Чтение онлайн

– Ні, я з міліції.

– Дитино, я ж самогону не жену, – з образою мовила. – Баба не п'є, а син у місті, у морі по півроку. Кожен вам скаже.

– Не шукаю я самогонки, Текле Миронівно, – заспокійливо мовив. – Мене… Розкажіть про Віру, вашу дочку.

– Господи, про Віруню… – Бабця посунулась по комині й припічку, знеможено сіла на стільчик. – Мо', знайшлася вона? Двадцять років ні звісточки. Мов за водою пішла.

– Не знайшлася, – з гіркотою признався. – Ви розкажіть, як вона зникла.

– Покинула, відцуралася… І чого? – розпачливо похитала головою. – Чи була я для неї поганою матір'ю? Чи не доглядала? Недосипала ночей… Чи не ділилася крихтою? Уся зчорніла й ноги віднялися, коли забрали її до Німеччини, нипала, наче мара, очі виплакала – світу не бачила…

– Віра була у Німеччині? – Ми цього не знали.

– Була. В сорок другому році схопили її німтураки, сховалась у березі, за вербовим корчем у воді, витягли і повезли. Аж у сорок п'ятому вернулася: страшна, обстрижена, завошивлена, одні костомахи… – Жінка піднесла кінчик фартуха до очей, витерла непрохані сльози. – Та нічого, виходила, набрала тіла. А тут Халазій і настренчив їй легку роботу в місті – прибирати фотографію. Заходила якось до неї: чисто і затишно, і людей багацько, і всі одягнуті празниково, і Петро ставився до неї добре. Вона і куток наймала у доброї жінки. Ну от… Еге, в сорок сьомому кудись запропастилася. Шукала її тоді міліція, написала я бумагу. Потім сказали мені, що, напевне, поїхала зі своїм ухажором, продавцем Костиком. Хай би їхала, чи я перечила б. Але чого ж утікати, ховатися від матері? Як згадаю, й досі серце кров'ю обливається.

Вона замовкла, міцно стиснувши побабчені губи, й задивилась у вікно, де мигтіли ластівки і сяяв сонячний день. Я нічим не міг зарадити старій жінці, крім поспівчувати її горю. Діймала хатня жарота.

– А хто це Халазій?

– Наш колгоспний сторож, Семен Якович. Тоді він працював золотарем у місті. – Кодола сумно посміхнулась. – Сватався до мене, коли його Хведора віддала богові душу. А хіба в голові заміжжя на старість?.. О господи, хліб же! Хліб святий!

Жінка схопилась із стільчика, прийняла чорну затулку, і в хату полився запашний хлібний дух. Взяла дерев'яну лопату, всадила у піч і вийняла назад із рум'яною хлібиною. Поклала її на стіл, іще одну… Чотири хлібини і підпалок. У дитинстві я любив з таким хлібом пити молоко, і у мене покотилася слина. Кодола збризкала хліб водою, накрила полотняним рушником. По тому сіла на лавку й поклала на стіл коричневі руки, зітхнула й умиротворено всміхнулась.

– Текле Миронівно, у вас не залишилося речей Віри? – запитав її і нараз подумав: речі мені ні до чого, по них не встановимо, чи то останки Віри чи когось іншого.

– Речі?… З одежі нема. Є якийсь її старий зошит. Зберегла. Все ж пам'ятка.

– Покажіть його.

Кодола підійшла до образа, зіпнулася до нього, простягаючи руки, наче почала молитися, а насправді з-за нього витягла у трубку скручений папір, перев'язаний рожевою стрічкою. Подала його мені. Розгорнув – тоненький зшиток, списаний олівцем. Літери стерлися й поблідли, одначе я розібрав перші рядки: «12 липня 1942 року. Спухлою, мов колода, я лежу хвора на печі. Що тільки не робила, щоб не забрали у німецьку неволю! Шпилькою руки поколола…» Наче щоденник.

– Дозвольте його взяти з собою? – попросив Кодолу. – Ми прочитаємо і повернемо вам.

– Беріть. – І з надією додала: – Мо', знайдете Віруню.

– Спасибі, – поклав зшиток у кишеню піджака. – А Халазій вдома?

– Вдома, де ж йому бути? Мабуть, нажльокався чамрійки і спить, – осудливо сказала.

– Ви давно його знаєте?

– Зразу по війні, як пристав у прийми до покійної Хведори.

– Він тутешній?

– Ні, звідкілясь прибився, ніби з Сибіру, – і недбало махнула рукою. – Таке стало ледащо…

Я зібрався йти, хоч і не спитав (а те весь час крутилося на язиці), чи ламала праву руку Віра, щоб не насторожити Кодолу. Тоді б вона поцікавилася, звідкіля мені відомо про каліцтво. Мені було б важко відбитися від її запитань. Однак я недарма приїхав до Щасливого: довідався про Халазія, який знав Личакова.

– Візьміть покуштуйте моєї перепічки, – запобігливо сказала Текля Миронівна і відбатувала половину підпалка. – Напевне, ніколи не їли хліба із печі.

– Їв, але давно. Я ж сільський. – Взяв шмат підпалка, вкусив – він мав присмак тмину й м'яти і пахнув тим зіллям.

Жінка провела мене на двір. Чорний кіт, що чаївся в спориші, ласо стежачи за ластівками, забачив мене, чужого, схарапудився й видерся на тополю.

– Ще зірветься й поламає лапи, – зауважив я, жуючи смачну перепічку.

– Дідько його не вхопить, – байдуже відказала Кодола й гірко додала: – То Віруньці фашист перебив руку. Ох і настраждалася дитина…

Я аж перестав жувати. Оце факт!

– Яку руку? – ніби між іншим запитав.

– Праву, і зрослася погано… Господи, куди вона поділася?! – І гостро глянула на мене, недовірливо мовила:. – Ні, не дурно ви приїхали. Щось приховуєте від старої. Га, приховуєте?

– Та ні, Текле Миронівно, просто натрапили на вашу стару заяву й хочемо розшукати дочку, – вдався до напівправди.

– Спасибі тобі, сину, – вклонилася мені. – Вік не забуду.

Я зніяковіло відвів очі.

Хата Халазія крита бляхою, поруділою від іржі. Паркан похилений, трухлявий, на обійсті будяки і лопухи, скособочений хлів. Звідтіля неслося кудкудакання. На купі гною зосереджено порпалися кури. На хатніх дверях фільонки розсохлися, сіро-зелена фарба полущилась – висіла дрібною лускою. Я ввійшов досередини й ледве не захлинувся застояним повітрям. На підлозі бруд, піч облуплена (керогаз на припічку), на ліжку жужмом одяг, над столом, заставленим брудним посудом і недоїдками, роїлися мухи. Запустіння і бридота. Я заглянув на піч – нікого. І мерщій подався з хати.

Знайшов Халазія за хлівцем, під старою всохлою сливою. Він спав на матраці, з якого стирчали пружини й куделі вати, мов його рвали скажені пси. Дядько, одягнутий у куфайку і солдатське галіфе, в не ваксованих ніколи чоботях, давно не стрижений і не голений, лежав горілиць із роззявленим ротом. В узголів'ї валялася порожня пляшка без етикетки, одначе віддих, що вивергався з дядькового щербатого рота, тхнув самогонним перегаром. Вигляд Халазія викликав відразу. Було гидко доторкатися до нього, але мусив – добряче поторсав за плече. Халазій розплющився й затуманеним поглядом втупився у мене, потім потер кулаками очі.

– Ти хто такий? – хрипко запитав, повертаючи кучмату голову до пляшки, потягся до неї, глянув – порожня – й запхав у дірку матраца, мов у кишеню.

– З міліції, капітан Загайгора.

– Та ну?! – Крекчучи, він важко звівся. – А чого? Свиней на моєму сторожуванні не покрали. Брешеш, що з міліції. Надто молодий для капітана, – зачухмарився в голові.

Мені не хотілося показувати йому посвідчення. Замість того я запитав:

– Як ви познайомились із Личаковим?

– З яким Личаковим?

– Фотографом. Ювелірний магазин, кінотеатр «Промінь»…

Його пальці завмерли у волоссі, й дядько скинув на мене зовсім протверезілі бляклі очі.

– А… ви звідки?.. Хто вам?.. – здивовано залупав.

– Відповідайте, – не давав йому отямитись.

– Давно то трапилось, ого-го коли… – протяг, махнувши рукою. – Золотарював я у місті, а за фотографією у дворі нужник. Ну, вибіг чоловік до вітру, слово за слово й розбалакались.

Він продовжував сидіти на матраці, відкинувшись, спершись на нього руками, а я стовбичив над Халазієм і з висоти свого зросту бачив чорних мурах у його розкудланій голові, що сновигали у волоссі.