Чтение онлайн

Поминули криту, розцяцьковану мозаїчними квітами автобусну зупинку з кількома пасажирами. За нею – бруківка до гаю, обгородженого невисоким бетонним парканом. Між голими і жовтими, наче віск, стовбурами сосен виднілися будинки і автобуси, миготіли постаті людей. Чулася весела музика. Збоку на майданчику стояв «уазик» оперативної групи. Ми зупинилися поряд.

– Давно приїхали? – запитав у водія «уазика».

– Тільки що.

– Куди пішли товариші?

– Он тією алеєю, потім повернули праворуч, будиночок сорок третій, – доповів міліціонер.

Я попрямував алеєю, вздовж якої шикувалися невеличкі дерев'яні зелені хатки з відкритими верандами. Можливо, подумав я, саме в цей час до відділу зайшов або подзвонив Страпатий, а мене знову нема…

Поглядав на номери будинків: 15, 16, 17… Від алеї праворуч відгалужувалася друга, і в ній я угледів номер 21. Повернув. У кінці – на веранді стандартної хатки – гурт чоловіків. Оперативники і кінолог з розшуковою собакою. Двері відчинені. В кімнаті тьмяно горіла лампочка. Я привітався з колегами приміського райвідділу, зазирнув до середини будиночка. Під стіною на ліжку лежала одягнута в сірий костюм людина, взута в коричневі туфлі. Голова накрита подушкою. Медексперт тримав лежачого за зап'ястя – намацував пульс.

У кімнаті ще одне ліжко, шафа, два стільці, під вікном стіл з графином і двома склянками. Ось і всі меблі. Килимки біля ліжок зім'яті. Медексперт оглянувся. З виразу його обличчя зрозуміло – людина мертва. Мені впала в очі синюшність шкіри на кінчиках пальців. Це ж ознака… І подушка… Медексперт підняв її, і мені перехопило подих, аж неприємно замлоїло під грудьми…

На ліжку лежав… Страпатий, швець із Вінниці. Усього чекав, тільки не цього.

– Знайомий? – запитав хтось із оперативників, помітивши мій стан.

Вражено дивився на Страпатого. Як він опинився в будиночку? Коли приїхав? Що мав сказати? Хто його?..

– Викличте «швидку медичну допомогу» і сповістіть Махова, – попросив колег. – Це по нашій справі. Тут є працівники турбази? – глянув на двох незнайомих.

– Я, – озвався статурний молодик з довгими бакенбардами. – Черговий по турбазі Чаленко.

– Коли прибула ця група туристів?

– Сьогодні вранці.

– У місто не виїжджала?

– За планом – завтра.

– Його ніхто не розшукував?

– До мене не зверталися. Ось товариш, з яким вони разом… – Чаленко кивнув на другого незнайомця – огрядного, лисого чоловіка з переляканими очима. – Він і прибіг до мене, коли побачив…

– Ви теж з Вінниці? – звернувся до нього. – Ваше прізвище?

– Талика Кузьма Антонович, з Вінниці, нас тридцять два чоловіки, цілу ніч їхали, – уривчасто, захлинаючись, розповідав. – Він фронтовик, я фронтовик, довго балакали, потоваришували, разом поселились.

Я з Таликою відійшов, щоб не заважати експертам.

– Не казав Сидір Панасович, чого сюди їхав?

– Відпочити і вбити, як він висловився, коли вдасться, ще одного зайця.

– Якого зайця? – не второпав спочатку.

– Не знаю. Зайця…

Невже Страпатий мав на меті спробу розшукати Баглая з Тягуном і навмисне обрав для відпочинку наше місто?

– Так, приїхали. А далі?

– Влаштувались, поснідали і лягли спати. Стомились. Потім, перед обідом, обійшли всю турбазу, до причалу на лимані. – Талика почав уже говорити спокійніше, й переляк у його очах зник. – По обіді накупили в кіоску свіжих газет, листівок з видами міста, читали… Я почав дрімати, а Сидір крутився, зітхав, опісля кудись ходив і повернувся, довго сидів на ліжку. Я заснув… Прокинувся від музики. Сидір спав. Уже сім годин. Пора на вечерю. Я розбудив його. Він сказав: «Іди, я скоро…» Приходжу з їдальні – а він спить одягнутий, з моєю подушкою на голові.

– О котрій годині ви повернулися?

– О пів на восьму. Я до нього – мовчить, торкнувся руки – мов крига. Ну і…

Тридцять хвилин залишався Страпатий сам. І того було досить убивці. Отже, стежив за ним і вибрав підходящий момент. А часом не залишився Страпатий, щоб зустрітися з кимось наодинці? З ким же він бачився на турбазі? Напевне, з котримсь із відпочиваючих. Сторонньому тут нічого робити. Та й убивця не знав, коли приїде швець. З Вінниці за ним не слідкували.

– Кузьмо Антоновичу, а ваш сусід ні з ким не розмовляв на турбазі? Ніхто до нього не підходив?

– Ні, ми тільки гуляли удвох.

Дивно, дуже дивно. Стривай, він же кудись ходив без Талики. Можливо, тоді й здибався. Я упевнений в одному: вбив його або Баглай, або Тягун. І зустрілися вони випадково.

– А довго не було сусіда після обіду?

– З півгодини.

– Лейтенанте, попрацюйте з собакою, – звернувся до кінолога, надіючись, що розшуковий пес візьме слід.

І він таки його взяв: спочатку покрутився по кімнаті, потім по веранді, обнюхав нас усіх і метнувся поза хатину. Ми вибігли на стежку. Вона петляла майже обіч гаю, між соснами й кущами. Пес упевнено вів нас уперед. Вбивця не скористався алеєю. Чому? Боявся, щоб не помітили туристи? І знав про стежку. Висновок? Йому добре знайома місцевість.

Ми дісталися лиману. Пес шарпнувся в кущі, потяг за собою кінолога. Крутим берегом збігли до води. Опинились у маленькій бухті. Пес безпомічно заскавулів. Я уважно оглянув мокрий пісок. У ньому характерний рівчачок, заповнений водою, як від носа човна, коли втикається у берег. І свіжий слід. Я послав кінолога за експертом, щоб зробив зліпок зі сліду. Тоскно дивився на рожеві брижі. Червоне сонце торкалося обрію…

Вибрався на високий берег. Він трохи видавався в лиман. За ним розташовано невеликий причал. На хвилях погойдувалися човни і прогулянковий катер. До причалу непомітно не пришвартуєшся. А з міста сюди не допливеш на веслах за кільканадцять хвилин. Отже, моторка. Значить, злочинець не приїжджий. Серед туристів його нічого шукати.

На другий день приїхав до «Сосен» зранку. Туристи на плацу під музику робили фіззарядку. Їх небагато, напевне, тільки завзяті її прихильники, що й вдома не цуралися фізичних вправ. Серед відпочиваючих не побачив огрядного Талики. Йому, звичайно, не до того, недарма ж попросив переселити в інший будиночок. Біля адміністративного приміщення здибався із заспаним черговим Чаленком. За ніч його хвацькі чорні баки розкошлатились. Я поцікавився, коли прийде директор, і пішов оглянути територію.

Алеями між будиночками снували туристи, хлюпались під умивальниками. Ніхто на мене не звертав уваги, і я вільно почувався в оточенні незнайомих людей. Повітря в гаю, просякнуте терпким духом живиці впереміш із солонуватим присмаком морської води, бадьорило і проганяло втому. Я постояв на крутому березі, потім спустився до бухточки, куди привів нас учора розшуковий пес. На жаль, вода слідів не залишає, мовчав пісок і кущі шипшини.

Співставивши час дзвінка Страпатого у відділ з тим, що він виходив після обіду з будиночка, ми припустили, де він був півгодини. Телефон-автомат висів на стіні адміністративного приміщення метрів за п'ятсот від житла. Туди й назад – кілометр, тобто п'ятнадцять-двадцять хвилин ходи для Страпатого на протезі й дві-три хвилини на розмову з нашим черговим. Збігалося точно. І в той відтинок часу навряд він із кимось зустрівся. Тоді б його відсутність затяглася надовше. Старі знайомі, які давно не бачилися, швидко не розходяться. Отже, залишалися передобідні години. Одначе Талика нічого не помітив…