Чтение онлайн

Мерщій поїхав на житловий масив Лиманський, де Чугунова опоряджувала дитячий садок. Вона виявилася смішливою дівчиною, недавньою випускницею профтехучилища. Зодягнута в заплямований фарбами комбінезон, скидалася на дивну пістряву істоту з короткою стрижкою русявого волосся. Посміхаючись, Євдокія розповіла, як тиждень тому забрела до них пристаркувата жінка й слізно просила купити комір, і мовляв, дочка лежить у лікарні, потрібні гроші. Чугунова зібрала потрібну суму у своїх подруг і придбала, тим паче що коштував він на двадцять карбованців дешевше, ніж у магазині.

– Яка вона з себе?

Дівчина подумала, поколотила скалкою зелену фарбу у відрі, щоб не загусла, і сказала:

– Бідова й наче приїхала з села: чорний жакет, рясна спідниця синя, закутана у білу хустинку, лице повне, загоріле, і ніс картоплиною, як у моєї бабці Аделі.

Я уявив немолоду сільську жінку й одразу згадав шофера Валуйка, у якого ми знайшли в кабіні комір від пальта. Адже він жив у селі… Невже помилилися, повіривши, що не брав участі в крадіжці? А шофер, перечекавши, вирішив потрохи збувати… Ймовірно. Прийдеться гайнути в Терешки.

Я поспішив до Махова поділитися своїми міркуваннями й сповістити про нові відомості. Гліб зустрів мене непривітно, мабуть, уже знав од Скорича про нічну пригоду. Моє повідомлення сприйняв без ентузіазму, із скептичною посмішкою, від чого мій запал охолов.

– Навряд Валуйко обманув нас. А ось тебе слід усунути від справи. Скільки можна попереджати?

Хоч ми й друзі з Маховим, але він не прощав недбальства, невиправданого ризику. Я відвернувся до вікна. Було ніяково.

– Да, Арсене, ти не вписав ще однієї людини, – продовжив Гліб. – Забув чи?..

– Кого?

– Приймальниці замовлень з фотографії Ламбуцького.

– Але ж я їй ані слова про Личакова, – заперечив слідчому. – Розмовляв лише з «паном» Станіславом.

– А де вона тоді сиділа?

– У фойє, а ми в павільйоні за ширмою.

Недарма зацікавився нею Махов. У нього виникла підозра до огрядної, немолодої жінки в чорному сатиновому халаті. Отже, Гліб навідувався до фотоательє і бачив приймальницю. А я не звернув на неї уваги.

– Ти маєш якісь факти? – запитав його.

– Вона почала працювати замість Віри Кодоли, – промовисто сказав.

Виходило, приймальниця знайома з Личаковим. Це щось означало. Цікаво, куди й до кого приведе подальше розслідування?

– Ти розмовляв з нею?

– Ні. Між іншим, вона, Меденець Павлина Нестерівна, як тільки Личакова поклали у лікарню, розрахувалась і виїхала з міста. Повернулася через п'ять років і знову влаштувалась у фотографію, але вже приймальницею, – задоволено, натякаючи на мою промашку, сказав Гліб.

Справді, він добув непересічні дані. Але чи знадобляться вони? Чи знову намітився непевний слід?

– Куди ж вона виїздила?

– Поки не встановив. – Махов зібрав папери зі столу. – Зараз – до Шалапухи. Я про дещо домовився з його і Зубовського батьками.

Через півгодини ми зустрілись у слідчому ізоляторі з Богом. У нього був піднесений настрій. Шалапуха поглядав на нас глузливо й переможно, недбало заклавши ногу на ногу. Махов дав йому сигарету, й Бог, насолоджуючись, глибоко затягувався, кривив губи в єхидній посмішці.

– Я ж казав, га? – зухвало просторікував. – Десять днів минуло – і тю-тю, воля. Чекаю ваших вибачень, товаришечки.

– Вибачимось, а чого ж, – суворо відповів слідчий і подав йому показання Зубовського. – Ознайомтесь.

Шалапуха уважно прочитав і зневажливо чмихнув, покрутив головою.

– Сам приповз. От йолоп, – презирливо процідив.

– А вас не здивувало, що у нього теж виявилась обручка? – запитав.

– Чого ж дивуватись?! – нахабно скалив зуби. – Ми ж друзі: у нас все однакове.

– Зважте, речі крадені, – додав Махов. – Різниця немала. І останнє запитання: чому ви не призналися, що бачились з Вадимом того ранку біля м'ясного павільйону?

– Не признався, бо ви потягли б його за мною. А він, дурник, сам прийшов. Ех, Зуб… – Шалапуха поблажливо махнув рукою.

Він дозволяв собі широкі жести, вдавав із себе надзвичайно сміливого, кмітливого і далекоглядного хлопця. Одначе крізь вуличну полову прозирала його насторога і фальш, приховування чогось значного. Шалапуха в душі потішався над нами, що ми не дізналися про його таємницю.

– А тепер, Богдане, вислухайте наше прохання, – сказав Махов. – Справа надто серйозна. Треба вам і Зубовському на тиждень залишити місто. З вашими батьками я домовився. Поїдете до своєї тітки в Комарівку.

– В село? – скис Шалапуха. – Бичкам хвости крутити?

– Робота знайдеться. Інакше за вашу безпеку ми не ручаємося, – значуще мовив Гліб.

– Нам ніхто не погрожував, – почав викаблучуватись Богдан. – Тримали десять днів у камері, а зараз відправляєте на заслання.

– Не відправляємо, а. просимо поїхати на тиждень, – терпляче поправив його слідчий.

– Добре, я не злопам'ятний, – великодушно погодився.

– Тільки без коників, – застеріг його Махов. – Ми самі приїдемо за вами. Шкода, звичайно, що ви нещирі. Іноді за це розплачуються дорогою ціною.

– Пусте, мені завжди щастить, – лінькувато, зарозуміло процідив Шалапуха.

Спершу підскочили до нього додому, щоб побачився з матір'ю і взяв необхідне, а потім до Зубовського. Від нього – на Комарівку, село за сто кілометрів од міста. На задньому сидінні всю дорогу перешіптувались і сміялися недавні наші підозрювані. А я думав, що вже досить у нас фактів, різних свідчень і відомостей. Справа наче досягла вершини, тієї межі, за якою от-от розпочнеться викриття і затримання злочинців. Бракувало лише одного поштовху, події… Передчуття не обмануло мене.

До Терешків я все-таки навідався, зустрівся з Валуйком, розмовляв з його товаришами. Шофер автолавки знову не викликав ніякої підозри, і серед його родичів, близьких знайомих не було пристаркуватої жінки, схожої на ту, яка продала комір Чугуновій. Ще одна невдача не завдала мені прикростей. Адже ми позбулися непевного сліду. Досвід підказував: не сьогодні-завтра вийдемо на справжніх злочинців, як би вони не хитрували і не маскувались.

Я приїхав з Терешків близько шостої вечора. У фойє відділу мене зупинив черговий.