Чтение онлайн

Я почувалася мов злочинець.

– Не так давно.

– Ви знали про це! – люто закричав він. – Знали – і ви не розповіли мені! Ви допомагали дурити мене!

– Мілорде, я не допомагала дурити вас.

– То чому ж не розповіли мені?

– Бо знала, що це буде дуже боляче для вас. Я сподівалась, що вона повернеться до своїх обов’язків, а тоді не було б ніякої необхідності терзати ваші почуття таким…

– О Боже мій! як довго це вже триває? Як довго, місіс Гантингтон? Скажіть мені!

– Гадаю, два роки.

– Боже мій! і вона дурила мене весь цей час! – він відвернувся і знову почав міряти кроками кімнату в нападі нової хвилі збудження.

Моє серце страшенно калатало, але я спробувала втішити його, хоча й не знала, як зважитися на це.

– Вона лиха жінка, – почала я. – Вона підло дурила і зраджувала вас. Вона так само мало заслуговує на ваш жаль, як заслуговувала на вашу прихильність. Не дозволяйте їй більше ображати вас; покиньте її й живіть самі.

– Ви, пані, – похмуро сказав він, зупинившись і обернувшись, – образили мене цим недостойним приховуванням!

Я образилася за таку жорстоку відповідь на моє щире співчуття і хотіла була захищати себе. На щастя, я не піддалась цьому імпульсові. Я побачила, як він, раптово вдаривши себе по лобі, різко обернувся до вікна і пристрасно прошепотів:

– O Боже, якби то ж мені померти! – і я відчула, що було б недобре додавати ще хоч краплю гіркоти до цієї переповненої чаші.

– Я могла б навести багато виправдань, які дехто вважав би переконливими, та не робитиму цього… – озвалась я.

– Я їх і так знаю, – поспішно сказав він. – Це була не ваша справа, я сам повинен був пильнувати, якщо моя власна сліпота привела мене до цієї пекельної ями, то в мене немає ніякого права засуджувати когось іншого…

– Визнаю, що була неправа, – продовжувала я, проігнорувавши це гірке втручання, – та все одно думаю, що ви судите мене занадто вже суворо. Я сказала леді Лоубаре два тижні тому, як тільки вона тут з’явилася, що вважатиму своїм обов’язком неодмінно поінформувати вас, якщо вона й далі буде обманювати вас, та надалі не побачила нічого підозрілого і повірила, що вона змінила свою поведінку.

Поки я говорила, він мовчки дивився у вікно, аж раптом тупнув ногою і скривився, мов людина, що відчуває гострий фізичний біль.

– Це було неправильно, неправильно! – нарешті пробурмотів він. – Ніщо не може виправдати цього, бо я так довіряв їй… ніщо, ніщо! – пошепки повторював він, і ця його безнадійна гіркота позбавила мене будь-якого бажання ображатись на нього.

– Коли я зараз дивлюсь на цю справу, то визнаю, що це було неправильно, – відповіла я, – але тепер мені залишається лише жалкувати, що я не бачила цього в такому світлі раніше.

Щось у моєму голосі змінило його настрій. Обернувшись до мене і уважно розглядаючи моє обличчя, він уже трохи м’якше сказав:

– Гадаю, ви теж страждали.

– Я багато вистраждала, коли це почалося.

– Коли це сталося?

– Два роки тому; а ще за два роки ви самі будете таким же спокійним, як і я зараз, і набагато щасливішим, бо ви – чоловік і можете діяти на свій розсуд.

Гірка посмішка промайнула на його обличчі.

– Останнім часом ви були нещасливою, правда ж? – запитав він, намагаючись опанувати себе.

– Хіба це можна бути щасливою з таким чоловіком?

– Вже в перші роки заміжжя ви дуже змарніли, і я сказав про це тому… тому пекельному демонові, – пробурмотів він крізь зуби, – а він сказав, що то лихий характер з’їдає вашу красу, робить старою і потворною і перетворює його домівку на келію жіночого монастиря. Ви усміхаєтеся, місіс Гантингтон; вас ніщо не може схвилювати. Хотів би я мати стільки ж спокою, скільки маєте ви.

– Я навчилася цього спокою шляхом тяжких зусиль. У цю хвилину до кімнати увійшов містер Гатерслі.

– Привіт, Лоубаре! – почав він. – О, прошу вибачення! – вигукнув він, побачивши мене. – Я не знав, що у вас тут розмова віч-на-віч. Підбадьорся, чоловіче! – сказав він, гупнувши лорда Лоубаре кулаком по спині. – Ходімо, я хочу трохи поговорити з тобою.

– То говори.

– Але я не певен, що леді буде дуже приємно почути те, що я маю сказати.

– Якщо так, то це і для мене не може бути приємним, – зауважив його світлість, обертаючись, аби вийти з кімнати.

– Ні, – вигукнув Гатерслі, йдучи слідом за ним до зали, – для тебе воно буде саме те, що треба. Мова ось про що, мій хлопче, – сказав він, стишивши голос, та я чула кожне його слово, хоча нас і розділяли напівзачинені двері. – Я думаю, що ти – чоловік, із яким погано поводяться… ні, не заводься, я не хочу ображати тебе: це – лише моя звичка грубо висловлюватися. Я повинен або викласти все, як є, ти ж знаєш, або взагалі мовчати; і я прийшов… зачекай, дозволь мені пояснити – я прийшов, аби запропонувати тобі свої послуги, бо хоч Гантингтон і друг мені, та все ж таки він чортів негідник, як усім відомо. Я знаю, що ти хочеш розставити всі крапки над «і»: обміняйся із ним пострілами, і відразу знову відчуєш себе добре; а як станеться нещасний випадок – що ж, і тоді все буде добре, насмілюся сказати, для такого відчайдуха, як ти. Ну ж бо, дай мені свою руку й не виглядай таким похмурим. Назви час і місце, а я владнаю решту.

– Це, – відповів тихіший, повільний голос лорда Лоубаре, – саме ті ліки, які мені підказало власне серце, – зустрітись із ним і без крові не розходитися. Загину я, чи він, чи обоє, це було б невимовним полегшенням, якщо…

– Саме так! Ну, тоді…

– ні! – вигукнув його світлість із глибоким, рішучим притиском. – Хоча я й ненавиджу його всім серцем і радів би кожному лиху, яке б його спіткало, та я залишу його Богові; і хоч життя мені й набрило, та я залишу його Тому, Хто його мені дав.

– Але ж розумієш, у такому разі… – виправдовувався Гатерслі.

– Я не слухатиму тебе! – вигукнув його співрозмовник, поспішно відвертаючись. – Ні слова більше! Мені й так важко боротися із тим дияволом, що в мені.

– Тоді ти боягузливий дурень, і я вмиваю руки! – пробурчав спокусник, а тоді обернувся й пішов.

– Правильно, правильно, лорде Лоубаре, – закричала я, підбігаючи до нього, коли він саме підходив до сходів. – Я починаю думати, що цей світ не гідний вас! – Не розуміючи цього раптового вибуху, він обернувся, дивлячись на мене із похмурим, зачудованим подивом, від чого мені стало соромно за той імпульс, якому я піддалася, та невдовзі на його обличчі з’явились проблиски більш людяного виразу, і перш ніж я встигла забрати свою руку, він лагідно потиснув її і прошепотів: «Допоможи, Боже, нам обом!»

– Амінь! – відповіла я; і ми розійшлися.

У передпокої містер Гатерслі лаяв боягузтво лорда Лоубаре, а містер Гантингтон слухав його, радіючи з власної віроломності та зневажливо висміюючи свою жертву; містер Гримзбі стояв поряд, спокійно потираючи долоні й регочучи з диявольським задоволенням.

У вітальні я знайшла леді Лоубаре, яка, вочевидь, перебувала в не дуже гарному настрої й докладала всіх зусиль, аби приховати своє занепокоєння під маскою удаваної жвавості, дуже недоречної за цих обставин, бо дала зрозуміти, що її чоловік отримав неприємного листа й мусить негайно їхати, тож сьогодні ввечері не приєднається до товариства. Коли я увійшла, вона сміливо і виклично глянула на мене.