Чтение онлайн

– О ні! ти ж нічого не знаєш про її колишнє життя; а торік о цій порі не знав навіть, що така особа існує.

– Байдуже. Можна зазирнути людині в очі й за одну мить дізнатися про широчінь і глибину її душі, а не витрачати на це все життя, якщо та людина не хотіла відкривати тобі своєї душі або якщо у тебе просто не вистачило глузду її зрозуміти.

– Отже, ти збираєшся до неї?

– Авжеж!

– Але що скаже мама, Гілберте!

– Мамі не потрібно про це знати.

– Але колись вона все одно дізнається, якщо ти туди вчащатимеш.

– «Вчащатимеш»! Ми друзі з пані Грем, і жодна жива душа цьому не завадить, – ніхто не має права втручатися в нашу дружбу.

– Але якби ти знав, що говорять, то був би обережнішим, як заради неї, так і заради себе. Джейн Вілсон вважає твої візити до Холу ще одним доказом її розбещеності…

– Триклята Джейн Вілсон!

– А Еліза Мілворд страшенно засмучена.

– Сподіваюсь, що засмучена.

– А я на твоєму місці такого не робила б.

– Не робила б? До речі, звідки вони знають, що я туди ходжу?

– Від них ніщо не сховається: вони все вистежують.

– Ніколи про це не думав! Виходить, вони хочуть вчинити з нашої дружби привід для скандалу! Принаймні це доводить брехливість усіх інших їхніх пліток. Не забувай заперечувати їм, Розо, допіру матимеш таку нагоду.

– Але вони не кажуть мені відкрито про це: я дізнаюсь, про що вони думають, лише через натяки, а також із інших балачок.

– Ну, тоді, я не піду сьогодні, бо вже вечоріє. Чорти б їх ухопили, цих пліткарок! – гірко пробурмотів я.

І тут до кімнати увійшов вікарій – ми були надто поглинуті розмовою, аби почути, що він стукає у двері. Після того, як він бадьоро і по-батьківському привітав Розу, яка була його пестункою, він глянув на мене.

– Ага, сер! – сказав він. – Перестали ви до мене учащати. Ану – дайте – мені – подумати, – повільно продовжував він, умостивши своє огрядне тіло в крісло, яке Роза запобігливо йому принесла, – вже минуло – шість тижнів – за моїми підрахунками, відтоді як ви востаннє з’являлись – у мене – на порозі! – він сказав це з притиском і гупнув своїм ціпком об підлогу.

– Невже, сер? – запитав я.

– Атож! Це так! – він ствердно кивнув і знай дивився на мене з якоюсь розгніваною урочистістю, тримаючи свого масивного ціпка між колінами і поклавши долоні на набалдашник.

– Я був зайнятий, – сказав я.

– Зайнятий! – глузливо повторив він.

– Так, я косив сіно; а зараз почалися жнива.

– Гм!

Тієї миті увійшла моя матінка і, на моє щастя, відвернула його увагу від мене. Вона глибоко шкодувала, що він не прийшов трохи раніше, якраз до чаю, але запропонувала знову його приготувати.

– Для мене ніякого чаю, дякую, – відповів він, – я буду вдома за кілька хвилин.

– Ох, залишіться і скуштуйте трохи! Чай буде готовий за п’ять хвилин.

Але він відхилив пропозицію величним помахом руки.

– Я скажу вам, чого б я випив, місіс Маркгам, – сказав він. – Я вип’ю келих вашого чудового елю!

– Із задоволенням! – вигукнула моя мати, а потім подзвонила і звеліла служниці принести елю.

– Я думав, – продовжував він, – що лише зазирну до вас по дорозі та скуштую вашого домашнього елю. Я був з візитом у місіс Грем.

– З візитом?

Він похмуро кивнув і додав:

– Я вважав своїм обов’язком це зробити.

– Справді! – вигукнула моя матінка.

– А чому, містере Мілворд? – запитав я.

Він суворо поглянув на мене і, знову обертаючись до моєї матері, повторив:

– Я вважав своїм обов’язком це зробити! – і ще раз гупнув ціпком об підлогу. Моя мати сиділа навпроти і захоплено слухала його. Він продовжував, хитаючи головою: – «Місіс Грем, – сказав я, – жахливі чутки!» «Які, сер?» – каже вона, вдаючи, ніби не знає, про що я. «Це – мій – обов’язок – як – вашого пастора, – мовив я, – казати вам усе, що сам я вважаю гідним догани у вашій поведінці, і все, на що в мене є причини для підозри, і що інші розповідають мені стосовно вас…» Тож я їй і сказав!

– Ви сказали, сер? – вигукнув я, схоплюючись зі свого місця і вдаривши кулаком по столу.

Він лише глипнув на мене і провадив далі:

– Це був болісний обов’язок, місіс Маркам, – але я сказав їй!

– І як вона сприйняла це? – запитала матінка.

– Озлоблено, боюсь – озлоблено! – відповів він, засмучено хитаючи головою, – і водночас далися взнаки непристойні, неправильно спрямовані пристрасті. Її обличчя побіліло, і вона вдихала повітря через зціплені зуби, що виглядало дико, – але вона не представила жодного часткового виправдання чи захисту; і з якимось безсоромним спокоєм – який приголомшував у такій молодій людині, – це було все одно, як сказати мені, що моє умовляння було даремним, а моя пасторська порада абсолютно відкинута нею, – навіть більше, що сама моя присутність була неприємною, поки я говорив такі речі. І я невдовзі пішов, бо для мене було вже занадто очевидно, що нічого не можна зробити, – і побивався страшенно, що її випадок був таким безнадійним. Але я твердо вирішив, місіс Маркгам, що мої дочки не будуть – спілкуватись із нею. Прийміть те ж рішення стосовно своїх! Щодо ж ваших синів – щодо вас, юначе… – продовжував він, суворо обертаючись до мене.

– Щодо МЕНЕ, сер… – почав був я, але затнувся і, відчувши, що весь тремчу від люті, більше нічого не сказав, а зробив наймудріше – схопив свого капелюха та й вискочив з кімнати, так грюкнувши за собою дверима, що весь дім задвигтів, а моя матінка аж скрикнула.

Наступної хвилини я вже поспішав до Вілдфел-Холу. Не знаю, навіщо я туди йшов, та треба було кудись іти, а куди ж іще підеш, як не до Гелени: я мусив побачити її й поговорити з нею, та не знав, що казатиму їй і як діятиму за тих прикрих обставин. Так багато думок було у мене в голові, що вони обернулися справжнісіньким сум’яттям.

Минуло хвилин із двадцять, і попереду забовваніли похмурі кам’яниці Вілдфел-Холу. Я зупинився біля воріт, щоб утерти чоло, звести дух і трохи заспокоїтися. Швидка хода погамувала моє збудження, і я рушив садовою стежкою. Проходячи повз обжите крило будівлі, через відчинене вікно я помітив місіс Грем, яка повільно міряла кроками свою самотню кімнату.

Здавалось, мій прихід схвилював і навіть злякав її, наче вона думала, що я також прийшов звинувачувати її. Я шукав її товариства, щоб поспівчувати їй, але мені стало соромно казати про візит вікарія, тож я вирішив поки що промовчати.

– Я прийшов невчасно, – сказав я, надавши своєму обличчю бадьорого виразу, – але не забиратиму вашого часу.

Вона всміхнулася мені, – мляво, але доброзичливо, сказати б, навіть із вдячністю.

– Ви така сумна, Гелено! А чому в коминку не топиться? – запитав я.

– Ще ж літо, – відповіла вона.

– Ми завжди топимо вечорами, а цей холодний дім тим паче потрібно опалювати.

– Ви ж самі сказали, що не пробудете тут довго, та й Артур уже в ліжку.

– Але я так люблю, коли в коминку гуде полум’я. Накажете запалити, якщо я подзвоню?