Чтение онлайн

Еліза злякалася – цей натяк призначався лише для мого вуха.

– О, перепрошую! – виправдовувалась вона. – Звичайно, я можу помилятися…

Її слова супроводжувались лукавим глумливим поглядом у мій бік.

– Немає потреби просити мого вибачення, – відповіла її подруга, – але я не бачу тут нікого, хто хоча б трохи був схожий на це дитя, крім його матері, а коли ви чутимете злісні чутки, міс Елізо, я була б вам вдячна, тобто, я гадаю, ви добре зробите, якщо утримаєтесь від того, аби їх повторювати. Я припускаю, що особа, на яку ви натякали, це містер Лоренс; але можу вас запевнити, що ваші підозри украй недоречні; і якщо між ним і цією леді таки існує якийсь специфічний зв’язок (чого ніхто не має права стверджувати), принаймні він має (чого не можна сказати про деяких інших) достатнє почуття пристойності, яке не дає йому визнавати у присутності поважних осіб, що їхнє знайомство не обмежується лише поклоном при зустрічі; він, вочевидь, був як здивований, так і роздратований, побачивши її тут.

– Ну ж бо, хутчій! – вигукнув Фергус, який сидів з іншого боку від Елізи. – Каменя на камені не залиште від неї!

Міс Вілсон випросталася із виглядом крижаного презирства, але не сказала нічого. Еліза зібралась відповісти, але я урвав її і сказав:

– Ми вже достатньо говорили на цю тему; якщо ми можемо говорити лише для того, аби зводити наклепи на тих, хто займає вище становище, то давайте краще притримаємо язики.

– Так само вважає наш добрий пастор, – зауважив Фергус-Він у своєму найпіднесенішому гуморі цілий вечір промовляв до гостей і час від часу поглядав на вас із суворою доганою, поки ви непоштиво перешіптувалися, а одного разу зробив паузу посеред історії чи проповіді, не знаю, чого саме, і втупився у тебе, Гілберте, наче хотів сказати: «Коли пан Маркгам нафліртується із тими двома паннами, я продовжуватиму».

Не можу сказати, про що ще говорили за чайним столом, як і не скажу того, звідки взяв терпіння досидіти до кінця тієї вечірки. Пам’ятаю, насилу здужав допити свій чай і нічого не з їв; і перше, що я зробив, це пильно поглянув на Артура Грема, який сидів поруч зі своєю матір’ю, а потім так само пильно поглянув на містера Лоренса, який сидів далі; мене вразило те, що між ними таки була схожість, та після подальших роздумів я дійшов висновку, що схожість існувала лише в уяві.

Обоє мали делікатні риси обличчя, в Лоренса воно було бліде, а в Артура біле; але кирпатий Артурів носик ніколи не стане таким довгим і прямим, як у містера Лоренса; і контури його обличчя, хоча й не такого повного, щоб стати круглим, ніколи не стануть довгим овалом, як у Лоренса, та й чубчик світлішого, теплішого відтінку, ніж чуприна того пана, та й великі, ясні блакитні очі Артура вкрай не схожі на нерішучі карі очі містера Лоренса, що виказували його чутливу недовірливу душу, яка завжди ладна була сховатися від грубого світу. І як я міг повірити цьому огидному припущенню! Хіба я не знав місіс Грем? Хіба я не бачив її, не розмовляв із нею? Хіба не був упевнений, що за інтелектом, чистотою і моральністю вона була незмірно вищою від будь-кого з наклепників, що була вона найблагороднішою, найчудовішою із усіх представниць своєї статі, яких я коли-небудь бачив? Тож разом із Мері Мілворд міг я з певністю сказати, що якби навіть уся парафія або й увесь світ повторювали цю жахливу брехню, то я не повірив би, бо знав цю леді краще, ніж вони.

Тим часом серце моє ладне було вискочити з грудей, а душа кипіла від обурення. Я дивився на своїх сусідок із почуттям відрази і ненависті, яке майже не намагався приховати. З мене вже пожартувати кілька разів, бо я був неуважний до своїх сусідок, але мене це мало обходило: турбувала мене тільки одна тема та ще думка про те, коли ж урешті скінчиться вечірка. Містер Мілворд так розбалакався, що, здавалося, ніколи вже не замовкне: він розводився про те, що геть не вживає чаю і що вкрай шкідливо навантажувати шлунок рідкою їжею замість більш корисних харчів, а сам тим часом вицмулив уже четверту чашку.

Нарешті терпець мені урвався. Я підвівся і без жодного слова вибачення покинув гостей. Треба було подихати повітрям і заспокоїтися або ж подумати про все на самоті.

Щоб не видно було з вікон, я пройшов тихою алеєю, наприкінці якої стояла дерев’яна лава, оточена трояндами і жимолостю. Там я й сів, аби поміркувати над чеснотами і вадами господині Вілдфел-Холу; та не минуло і двох хвилин, як голоси та сміх сповістили мене, що гості теж вирішили провітритись у саду. Я вмостився в кутку альтанки й сподівався залишити її за собою, гарантувавши собі свободу як від чийогось спостереження, так і від вторгнення, – аж тут виявилося, що хтось уже йде алеєю!

Та коли я глянув крізь переплетене галуззя, щоб з’ясувати, ким були ті непрохані гості, моя досада відразу ж ущухла, бо стежкою йшли місіс Грем із Артуром. Чому вони були самі? Може, гості вже повірили наклепам і відвернулися від них? Я відразу ж пригадав, що на початку вечора місіс Вілсон непомітно підсунула свого стільця до моєї матері й, нахилившись, пошепки викладала якусь конфіденційну інформацію; і з безперервного похитування її голови, гримас її зморшкуватої фізіономії та підморгування її маленьких недобрих очиць я дійшов висновку, що то був якийсь пікантний скандал, а з огляду на передбачливу конфіденційність процесу передачі інформації припустив, що об’єктом наклепів був хтось із гостей. Підсумувавши погляди та жести моєї матусі, що були виразом жаху та недовіри, я вирішив, що цим об’єктом була місіс Грем. Я не виходив зі свого сховку, поки вона не дійшла до кінця алеї, щоб моя поява не спонукала її до втечі, та, побачивши мене, вона завмерла на місці і, здавалось, хотіла була повернути назад.

– О, ми вас не потурбуємо, містере Маркгаме! – сказала вона. – Ми самі прийшли сюди в пошуках самотності, а не для того, щоб втручатися у ваші роздуми.

– Я не відлюдник, місіс Грем, тож не буду в такий неввічливий спосіб уникати своїх гостей.

– Я подумала, що вам стало недобре, – сказала вона з виразом щирої турботи на обличчі.

– Мені справді було недобре, але це вже минуло. Посидьте тут трохи, відпочиньте і скажіть мені, як вам подобається ця альтанка, – запропонував я і, підхопивши Артура, посадив його на лаву, щоб гарантувати спокій його мамі, яка, визнавши, що це гарне місце для відпочинку, забилась в один куток, а я розмістився в іншому.

– Чому вони полишили вас саму? – запитав я.

– Це я їх полишила, – заперечила вона. – Я стомилася до смерті від пустої балаканини – ніщо мене так не виснажує, як балачки. Не уявляю, як вони можуть і далі це робити.

Я усміхнувся.

– Чи вони вважають своїм обов’язком ці балачки, – продовжувала вона, – а тому ніколи не зупиняються, щоб подумати, чи і справді знаходять задоволення у таких бесідах?

– Цілком ймовірно, що знаходять, – сказав я. – Їхній обмежений мозок не може утримати ніяких великих ідей, а свідомість переймається тривіальними речами, тож єдина альтернатива таким теревеням – скандал, бо він є головною їхньою втіхою.

– Але ж не для всіх! – вигукнула вона, здивована гіркотою мого зауваження.

– Ні, звичайно; мої сестра і мати до них не належать.

– Я й не збиралася натякати на вашу матір. Я знала розсудливих людей, які вміли підтримувати такі бесіди, але я не можу похвалитися цим талантом. Сьогодні я слухала, поки могла, та як терпець урвався, то втекла, щоб побути на самоті. Ненавиджу розмови, у процесі яких не відбувається ніякого обміну ідеями або почуттями, – не даєш нічого гарного і не отримуєш.

– Гаразд, – сказав я, – якщо я коли-небудь набридну вам своєю балакучістю, відразу скажіть мені про це, і я обіцяю не ображатись, бо полюбляю просто тішитися товариством любих мені людей без зайвих балачок.

– Я не зовсім вам вірю; але якщо це так, то ви ідеальний співрозмовник для мене.

– Може, і в усьому іншому я ідеал ваших уподобань?

– Ні, я не це мала на увазі… Який гарний вигляд мають он ті зелені віти, коли сонце світить крізь них! – сказала вона, щоб змінити тему.

Вони справді були прегарні, – час від часу сонячне проміння сягало крізь переплетене галуззя дерев та кущів, і тоді їхня темна зелень ставала ясною й немовби аж просвічувала.

– Я майже шкодую, що я малярка, – зауважила моя співрозмовниця.

– Чому ж? А мені здається, що ви маєте радіти з того, що можете змальовувати на полотні всі пишноти природи.

– Ні, адже замість того, щоб тішитися цими пишнотами, я завжди думаю про те, як можна було б це передати на полотні, що цього ніколи не можна буде досягнути, то все воно радше марнота і прикрість духу.