Чтение онлайн

– Товаришу капітан, вам дзвонив Страпатий.

– Страпатий? – Я замислився, та за мить згадав – швець із Вінниці, Сидір Панасович. – Коли дзвонив і що сказав?

– Десь годину тому. Сказав – іще подзвонить або зайде.

– Зайде?!

– Так точно.

Дивно. Невже приїхав? Чого? Він же не збирався до нашого міста. Мабуть, у нього щось важливе, коли зателефонував.

– Вас чекає майор Скорич, – кинув мені навздогін черговий.

Безперечно, Страпатий у місті, раз пообіцяв зайти. Де ж він спинився? У кого? В готелі? В кабінеті Скорича чулися приглушені голоси. Хто ж це у нього? Таки Страпатий забив мені памороки! Там же слідчий Махов і колега з Грузії, який прилетів після обіду. Я постукав і, не чекаючи дозволу, відчинив двері. Майор сидів за столом, а Махов і незнайомий рудоволосий молодик з римським носом і веселими карими очима – за приставним. Він, з Тбілісі.

– О, Арсен! Давно ждемо, – махнув мені рукою Скорич, запрошуючи заходити. – Познайомся: старший лейтенант Гветадзе.

Рудоволосий звівся мені назустріч, міцно потис правицю.

– Додо, – назвав своє ім'я.

Він мого зросту, трохи легкий, але під одягом вгадувалося добре натреноване тіло – згусток м'язів, ні! грама зайвої ваги. Я зустрічався зі схожими суперниками на борцівському килимі й на собі скуштував їхню силу і спритність. Мені сподобався старший лейтенант.

Передовсім я доповів про Страпатого.

– Обдзвони готелі, – наказав мені Скорич.

На жаль, в жодному Страпатий не зупинився. В кого ж він? У нього ж тут ні родичів, ні знайомих. Стривай, а Тягун і Баглай? Я виклав свої міркування присутнім.

– Діло не жде. Потім розберемося, – рішуче сказав майор.

– Це його ідея, Додо, – сказав Гліб, кивнувши на мене.

– Гарна ідея. – Гветадзе глянув мені в очі й жартома запитав: – Шкода було віддавати її, капітане?

– Шкода, кацо, хотілося самому, – признався.

– Вах! – сплеснув у долоні гість. – Але ж ти не грузин?! Вам треба грузина – і ось він! – вдарив себе кулаком у груди.

Я йому по-доброму заздрив. Завдання випало Додо не з легких. Махов розповів йому про справу, якою займалися. Обговорили деталі операції, намагаючись врахувати її непередбачені повороти. Гветадзе мав поселитися в базарному готелі на другому поверсі в двадцять третій кімнаті зі справжнім торговцем мандаринами, посвяченим у задум. Вони, не криючись, розповідають, що приїхали з Одеси, де впали в ціні фрукти, і ніяк не можуть добрати кілька тисяч карбованців до круглої суми в п'ятдесят тисяч.

– Максимум пильності, Додо, – напучував його Скорич. – Не забувай про гірку долю земляка. Запам'ятовуй усе і попередь напарника.

– Ми ще в Тбілісі підготували його. Хлопець перевірений, кмітливий. Не підведе, – запевнив нас Гветадзе.

– Можливо, хтось набиватиметься на знайомство. Заводь, – сказав Махов. – Поки ти без грошей, доти у безпеці. До нас не приходь. Арсена вже вистежили двічі. Краще дзвони. А зустрічатись зі всіма пересторогами.

– А де Івардава? – поцікавився Додо.

– У готелі «Якір». Чекає, коли ми зловимо вбивцю.

– Головне, нічим не викажи себе, – попередив майор.

– І придивляйся до бородатих чоловіків і чорноволосих дівчат, – додав я.

Гветадзе білозубо посміхнувся.

– Генацвале, все розіграю як по нотах, – пообіцяв Додо. – Я ж чотири роки займався в драмгуртку. Які ролі!.. – театрально закотив очі.

Невдовзі ми з ним попрощалися. Він сів у дворі в «уазик» і поїхав, щоб десь зійти на вулиці, а там тролейбусом дістатися ринку. Пересторога не зайва. Додо наче викликав вогонь на себе… Сподівалися, його поява прискорить розшук убивць і ми відвернемо наступні злочини. Правильно зауважив Махов – поки не здійме вклад з ощадкнижки, доти ніщо не загрожуватиме колезі з Грузії. А тоді ми вже постараємося підстрахувати Гветадзе. Цікаво, як надалі розгорнуться події?

– Чи клюнуть вони після Белішвілі? – вголос міркував я. – Минуло небагато часу.

– Повинні. Надто велика спокуса, – переконливо заперечив Скорич.

– І вони надто впевнені, що ми ніколи не натрапимо на їх слід, – мовив Махов. – Вчора знову дзвонив якийсь молодик матері Шалапухи й питав, чи скоро випустять Богдана і Вадима. Вона сказала, мовляв, через два тижні відбудеться суд. Так що, Арсене, вони обов'язково спробують поживитися мандариновими грішми.

Я все це знав і розумів, але хотілося розвіяти сумніви.

– Якщо Страпатий у місті, може, залучимо його до пошуку давніх знайомих? – запропонував я. – Звичайно, під наглядом оперативників. А раптом упізнає Тягуна або Баглая?

– А він погодиться? – Дмитро Юхимович пильно глянув на мене, ніби запитував самого шевця. – І чи не зникне після цього дзвінка? Чому не зайшов, якщо тут?

На це відповіді у мене не; було. Я згадав зустріч зі Страпатим, нашу розмову…

– Сподіваюсь. У нього свої рахунки з Баглаєм. По-друге, Страпатий тепер зовсім інша людина. От чого він приїхав сюди? – мучило мене запитання.

– Так, загадка. А фронтове братерство перекувало не одного штрафника, – погодився майор. – У нашій батареї служив… – Задзвонив внутрішній телефон, і він узяв трубку, зосереджено слухав. У мене майнула думка – напевне, прийшов Страпатий. – Добре, Гришо, хтось із наших під'їде. – Дмитро Юхимович обвів мене і Гліба стурбованим поглядом. – На турбазі «Сосни» стався нещасний випадок. Може, гайнеш, Арсене?

Ми перевіряли всі значні події.

Нашим «уазиком», з Миколою Бунчуком, я вирушив на турбазу, на якій, до речі, ще не був.

– Скільки кілометрів? – запитав у сержанта.

– Від центру міста дванадцять.

Я зиркнув на годинник – 19.40. На вулицях багато перехожих. Денна спека поволі спадала. Червоне вичахле сонце зависло над обрієм, і на шибках вікон горішніх поверхів палахкотіли рожеві відблиски. Якось по-особливому відчувалося настання сутінків, мов перед сходом сонця: довга мить тривожного очікування великого таїнства…

Скоро вирвалися з асфальто-кам'яного лабіринту міста на околицю. Обабіч дороги мигтіли акації. «Уазик» наче впірнув у солодкуваті хвилі білого цвіту. Чомусь не хотілося думати про зло, що чинилося на землі, а згадувати приємне і мріяти, як у дитинстві, коли з товаришами, накупавшись, вибирався на берег, лягав горілиць на теплий, ніби черінь, пісок і задивлявся у бездонну блакить неба.

Ліворуч, метрів за п'ятсот від шляху, тягнувся лиман. Він укритий, наче лускою, рожевими брижами. На видноколі застиг, здрібнений відстанню, пароплав. А попереду, мов з лиману, виростали дерева. Спочатку верхівки, потім крони, стовбури, й серед поля постав сосновий гай.