Чтение онлайн

Штірліц похитав головою:

— Не думайте, що світ безпам'ятний…

Мюллер гірко усміхнувся:

— Пам'яті немає, Штірліц. Не забувайте про це. Дайте мені право редагувати «Фолкішер беобахтер» і «Дас шварце кор», а також складати програми радіопередач, і я протягом місяця доведу німцям, що політика антисемітизму, яка проводилась раніше, була кричущим порушенням указів великого фюрера, він ніколи не закликав до погромів, це все пропаганда ворогів, він хотів тільки одного: уберегти нещасних євреїв від гніву їхніх конкурентів. Пам'ять… Забудьте це слово… Злопам'ятство — так, але ця риса до поняття «пам'ять» ніякої причетності не має, лише до томливої жадоби помсти… І от, цей договір Гіммлера ми все-таки змогли поламати… Тобто що означає «ми»? Кальтенбруннер, не я, як на мене, то нехай єврей стане канцлером, усе програно, що буде, те й буде… Кальтенбруннер, мені здається, має свої джерела інформації з приводу того, що відбувається на Заході і в оточенні Гіммлера… Словом, я зробив так, що перехопили французьку шифровку в Мадрід про переговори Музі з Гіммлером, і Кальтенбруннер, звичайно, відразу ж доповів про неї фюреру. А той дав наказ: «Кожного, хто допоможе єврею, англійцю чи американцю, які сидять у таборі, буде розстріляно без суду й слідства».

— А коли б мова йшла про польських, французьких чи югославських в'язнів?

— Штірліц, треба ставити запитання так, як воно сформульовано у вас в голові: «Що було б, якби мова зайшла про російських ув'язнених?» Ви ж про це хотіли спитати? Відповідь ви знали наперед, не прикидайтесь, ви людина бувала.

— Якраз ця гра виходить саме в бувалих, — зауважив Штірліц.

Мюллер зупинився, витяг хусточку, висякався і тільки тоді розсміявся.

— Після нальотів, — сказав він, усе ще всміхаючись, — особливо навесні, в Берліні пахне осіннім Парижем. Тільки там смажать каштани, а в нас людське м'ясо… Але підемо в наших міркуваннях далі, я зацікавлений у тому, щоб послухати вашу думку про все, що відбувається, Штірліц… Справа в тому, що Шелленберг схилив до співробітництва обергрупенфюрера Бергера, начальника нашого управління концтаборів, і той зобов'язався не виконувати наказу Гітлера про евакуацію, тобто, прямо кажучи, про тотальне знищення всіх в'язнів. І Музі знає про це від Шелленберга. Але він не просто знає про це: він виконав прохання вашого шефа, і побував у Ейзенхауера, і передав йому карту, на яку нанесено розташування всіх наших таборів… Наносив їх туди Шелленберг… Особисто… І він же — мабуть, діставши від американців індульгенцію, — намагається зараз звільнити з табору французького міністра Ерріо, його колегу Рейно і членів сім'ї генерала Жіро… Кальтенбруннер заборонив мені випускати їх, і я сказав про це вашому шефу, і він зараз уламує Гіммлера, який боїться прийняти рішення — він роздавлений своїм страхом перед фюрером… Ось так, Штірліц… І з Швецією все йде, як по маслу… У мене вже два місяці лежить перехоплений текст телеграми шведського посла Томсена до Ріббентропа про бажання графа Бернадота зустрітися з Гіммлером, саме з Гіммлером… Я знаю, що Ріббентроп прислав до Шелленберга свого радника доктора Вагнера; той запитував, що все це означає; ваш шеф, звичайно, відповів, що йому про це нічого не відомо, хоча саме його люди підповзли до Бернадота і наштовхнули його на думку про зустріч з рейхсфюрером… Ріббентроп звернувся до Гіммлера, той відповів, що Бернадот — могутня фігура, але нехай з ним розмовляє він, Ріббентроп, а сам наказав Кальтенбруннерові послати до фюрера Фегеляйна [19] з проханням про санкцію на контакт із шведом. Гітлер вислухав свого родича й відмахнувся: «В період тотальної битви нічого думати про застольне базікання з членами королівських фамілій…» Але Шелленберг все одно зробив так, що Бернадот, не чекаючи відповіді Ріббентропа, прилетів у Берлін. І зустрівся з Ріббентропом, Шелленбергом і… З ким ви думали б? З Кальтенбруннером. І знову попросив аудієнції у Гіммлера, підкреслюючи при цьому, що його особливо непокоїть доля Данії, Норвегії й Голландії… І Шелленберг відвіз Бернадота до Гіммлера в його особняк у Хохенліхен… І вони домовились, щоб усіх датських і норвезьких ув'язнених було — порушуючи наказ фюрера — зібрано в один концтабір на півночі Німеччини. І за це люди із Швеції стали поставляти бензин нашій армії і СС… Так от я й запитую, навіщо Шелленберг втягує вас у дивну гру, говорячи, що він має намір відновити припинені контакти?

…Мюллер — до вчорашнього дня, до чергової зустрічі з Шелленбергом — не знав про ці переговори всієї правди; якась частина інформації надходила до нього, звичайно, але, готуючись до останньої гри із Штірліцом, не відкриваючи карт Шелленбергу, він попросив «милого Вальтера» пояснити йому цю ситуацію докладніше. Шелленберг, зацікавлений у добрих стосунках з Мюллером, не здогадуючись, що в того є свій, особливий план дій, відкрив шефу гестапо те, що він вважав за доцільне відкрити.

При цьому Шелленберг не знав того, що було відомо Мюллеру про Штірліца; цей козир тато-Мюллер беріг від усіх як зіницю ока, бо пов'язував з цим свою коронну операцію, яка стане для нього порятунком у майбутньому; те, що він задумав проти Росії, буде дуже гучним, про це так заговорять у всьому світі, що автора такої комбінації опікатимуть найсильніші люди Заходу; ті вміють цінити мобільний розум, здатний на кардинальні акції; Мюллер — здатний, таке Гелену й не снилося — педант, одним словом.

…Слухаючи Мюллера, Штірліц відчував нестерпне бажання закурити; пальці були холодні як лід; але він, примусив себе хмикнути:

— Отже, все те, що я робив у Берні, було просто метушня й ширма для чогось дуже важливого, недоступного моєму розумові?

— Моєму — теж, — відповів Мюллер. — Тільки в Берні ви не метушились, а допомагали мені й Борману зрозуміти механіку приводних пасів. На жаль, ми так і не зрозуміли смислу цієї механіки, хоч один з пасів перерубали…

— А що ж бідолашний Вольф?

— Вони зараз тимчасово вивели його з гри. Мені здасться, вони вважають його своїм головним резервом; усе-таки Вольф контролює понад півмільйонну армію в Італії, це чогось варто…

— То навіщо ж Шелленберг втягує мене у відновлення того, що не було зруйновано?

— Мене цікавить це більше, ніж вас, Штірліц. Чим вище становище людини в тотальній структурі, яка тепер на грані краху, тим більше вона занепокоєна не загальним, а особистим…

— Хочете, я спитаю про все це Шелленберга?

— Він вас пристрелить. Зразу ж. Ні, так не можна… Думайте. У вас є ніч на роздуми. А потім приходьте до мене, і спробуємо обговорити це удвох ще раз.

…Через три години Мюллер прочитав розшифровану телеграму Штірліца в Центр про те, що він йому тільки-но розповідав.

«Гопля! — посміхнувся Мюллер. — Нехай Сталін думає; нехай думає про тих, хто тут, у Берліні, стоїть зараз в опозиції до Гіммлера; нехай він думає про американців; нехай він думає про те, що Гіммлер ось-ось домовиться з Даллесом; нехай вибирає, він тепер може вибирати: я себе запропонував йому, Борман — тим більше, тоді як в Америці дедалі дужче консолідуються ті сили, які стоять в опозиції до Рузвельта й відкрито ненавидять Кремль…»

Як кожен видатний політик епохи, президент США Франклін Делано Рузвельт вірив своєму штабу, вважаючи, що найменша тінь нещирості, яка виникне серед тих, хто готує і формулює політичні рішення, завдасть труднопоправної шкоди справі країни.

Тому, одержавши нове послання від російського прем'єра — сухе й різке — з приводу контактів англо-американських секретних служб у Швейцарії з людьми обергрупенфюрера Вольфа, президент довго роздумував, до кого ж з найближчих людей слід звернутися з досить-таки делікатним проханням: з'ясувати і в Державному департаменті, і в Пентагоні, і в Управлінні стратегічних служб Донована, чим по-справжньому можна пояснити таку відверту тривогу й роздратованість російського керівника, не помітити якої в його посланнях просто неможливо.

Президент розумів, що зараз далеко не всі люди у Вашінгтоні поділяли його точку зору на роль Росії в післявоєнному світі.

Він знав, які сильні в країні традиції, які усталені стереотипи уявлень серед тих, хто виховувався в одних і тих же коледжах, відвідував одні й ті ж клуби, читав одні й ті ж книжки, грав у гольф на одних і тих же полях, захоплювався тим, що захоплювало пресу, і з відразою ставився до того, що зазнавало прагматичних, не дуже й доказових, але цілком звично сформульованих нападів «Нью-Йорк таймс», «Балтімор Сан» чи «Пост».

У цьому розумінні, вважав Рузвельт, американці пнулися бути ще більш традиційними, ніж «старші брати», англійці, які стояли на тому, що думка, яку один раз сформулювали ті, хто відповідав за тенденцію, мусить бути сталою, незмінною; коректування можливе дуже незначне; престиж великої нації не дозволяє різких поворотів — нікому, ніколи і ні в чому.

Тому президент і намагався зрозуміти, що ж саме в його посланнях Сталіну — цілком відвертих, написаних у найдружелюбніших тонах, — могло так дратувати кремлівського лідера.

Прислухаючись до порад членів свого штабу, зберігаючи з тими, хто входив до його оточення, найкращі, дружні стосунки, Рузвельт все-таки особливо важливі рішення приймав єдиноправно (тільки від Гопкінса, Моргентау та Ікеса він не таїв нічого); він сам переписував документ, якщо бодай одне слово здавалося йому надто розпливчастим, не досить певним, надміру різким чи, навпаки, занадто м'яким; оскільки він зачитувався Кантом, йому здавалося, що причинність неодмінно поєднується з поняттям закону; оскільки в причинності прихована необхідність невсипущої думки, оскільки, нарешті, форма сприймання життя через слова є вираження необхідності життя, президент двічі просив свого особистого ад'ютанта знову принести йому папку з листуванням з питань про контакти в Берні й заглибився в аналіз саме того, що визначало ситуацію, тобто в слово, а те, що Сталін, вихований у духовній семінарії, ставився до слова зовсім не просто, було Рузвельту ясно.

Текст свого послання здався президентові — після найприскіпливішого читання — цілком коректним; як досвідчений стратег політичної боротьби, він знав ціну тим словам-мінам, які заздалегідь закладаються у промови, що виголошуються державними й партійними діячами.

…Тому, уважно простудіювавши текст — з олівцем у руці, прискіпуючись до кожної коми, — Рузвельт із спокійною впевненістю в своїй правоті і союзницькій чесності відклав послання і, зчепивши великі пласкі пальці, признався сам собі в тому, що його безперервно мучать кілька питань, на які він поки що не може, та, мабуть, і не хоче відповісте собі. По-перше, чому Сталін не пише про факт контактів з німцями Черчіллю, тим паче що головну скрипку там — судячи з повідомлення Донована — вели англійці на чолі з фельдмаршалом Александером; по-друге, чому Черчілль нічого не повідомив йому, Рузвельту, про ці переговори; і, нарешті, по-третє, як пояснити, що досі немає вичерпного аналізу цих переговорів, зробленого ВСС, — ті лише обмежуються добіркою уривчастих документів, які вони нібито одержали від англійців у Парижі і від тих негласних друзів у тутешньому британському посольстві, хто відповідав за питання розвідки й політичного планування.