Чтение онлайн

Його бліді губи заворушились.

– Богдане, хто тебе?..

– М'яс… пав… руб… – ледь вловив його шепіт.

– Який рубач? Хто?

– Кот… – і Шалапуха заплющив очі.

Його повезли до дверей з матовим склом. Гліб запитливо подивився на мене.

– Він сказав «м'яс… пав… руб…», – повторив я. – А потім – «Кот…».

– Невже Котов?

Мені теж не вірилось. Одначе не причулися ті слова, мовлені Шалапухою. Його гарячий подих я ніби й досі відчував на своїй щоці. А ми вже вирішили – бригадир рубачів поза підозрою. За що він ударив Шалапуху? Що знав Богдан? Чому опинився біля кінотеатру «Мир»? Часом не призначив йому там побачення Котов? Але ж місце багатолюдне…

Ми поїхали до кінотеатру. Зупинилися поблизу виходу із кінозалу. Навколо снували перехожі, юрмилася молодь.

Гліб повернув до відчинених металевих воріт між кінотеатром і триповерховим будинком. За ними, наче довгий коридор, прохід кудись у глиб двору.

– Ось тут його знайшли, – сказав Махов, відхиливши трохи ворітницю від стіни.

На асфальті ще темніла пляма крові. Я пройшов далі: глухий невеликий двір, оточений звідусіль стінами. Справжня пастка, якщо заманити сюди жертву. Дорого заплатив Шалапуха за своє мовчання. І коли тепер він заговорить?

А навпроти кінотеатру темніли широкі вікна ощадкаси, де знімав із вкладу гроші Белішвілі.

Минуло три дні. Життя Шалапухи трималося на волосині.

Чорнуха не з'являвся на роботу й нікуди не виходив з хати. Його дружина працювала на турбазі: годувала свиней і підмітала територію, ні з ким не зустрічалась.

Приймальниця замовлень фотографії Меденець теж не виказувала стривоженості.

Бригадир рубачів Котов того дня, коли поранили Бога, знову сидів у дворі за столом і до півночі забивав «козла». Повне алібі. Ми сушили мізки й губилися в здогадах.

За цей час дізналися, що Чорнуха сам колов свиней, і розшукали сліди його сина: він колись навчався у школі № 9, розташованій неподалік їхнього першого будинку. Ім'я сина – Борис, у 1960 році закінчив сім класів. І більше ніяких даних. У місті й області Чорнуха Борис Дем'янович не проживав.

Хто ж тоді приїздив до них «Запорожцем», а потім «Москвичем»?

У розслідуванні мов настало затишшя, як ото перед бурею. Ми відчували наближення нових подій. Вжили всіх заходів, щоб запобігти убивствам і нападам.

І ось на четвертий день сказали Бордюжі, щоб той попросив Чорнуху заколоти кабана. Сподівалися, двірник не відмовить директорові. За роботою він не стежитиме за собою, і ми таки придивимось, чи є у нього шрам на підборідді. До години дня Бордюжа не подзвонив, мабуть, не повернулася з дому дружина Чорнухи.

Я пообідав і, щоб не марудитись у кабінеті, трохи прогулявся: постояв у сквері біля водограю, переглянув газети. Потім пройшовся вулицею. Мимоволі опинився на тому боці, де розташоване фотоательє. З вітрини холодно й насмішкувато дивилася на перехожих своїми прекрасними очима Єва. Неподалік від вікна сиділа огрядна приймальниця Меденець, жінка з таємничим минулим.

Ні, більше не витримаю: все ввижався дзвінок директора турбази… Заспішив до відділу. Чортовий тільки глянув на мене – отже, не дзвонив. Якщо Чорнуха погодиться колоти свиню і не вдаватиме хворого, значить, він упевнився, що поза підозрою. Авжеж, минуло чотири доби з дня вбивства Страпатого, а на турбазі спокійно: міліція нікого не викликала і не допитувала. Дружина, безперечно, розповідала Дем'янові про обстановку на роботі. А там – нічичирк…

І хоч я кожної миті підсвідомо чекав дзвінка, все ж від його звуку аж здригнувся. Схопив трубку.

– Загайгора.

– Він прийшов, – почув чіткий, добре поставлений голос директора турбази. – Готується.

– Спасибі, Василю Миколайовичу. Ви з ним розмовляли?

– Перекинулися кількома словами. Скаржився на поперек, пив воду.

– Я зараз приїду.

Схопився, забіг до Скорича й попередив майора, що їду на турбазу. Дмитро Юхимович задоволено потер долоні.

– Нарешті… Мене турбує одне, Арсене: чи знає він тебе в обличчя? Може впізнати, – мовив Скорич.

– Навряд щоб Чорнуха стежив за мною. По-перше, живе далеко від міста; по-друге, старий для такої роботи, – заперечив я.

– Ну, гляди там.

Дванадцять кілометрів до турбази «Сосни» видалися мені надто довгими… Ми повинні до сутінків точно встановити, хто Чорнуха – Тягун чи Баглай, і вирішити, як діяти надалі.

Он і верхівки сосен. Крита автобусна зупинка, оздоблена мозаїчними квітами, купка пасажирів. «Уазик» завищав гальмами, повертаючи до турбази. Між соснами, біля господарських будівель, стояв автобус і вантажівка, мигтіли постаті.

Насилу стримав ходу, щоб не побігти. У вікні показна, ставна постать Бордюжі. Мабуть, виглядав мене. Передбачливо розчинив двері свого кабінету.

– Де Чорнуха?

– Біля свинарника.

– Ще не розпочинав?

– У нього свій ритуал, – усміхнувся директор.

Щоб не привертати до себе уваги, я спочатку пішов до їдальні. Зиркнув на годинник – 14.50. Ось чому на турбазі мовчала музика: після обіду дві години тихого часу, і майже всі відпочиваючі розійшлися по будиночках. Погано, відзначив я, буде мало глядачів біля хліва.

Від їдальні подався стежкою між соснами до гаражів. Запримітив навпроти них курилку – лавку із дощок літерою «п» і вкопану посередині металеву бочку. Непогане місце для спостереження за хлівом. Сів на лавку, за грубий стовбур сосни. Від бочки тхнуло гнилою водою. Вона чорна, і в ній плавали набряклі недопалки.

Двері хліва відчинені. Звідти чулося рохкання. Під капотом вантажівки вовтузився шофер. В автобусі водій читав якийсь журнал. Мені було добре видно весь майданчик перед господарськими будівлями, і я міг, відхилившись, ховатися за сосною. Вже недовго чекати. Що ж, тепер шрам на підборідді безпомилково засвідчить, хто Чорнуха.

До мене долинуло постукування по блясі, й невдовзі на алеї від їдальні з'явилася дружина Чорнухи з балією за плечима й емальованою білою мискою в руці. За нею йшов плечистий, середнього зросту червонолиций дядько. Чорнуха! З двох відер, які він ніс, соталася пара. В чорному старому кашкеті, темно-сірому засмальцьованому костюмі, двірник чомусь нагадав мені занехаяного контролера Палигу. Але в того вигляд нужденного через хворобу. Шофер оглянувся з-під капота на брязкіт.

– Що, Архиповичу, буде свіжина? – весело запитав.

– Еге, кому свіжина, а кому робота, – невдоволено буркнув.

– Ну, цю роботу ви любите.

Відра Чорнуху, незважаючи на радикуліт, не обтяжували: ступав легко, мов з іграшковими. Відчувалася неабияка сила в його руках. Поставив їх коло балії і зник у хліві за жінкою. З'явився з паяльною лампою, накачав її, розпалив. Рівно гуло синє полум'я. Водії автобуса і вантажівки почали спостерігати за приготуваннями Чорнухи, щось казали йому, сміялися. Дружина винесла з хліва порожне відро, стільчик, кварту, два довгих ножі. З їдальні нагодилося три жінки у брудних білих халатах, якийсь високий і худий чоловік в чесучевому костюмі.