй мотузці… Жирний такий, відгодований. От же падлюка, так висить, що як повзтимеш — зачепиш, і боком не пролізеш.

Еврика! Є пилочка для нігтів. Тільки доведеться тримати мотузку другою рукою, поки пилятиме.

« Нічьо, — думала Новицька, пиляючи. — Коли я звідси вийду, я професора цим пацюком нагодую. Ні, я йому цим пацюком клізму поставлю».

Коли мертва тварюка гепнулась об підлогу, Новицька мала такий рівень злості, що навіть не стала кидати на труп простирадло і стрибати, вона просто відфутболила одним ударом тільце в коридор. Потім зняла капці, викинула їх у смітник і перевзулася.

У коридорі тихо. Надзвичайно тихо. Неймовірно тихо. Нереально тихо. Де неадекватна тітка, яка о пів на восьму всіх будить пилососом? Де пунктуальний портьє, який приносить розклад на сьогодні? І вже має бути прибиральниця… У купі з тим, що вже дев'ята година і мовчить телефон, дуже цікаво виходить.

— Дєвочкі! — наважилась покликати Новицька.

Власний голос потонув у глибині коридору. І здався Анні вкрай непевним.

«Боже мій, це я і на презентаціях так звучу? Капець…» — подумала вона і повторила баском:

— Дєвочкі!

Нікого. Ок. Новицька квапливо повернулася у номер, замкнулася на ключ і почала оглядати приміщення, думаючи, де видерти якусь частину інтер'єру, що була б за предмет нанесення важких тілесних ушкоджень. Зрештою, Новицька розбила об стіну стілець та взяла собі від нього ніжку. Вгорі з ніжки стирчав довгий металевий шуруп. Дуже зручно. З одного боку — перелом черепа, з іншого, наприклад — заражаєш правцем. Можна сказати фізична і хімічна зброя 2в1. А в тому, що їй знадобиться зброя, Анна Новицька не сумнівалася. Те що діло — глина, вона відчувала п'ятою точкою. А п'ята точка в Новицької була підвищеної чутливості. Стопудово.

Доброго ранку. Рука призвичаєно падає на тумбочку поруч і намагається намацати окуляри. Немає. Дивно… Невже покинула у ванній?

Віка підвелася з ліжка та навпомацки потелемпалася до ванної. Світло. Де ж вони? Лежать десь поруч, а вона не бачить. А як їй бачити із мінус шість? Хо-хо, мінус шість це суцільні кольорові плями. Мінус шість — це коли не страшно виступати перед великою аудиторією, бо не видно не лише очей, а й облич. Мінус шість — це коли сітківка перерозтягнута патологічно видовженим очним яблуком так, що час від часу перед очима блимають сірі змійки та метелики.

Здається, Віка вивчила долонями кожен закуток ванної, номера та балкона.

— Чого це мучитися? Треба вдягнути лінзи. Це ж треба так гальмувати…

Вона знову повернулася до ванної. Вимила руки рідким милом, відкрила футляр. Сунулася упритул до дзеркала. Раптом вимкнули світло, Каретко аж стинулася від несподіванки. Із полички перед дзеркалом посипалася косметика.

— Мда, це вам не Київ.

За кілька хвилин світло блимнуло, замигало і знову відновилося. Віка закричала від жаху. Разом із косметикою в умивальнику опинився відкритий футляр для лінз. Порожній. Лінзи благополучно мандрували світами карпатської каналізації. Окуляри точно були десь у номері, але Віка не бачила, де саме. А ще була запасна пара лінз у сейфі на ресепшн. І чого вона її там лишила? Дурна, навіть не думала, що знадобиться. Не так сталося, як гадалося.

Віка вмилася крижаною водою і, не розкриваючи очей, навпомацки схопила рушник з ґачка, разом із ним потягнувся халат та впав на кахельну підлогу із підозрілим дзвоном. Good God! Невже вона кинула окуляри у кишеню халата без футляра… Тремтячими руками Віка витягнула з-під кипи махрової тканини те, що колись було окулярами. Неперевершено! Праве скло розбито вщент і вилетіло з оправи, ліве ще тримається, проте це не скло — це суцільне павутиння тріщин, великих і малих. Звичайно, з окулярами видніше, ніж без. Проте…

Віка швиденько одяглася, нашвидкуруч зачесалася та вибігла з номера шукати запасні лінзи. Пролунав телефонний дзвоник. Новицькій ніхто не відповів.

Попереду довгий світлий коридор. Якщо вона правильно поєднує те, що пам'ятала, та те, що можна побачити крізь павутиння лівого скла. Далі мають бути сходи. Ресепшн десь внизу. Їх там довго не тримали. Треба думати, хтось там буде. Бууудеееее.

— Тваю ма…! — Каретко перечепилася через поріг, якого просто не помітила.

« І трєснул мір напополам». Потім світ зник. Точніше розплився великими плямами блідої акварелі.

По-перше, вона добряче гепнулася лобом, а по-друге, від удару оправа розлетілася на запчастини, а ліве скло переможно розсипалося. Тепер Каретко залишилася сам на сам із своїми мінус шість. Над сходами знову замиготіли лампи. Суцільно чорний колодязь сходів. Згасло світло. Перепад напруги? Мабуть.

«А чи не поїхати мені ліфтом? — подумала Вікторія оптимістично: Поки я ноги собі не переламала? Чи струс мозку не заробила.»

Дякувати Богу, ліфт працює. Каретко зайшла та порахувала кнопки. Один, два, три. Ще є G, М, Е. І де ж ресепшн, на 1 чи G? Чи М? Таке маркування, як для ворога. Щоб ніхто не здогадався. Кнопок лише шість, тож за теорією ймовірності мучитиметься вона недовго. Тож натискаємо 1 і поїхали.

Ліфт дзенькнув і поїхав. Униз. Чи вгору? Якийсь мармуровий хол, надто темно. На ресепшені було гарне освітлення.

Тоді G. Знову пас. Схоже на робоче приміщення, чоловіки в уніформі тягають важкі ящики.