Чтение онлайн

– Навіщо, Гілберте? Не схоже, що ви змерзли! – сказала вона, з усмішкою розглядаючи моє обличчя, що розпашіло від сварки з вікарієм.

– Не змерз, – відповів я, – та хочу, щоб вам було затишно.

– Мені затишно! – повторила вона, гірко сміючись, ніби у цій думці було щось до смішного абсурдне. – Мені більше підходить так, як зараз, – додала вона тоном сумної покори.

Та я все ж таки подзвонив.

– Ну ось, Гелено! – сказав я, коли у відповідь на виклик почулись кроки Рейчел. Пані Грем не залишалося нічого іншого, як тільки звеліти, щоб служниця затопила в коминку.

Рейчел послухалася, та спершу кинула на мене підозріливий інквізиторський погляд, що відверто запитував: «А ти тут що робиш, га?» Це не пройшло повз увагу її пані, і вона трохи зніяковіла.

– Ви не повинні залишатися надовго, Гілберте, – сказала вона, коли служниця вийшла.

– Я й не збираюсь, – трохи роздратовано сказав я. – Та перш ніж піти, я хотів би вам дещо сказати.

– Що саме?

– Ні, не зараз… я ще й сам не знаю точно, що це, або як це сказати, – відповів я і, щоб виграти час, почав розмовляти на якісь дріб’язкові теми.

Тим часом увійшла Рейчел і заходилася розпалювати. Коли вона просунула розпечену кочергу до коминка, сухі дрова загорілися і в кімнаті стало тепліше. Виходячи, вона вшанувала мене ще одним зі своїх суворих, непривітних поглядів, та він мене мало зачепив. Поставивши обабіч комина стільці для Гелени й для себе, я насмілився сісти, хоча й підозрював, що вона б радше вже попрощалась зі мною.

Невдовзі ми обоє замовкли і протягом кількох хвилин вдивлялись у вогонь. Я думав про те, як було б чудово сидіти отак поряд із нею і щоб більше нічия присутність не обмежувала нашого спілкування – навіть Артура, нашого спільного друга, без якого ми ніколи раніше не зустрічалися, – якби тільки я міг розкрити душу і звільнити своє переповнене серце від почуттів, які так довго гнітили його; думав і про те, як домогтися її взаємності, щоб отримати право захищати її від наклепів та обмов. З одного боку, я почував, що мій запал додасть снаги моїм словам, що моя рішучість має завоювати для мене те, чого я прагну, і водночас боявся знищити всі свої надії одним необдуманим словом. І все ж я був готовий зважитись на спробу. Так чи так, а я благатиму пояснення, яке вона майже обіцяла напередодні дати мені, вимагатиму, аби вона сказала, що ж то за перешкода стоїть на шляху до мого і, як гадалося мені, до її щастя.

Та поки міркував про це, Гелена отямилася від задуми і, поглянувши у вікно, де вже сяяв повний місяць, мовила:

– Гілберте, вже сутеніє.

– Бачу, – сказав я. – Ви хочете, аби я пішов?

– Як на мене, то вам пора іти. Якщо мої добрі сусіди дізнаються про цей візит – у чому я не сумніваюсь, – то добра мені від них не бачити.

Вона сказала це з посмішкою, яку вікарій, звичайно ж, назвав би лютою.

– Хай роблять, що хочуть, – сказав я. – Що вам або мені до А їхніх думок, якщо нам добре удвох. Хай ідуть під три чорти зі своїми підлими тлумаченнями і брехливими вигадками!

Цей вибух викликав на її обличчі раптовий рум’янець.

– То ви чули, що вони кажуть про мене?

– Я чув якісь побрехеньки, але ніхто, крім дурнів, не повірить їм і на мить, Гелено, тож хай вони вас не турбують.

– Я не вважала пана Мілворда дурнем, а він у все це вірить; та хоч як би я не зважала на них і на їхні балачки, все одно неприємно, коли на тебе дивляться, як на брехуху і лицемірку, коли думають, ніби ти практикуєш те, що насправді ненавидиш, і буцімто заохочуєш пороки, які не схвалюєш, це неприємно – знайти свої добрі наміри зруйнованими, а принципи, які сповідуєш, – зганьбленими.

– Це справді так, і якщо я через свою необачність і егоїстичне ігнорування пристойності сприяв цьому злу, то благаю вас не лише пробачити мені, а й дати мені змогу очистити ваше ім’я від урази: дайте ж мені право ототожнювати вашу честь із моєю власною і захищати вашу репутацію!

– Невже ви такий хоробрий, що можете поєднати свою долю з жінкою, яку підозрюють і зневажають усі ваші знайомі?

– Я пишався б цією нагодою, Гелено, і якщо це єдина перешкода для того, щоб поєднати наші долі, то ви будете моєю!

І, схопившись зі свого місця, я взяв її руку і хотів був припасти до неї вустами, аж раптом вона вихопила її і вигукнула:

– Ні, ні, це ще не все!

– А що ж іще? Ви обіцяли, що я колись про все дізнаюся…

– Може, колись і дізнаєтеся, та не зараз – у мене страшенно болить голова! – сказала вона, притуляючи долоню до чола. – Я вже хотіла б відпочити – на сьогодні з мене досить страждань! – додала вона майже у нестямі.

– Таж вам не зашкодить ця розповідь, – наполягав я. – Ви знімете тягар з душі, а я вже знатиму, як вас утішати.

Вона пригнічено похитала головою.

– Якби ви все знали, то теж засуджували б мене – може, навіть більше, ніж я заслуговую, – хоча я була такою несправедливою до вас, – додала вона пошепки, ніби міркувала вголос.

– Ви, Гелено? Неможливо!

– Так, і не з доброї волі, бо я не знала сили й глибини вашої прихильності. Я думала – чи принаймні намагалася думати, – що ваше ставлення до мене було так само холодним і братнім, яким ви його й удавали.

– Або як ваше ставлення до мене?

– Або як і моє – таке легке, егоїстичне й поверхове, що…

– Тоді ви справді помилялися щодо мене.

– Я знаю, що помилялась, і навіть підозрювала про це, та гадала, що не буде великої шкоди, якщо дозволятиму вам і далі втішатися даремними надіями; і якби я знала про глибину вашої прихильності, про щедру, безкорисну любов, яку ви, здається, почуваєте до мене…

– Здається, Гелено?

– …то я діяла б інакше.

– Ні, ви не могли б ще менше мене заохочувати або ставитись до мене з більшою суворістю, ніж ви це робили! І якщо ви гадаєте, що з вашого боку було неправильно дарувати мені свою дружбу й відхиляти усі мої намагання стати для вас близькою людиною, то ви помиляєтеся, бо такі милості не лише тішать моє серце, а й очищають і підносять мою душу; і я волів би вашу дружбу, ніж кохання будь-якої іншої жінки на світі!

Вона звела очі до неба, немовби благала допомоги у Всевишнього, а потім сказала:

– Завтра по обіді я гулятиму біля болота, що поросло вересом; приходьте туди, і я все вам розповім; може, тоді ви вважатимете за необхідне припинити наші стосунки – якщо взагалі не відцураєтеся мене, як людини, що не варта вашої любові.

– Я можу впевнено відповісти «ні»: вам немає в чому зізнаватися – ви, напевне, вивіряєте мене, Гелено.

– ні, ні, ні, – настійно повторила вона, – якби ж то було так! Дяка Богу, – додала вона, – у мене на совісті немає ніякого тяжкого злочину, але є таке, що навряд чи ви пробачите його, тож благаю, залиште мене!

– Спочатку дайте відповідь на єдине запитання, – ви кохаєте мене?

– Я не відповідатиму на це!

– Тоді я зроблю висновок, що кохаєте; тож на добраніч.

Вона відвернулася від мене, аби приховати свої почуття, але я взяв її руку і палко поцілував.

– Гілберте, залиште мене! – вигукнула вона з таким болем, що я мусив скоритися.

Та перш ніж зачинити двері, я ще раз озирнувся і побачив, що вона схилилася на стіл, здригаючись у нестримних риданнях.

Якби я описав тобі всі мої запитання і припущення, всі побоювання, надії й бурхливі почуття, що переповнювали мене, то розповіді вистачило б на цілий том. Та спустившись до половини пагорба, я відчув такий жаль, що подумав: «Чому я так поспішаю додому? Чи знайду я там утіху, супокій і затишок, покинувши там, на пагорбі, горе і сум»?