Чтение онлайн

А після цього санкції обрушилися на голлістів з нищівною силою.

Усіх тих, хто підтримував генерала де Голля і його «Вільну Францію», заарештували й відправили в концентраційні табори на південь Алжіру, в пустелю.

…Так, переступивши через трупи багатьох політичних діячів, петенівські офіцери йшли до своєї могутності.

Сходи, по яких ВСС піднімався до могутності, було викладено з трупів політичних діячів.

— Хлопці, — повторював Донован, — усе можна, абсолютно все, якщо тільки це справді на користь Америці…

На «користь Америці», тим її корпораціям, які мріяли про володарювання в післявоєнній Німеччині, був Гіммлер з його апаратом придушення, тому Центр дуже уважно спостерігав за кожним кроком Донована і його головного загону в Берні.

Через те Ісаєв і мав бути тим лакмусовим папером, котрий якнайшвидше міг прореагувати на те, що відбувається, і передати сигнал тривоги з Берліна.

Після того як Мюллер упевнився, що Штірліц зв'язаний в Москвою, він до кінця зрозумів, як йому треба діяти, бо план його роботи проти Кремля складався з кількох фаз, безпосередньо одна з одною не зв'язаних, але все-таки підкорених єдиному генеральному задумові.

Тому, зустрівши Штірліца, він сказав:

— Дружище, йдіть-но до себе й переодягніться. У вашій шафі є вечірній костюм, хіба не так?

— Ваші люди навіть підкладку пороли, дивилися, чи не сховав я чогось у ватяні плечики, — відповів Штірліц. — Попередьте, щоб зашивали тими самими нитками, я спостережливий, групенфюрер, звик помічати дрібниці.

— Розпустились, — зітхнув Мюллер. — Покараю. Я ж їх особисто інструктував про ці нитки.

— І що ж ми робитимемо у вечірніх костюмах?

— Слухатимемо музику, — відповів Мюллер. — Рейхсміністр воєнної економіки доктор Шпеєр розпорядився, щоб електростанція постачала світлом зал філармонії; він прихильно ставиться до музичного директора Герхарда фон Вестермана, навіть з Геббельсом посварився: той наказав усіх оркестрантів забрати в «фольксштурм», а Шпеєр любить музику. Сьогодні дають концерт цього самого… боже мій, вилетіло ім'я… ну, глухий старик…

— Бетховен, — сказав Штірліц, важко глянувши на Мюллера. — Він помер, коли був майже одного віку з вами, ви ж себе стариком не називаєте…

— Не ображайтесь, Штірліц, це сентименталізм, а він заважає нашій роботі…

— Вечірній костюм я надіну, але без пальта ми у філармонії задубіємо, групенфюрер…

— Звідки знаєте?

— Я буваю там двічі на місяць, забули?

— Не думайте, що я постійно тримаю для вас особисту охорону, Штірліц. За вами наглядають тільки тоді і лише там, де це доцільно.

…Мюллер здав своє пальто в гардероб, де біля вішалок стояли інваліди, які щойно виписалися з госпіталів; ті старезні діди в чорних уніформах із золотими галунами, до яких так звикли берлінці, повмирали від голоду й холоду; інваліди працювали невміло, впускали додолу номерки, крекчучи й морщачись від болю, піднімали їх, лаючись собі під ніс; а втім, роздягалося всього чоловік тридцять, та й ті — помітив Штірліц — прийшли на концерт, піддягнувши під піджаки й фраки хутряні курточки.

Мюллер, вовтузячись, умощувався в кріслі. Це здалося Штірліцу таким бридким, що він насилу втримався, щоб демонстративно не відсунутися від нього.

Мюллер ніби зрозумів потаємне бажання Штірліца, посміхнувся й сказав:

— Витримка у вас могутня, я б на вашому місці гаркнув…

Коли почали «Егмонта», Штірліц зразу ж пригадав, як у Парижі, в сороковому році, в готелі «Фрідман» на авеню Ваграм він настроївся на московську радіостанцію «Комінтерн» і спіймав передачу з Великого залу консерваторії, коли в музичній поемі від автора читав Василь Іванович Качалов, а диригував Самосуд.

Штірліц відзначив тоді, що російська режисерська думка набагато обігнала німецьку; а втім, потяг музичного мистецтва рейху до хорових рішень класики, боязнь появи на сцені особистості, бажання збити всіх у кучки й поставити на чолі кожної функціонера НСДАП зле пожартувало з них: під час панування нацистів побудували чудові автостради, потужні верстати, надшвидкісні літаки, але не було створено жодної книжки, яка переступила б кордони тисячолітнього рейху, жодного фільму, опери, симфонії, картини, скульптури, які збудили б інтерес світової громадськості; нацизм з його гребінцем, із закликами до наслідування традицій (до пуття нікому не відомих), з його ненавистю до пошуку нових форм прирік народ мислителів і поетів на духовне зубожіння. Тільки молодий Герберт фон Кароян, якого полюбляв Гітлер, дозволяв собі бути оригінальним — його манера диригування відрізнялася від усіх. Коли Геббельс сказав, що такій аномалії пора покласти край — дезорганізовує інших музикантів, спонукає їх до вседозволеності й самовираження, — Гітлер заперечив:

— Кароян у музиці наслідує мою манеру говорити з нацією. Не заважайте йому бути самим собою, зрештою він пропагує тільки великих німців; як мені відомо, він не включає в свої концерти ні Чайковського, ні Равеля.

Слухаючи в Парижі, окупованому гітлерівцями, російського «Егмонта», Штірліц відчув тоді високе почуття гордості — навіть у горлі пересохло — від того, що саме його революція, його Росія показала світові такий небачений и історії людства політ пошуку в мистецтві, який був хіба що в найкращі роки Еллади і Відродження.

Він згадував Маяковського, Ейзенштейна, Шостаковича, Кончаловського, Прокоф'єва, Яшвілі, Єсеніна, Дзігу Вертова, Радченка, Пастернака, Коровіна, Блока, Ель Лисицького, Таїрова, Мейєрхольда, Шолохова, він згадав фільми «Чапаєв», «Мати», «Ми з Кронштадта», «Веселі хлоп'ята», що тріумфально обійшли світ. Якому ще мистецтву випадала така завидна доля — протягом десяти років дати стільки великих імен, які, в свою чергу, породили своїх послідовників у світі?!

…Мюллер нахилився до Штірліца й шепнув:

— Егмонт явно відчуває потяг до більшовизму, відмовляється від компромісу.

— А хіба член НСДАП може йти на компроміс з ворогом?

— Я негайно прийняв би пропозицію катів, — шепнув Мюллер і дивно підморгнув Штірліцу.

Концерт припинили через десять хвилин: почався наліт англійців — гул їхніх «москіто» берлінці впізнавали одразу.

Повертаючись пішки на Принцальбрехтштрасе, Мюллер довго йшов мовчки, а потім сказав:

— Послухайте, дружище, ви — кмітливий, ви все зрозуміли правильно, і про мою спробу зблокуватися з усіма тими, хто думає про мирний кінець битви, і про нові стосунки між мною й вашим шефом, але головного ви не знаєте. І це не дуже велика біда… Головного не знаю я, тому й витяг вас послухати, як на сцені голосять голодні хористки. Працюючи багато років у тому кабінеті, який вам тепер добре відомий, я розучився вірити людям, Штірліц. Я не вірю навіть самому собі, розумієте? Ні, ні, це правда, не думайте, я зараз не граю з вами… Рубенау, Дагмар, відновлення припинених переговорів — навіщо все це?

— Мабуть, для того, щоб вести переговори далі.

Мюллер досадливо махнув рукою:

— Переговори йдуть постійно, Штірліц, ніхто їх не припиняв ні на хвилину… Шелленберг ще в сорок четвертому році літав у Стокгольм і в готелі «Президент» вів розмову про сепаратний мир з американцем Хьюїтом… Він уже влаштував зустріч екс-президента Швейцарії доктора Музі з Гіммлером. І було це не вчора і не через Рубенау, а п'ять місяців тому, напередодні нашого удару по англо-американцях в Арденнах, коли ті покотилися назад. І вони домовились. І Гіммлер дозволив вивезти з наших концтаборів багатих євреїв і знаменитих французів. Розумієте? Домовились. І Шелленберг прийшов до мене — після дзвінка Гіммлера — і одержав у мене право на звільнення двох тисяч пархатих і французиків. Але потім ми вдарили, й союзники стали тікати, і Гіммлер обірвав усі контакти з Музі, тільки Шелленберг ще метушився — в мене в досьє лежать про це всі документи… А після того як у січні Сталін почав наступ під Краковом і врятував американців, тому що ми повинні були перекинути із Заходу наші частини проти Конєва, рейхсфюрер знову зустрівся з Музі — і було це в Шварцвальді, поблизу Фрайбурга, дванадцятого лютого, ще до того, як ви поїхали до Швейцарії, — і підписав нову угоду… Розумієте? Підписав угоду, за якою зобов'язався кожні два тижні звільняти тисячу двісті багатих євреїв і відправляти їх у вагоні першого класу до Швейцарії. А єврейські фінансисти в обмін на це пообіцяли припинити антинімецьку пропаганду в тих газетах Америки, які вони контролюють… Ох, коли б Гітлер домовився з ними три роки тому! Коли б… Ці фінансисти зобов'язалися платити золотом Міжнародному Червоному Хресту через екс-президента Музі, а той, у свою чергу, купує нам на ці гроші бензин, машини й медикаменти… І вони вже йдуть у рейх, тому стали знову літати наші літаки, Штірліц, тому ми з вами досі їздимо на своїх машинах… Більше того, Гіммлер уклав пакт з американськими євреями з банків, який дає йому право на захист, бо, як з'ясовується, саме він, рейхсфюрер СС, врятував нещасних, приречених маніяком Гітлером на знищення, нехай за нього замовлять словечко… І таки замовлять, повірте…