Чтение онлайн

Додому я повертався схвильований, серце мало не вискакувало з грудей. Стояла страшенна спека, та я й не помічав її, бо думав тільки про пані Грем, про її недоступність і свою нестриманість та нетактовність, про її рішення і свою нездатність подолати його, сподівався, що… втім, не буду стомлювати тебе своїми суперечливими надіями і побоюваннями.

Хоча я й охолов до Елізи Мілворд, та вряди-годи бував із візитом у вікарія, бо не хотів різко поривати стосунки з його дочкою – це викликало б страшенне обурення і я став би предметом для пліток, та й вікарій рішуче образився б, адже він вважав, що я приходжу з візитами до нього особисто. Коли наступного дня після мого побачення із пані Грем я завітав до нього в гості, виявилося, що його немає вдома – і та обставина не була для мене такою приємною, як раніше. Хоч як там було, та я вирішив зробити свій візит коротким і розмовляти з Елізою у такій манері, на яку мені могло давати право наше довге знайомство і яка не могла ні образити її, ні послужити для заохочення хибних надій. У мене ніколи не було звички говорити про місіс Грем ні з нею, ні з ким-небудь іншим; та я не просидів і трьох хвилин, як вона сама заговорила про неї.

– Ох, містере Маркгаме! – майже пошепки сказала вона з приголомшеним виразом на обличчі. – А що ви думаєте про ті чутки, що ходять про місіс Грем?

– Які чутки?

– Ага, зараз! Ви й самі знаєте! – вона лукаво всміхнулася і похитала головою.

– Я нічого про них не знаю. І взагалі, що ви маєте на увазі, Елізо?

– О, не запитуйте мене! Я не можу цього пояснити, – вона взяла до рук батистову носову хустинку і почала обшивати її широкою мережаною облямівкою.

– Про що йдеться, міс Мілворд? Що вона має на увазі? – запитав я, звертаючись до її сестри, яка підшивала велике простирадло.

– Не знаю, – відповіла вона. – Йдеться про необґрунтовані чутки, які хтось розпускає. Сама я їх не чула, поки Еліза не розповіла, та якби й уся парафія настирливо твердила мені про це, я не повірю, бо добре знаю місіс Грем!

– Правильно, міс Мілворд! Хоч що там казали б, я теж певний у порядності пані Грем.

– Добре, – зітхнувши, зауважила Еліза, – добре мати таку втішну впевненість в чесноті тих, кого ми любимо. Аби лиш не виявилося, що ми довірилися тому, хто цього не заслуговує.

І вона так сумовито й ніжно глянула на мене, що серце моє здригнулося; проте щось не сподобалося мені в тих очах, і я подумав був, як міг захоплюватися ними. Мене розлютили ті натяки стосовно місіс Грем, які, я був певен, були брехнею, знала вона про це чи ні.

Однак того разу я більше нічого не сказав на цю тему і незабаром попрощався та й пішов собі, не почуваючи анінайменшого занепокоєння стосовно можливої правдивості цих таємничих чуток, лише бажаючи знати, що то були за чутки, хто їх розпустив і на чому вони ґрунтувалися та як їх можна було усунути або ж спростувати.

За кілька днів матуся влаштувала одну з наших тихих маленьких вечірок, на яку запросила друзів та сусідів. Прийшла і місіс Грем – тепер вона не могла ухилитися від запрошення, посилаючись на темні вечори або непогоду. Без неї вечірка для мене була б нестерпно нудною; але вже саме прибуття пані Грем втішило мене, і хоча я не міг заради неї нехтувати іншими гостями, як і не міг очікувати, що приверну більшу частину її уваги до себе, я все ж таки передчував задоволення.

Містер Лоренс також прийшов. Мені було цікаво подивитись, як він поводитиметься з місіс Грем. Втім, вони лише обмінялися легкими поклонами; ввічливо привітавши інших гостей, він сів на досить пристойній відстані від молодої вдови.

– Бачили такого хитруна? – прошепотіла Еліза, яка була моєю найближчою сусідкою. – Таке, наче вони геть не знайомі!

– І що з того?

– Чому ви вдаєте, ніби нічого не знаєте?

– Не знаю? Чого не знаю? – запитав я, причому так різко, що вона здригнулася і відповіла:

– О, тихіше! Не розмовляйте так голосно.

– Ну, то розкажіть мені, – відповів я, понизивши голос, – що ви маєте на увазі! Ненавиджу загадки.

– Ну, знаєте, я не поручусь за достовірність цього, – але хіба ви не чули?…

– Я не чув нічого, крім того, що ви мені кажете.

– У такому разі ви маєте бути навмисно глухим, бо це вам кожен розповість; але я бачу, що лише розгніваю вас, повторивши це, тому я краще триматиму язика за зубами.

Вона замовкла і склала перед собою руки з виглядом ображеної смиренності.

– Якби ви хотіли не гнівити мене, то мали б тримати свого язика за зубами із самого початку або ж відверто і чесно викласти все, що знаєте.

Вона дістала носову хустинку, підійшла до вікна і зупинилася, вочевидь, потонувши в сльозах. Я був здивований, роздратований, засоромлений – не стільки від власної різкості, скільки від її дитячої слабкості. Проте ніхто, здавалось, не звернув на неї уваги, а невдовзі нас покликали до чайного столу: у нас прийнято за будь-якої нагоди сідати до столу під час вечірнього чаю і перетворювати чаювання на повноцінний прийом їжі, тому що обідаємо ми рано. Зайнявши своє місце, я побачив, що з одного боку біля мене сидить Роза, а з другого немає нікого.

– Можна мені сісти біля вас? – озвався біля мого ліктя ніжний голос.

– Як хочете, – відказав я, і Еліза прослизнула до незайнятого стільця; а потім, зазирнувши мені в обличчя із напівсумною, напівграйливою посмішкою, прошепотіла:

– Ви такий суворий, Гілберте.

Зневажливо посміхнувшись, я передав їй чай і нічого не відповів, бо не мав чого казати.

– Ви так образилися… А що я такого зробила, скажіть мені? – ще жалібніше запитала вона.

– Беріть свій чай, Елізо, і не будьте нерозумною, – відповів я, передаючи їй цукор і вершки.

Цієї миті до Рози підійшла міс Вілсон.

– Чи не будете ви так ласкаві помінятися місцями зі мною, міс Маркгам? – запитала вона. – Річ у тому, що я не хочу сидіти поряд із місіс Грем. Якщо ваша мама вважає, що можна запрошувати таких осіб до свого дому, то, мабуть, не заперечуватиме проти того, аби її дочка водила з ними компанію.

Останнє речення було радше монологом, бо Роза вже сіла біля пані Грем; але я не був настільки ввічливим, аби так це залишити.

– Чи не будете так люб’язні розповісти мені, що ви маєте на увазі, міс Вілсон? – поцікавився я.

Запитання трохи налякало її.

– Я, містере Маркгаме, – холодно відповіла вона, – дуже здивована, що місіс Маркгам запросила до свого дому таку особу, як місіс Грем; але вона, може, просто не знає, що репутацію цієї леді навряд чи можна вважати прийнятною.

– Я теж не знаю цього, тож ви зробите мені послугу, пояснивши свою думку.

– Не думаю, що зараз час чи місце для таких пояснень; але, гадаю, навряд чи можете ви бути таким необізнаним, як вдаєте, – ви маєте знати її так само добре, як і я.

– Знаю і, можливо, трохи краще, ніж ви, тож якщо поінформуєте мене, що ви чули або вигадали про неї, то я зможу поправити вас.

– Якщо так, то чи можете ви мені сказати, хто був її чоловік і чи мала вона його коли-небудь?

Від обурення мені аж заціпило. У цей час і в такому місці я б не ризикнув щось відповідати.

– Хіба ви ніколи не помічали, – зауважила Еліза, – яка існує разюча схожість між цією її дитиною і…

– І ким? – наполягала на відповіді міс Вілсон із виглядом холодної, але завзятої жорстокості.