Чтение онлайн

– Сер, – повторив у відповідь господар дому.

– Ми хочемо знати, чи ти можеш приєднатися до нас, аби постріляти фазанів, Волтере, – втрутився Гатерслі.

Волтер не відповів, а натомість пройшов до вікна, аби зібратися з силами. Артур тихо свиснув. На щоках Гаргрейва з’явився легкий рум’янець від гніву; але за мить він знову став спокійним і недбало зауважив:

– Я прийшов сюди попрощатися із місіс Гантингтон і сказати їй, що повинен завтра їхати.

– Гм! Ти страшенно поспішний у своєму рішенні. Що змушує тебе так швидко забратися звідси, можна запитати?

– Справи, – відповів він.

– Що ж, їдь! – сказав мій чоловік.

Гаргрейв пішов, а містер Гантингтон, підібравши фалди свого пальто і затиснувши їх під пахвами, сперся плечем об коминок, обернувся до мене і пошепки вилив на мене цілий потік найогиднішої і найвульгарнішої лайки. Я не намагалась урвати його, та розлютилася, й коли він скінчив, сказала:

– Якщо твої звинувачення мають підстави, то хіба тобі засуджувати мене?

– Вона влучила в яблучко, їй-богу! – вигукнув Гатерслі, а потім узяв свого друга за руку і спробував випровадити його з бібліотеки. – Ходімо, хлопче, – пробурмотів він, – ти не маєш ніякого права засуджувати її, ти ж знаєш, і його також, після того, що ти сказав учора ввечері.

Він тут натякав на те, чого я не могла стерпіти.

– Ви насмілюєтеся підозрювати мене, містере Гатерслі? – запитала я, майже не тямлячи себе від люті.

– Ні, ні, я нікого не підозрюю. Все гаразд, все гаразд. Ходи зі мною, Гантингтоне.

– Вона не може цього заперечувати! – мій чоловік, переможно вишкіривши зуби. – Вона не може заперечувати цього, навіть якби від того залежало її життя! – і, пробурмотівши ще якусь лайку, вийшов до зали й узяв зі столу свого капелюха і рушницю.

– Я вважаю нижче своєї гідності виправдовуватись перед тобою! – мовила я. – Але ви, – повертаючись до Гатерслі, – якщо ви насмілюєтесь мати якісь сумніви стосовно цього, запитайте містера Гаргрейва.

Обоє зареготалися, аж усе моє тіло затремтіло до кінчиків пальців.

– Де він? Я сама запитаю його! – сказала я.

Насилу здушивши регіт, Гатерслі показав на вхідні двері. Вони були наполовину відчинені. Брат його дружини стояв перед будинком.

– Містере Гаргрейв, чи не будете ви такі ласкаві зайти сюди? – запитала я.

Він обернувся і поглянув на мене із серйозним подивом.

– Зайдіть сюди, будьте ласкаві! – рішуче повторила я. Він якось неохоче піднявся сходами і спинився на порозі.

– І скажіть тим джентльменам, – продовжувала я, – чи піддалася я вашим настирливим домаганням.

– Я не розумію вас, місіс Гантингтон.

– Ні, розумієте, сер! І я вимагаю від вас, заради вашої честі джентльмена (якщо у вас така є), щоб ви відповіли на це запитання. Так піддалась я чи ні?

– Ні, – пробурмотів він.

– Скажіть виразно, сер; вони вас не чують. Я задовольнила ваше прохання?

– Не задовольнили.

– Можу заприсягтися, що вона цього не зробила, – зауважив Гатерслі, – а то він не виглядав би таким похмурим.

– Я готовий дати тобі сатисфакцію, Гантингтоне, – сказав містер Гаргрейв з гіркою усмішкою на обличчі.

– Іди під три чорти! – відповів останній, нетерпляче сіпнувши головою.

– Ти знаєш, де мене знайти, якщо тобі заманеться прислати секунданта! – сказав Гаргрейв і вийшов.

Навздогін йому полетіла брутальна лайка.

– От бачиш! – сказав Гатерслі. – Ясно, як Божий день.

– Мене не хвилює, що він там бачить, – сказала я, – чи що він собі уявляє; але чи будете ви, містере Гатерслі, захищати моє добре ім’я, коли почуєте, що його оббріхують?

– Буду.

Я відразу ж пішла і замкнулась у бібліотеці. Не слід було просити цього чоловіка, та потопаючі хапаються за соломинку, крім того, я майже не усвідомлювала, що говорила. Більше не було нікого, хто міг би вберегти моє ім’я від цих горілчаних братів, які ганьбили його щомога, – поруч із моїм чоловіком-негідником, поруч із ницим лютим Гримзбі та брехливим лиходієм Гаргрейвом цей грубіян та бешкетник Гатерслі сяяв, немов той світляк у пітьмі.

Що це була за сцена! Чи могла я коли-небудь уявити, що зазнаватиму таких образ під власним дахом та ще й від людей, що зухвало претендують на те, аби називатися джентльменами? І чи могла я уявити, що буду здатна зносити це так спокійно і відкидати їхні образи так твердо і сміливо, як я це робила?

Отакі думки одна по одній пролітали у моїй голові, коли я ходила кімнатою і пристрасно бажала забрати свою дитину й покинути цей дім! Та це було неможливо; на мене чекала робота, яку слід було виконати.

«Тож хай-но я візьмусь за неї, – сказала я, – і не витрачатиму більше й хвилини на марні нарікання на свою долю, і на тих, хто впливає на неї».

І, поборовши хвилювання, знову почала малювати.

Наступного дня містер Гаргрейв таки поїхав, і відтоді я не бачила його. Гості пробули ще тижнів зо два, та я трималася від них якомога далі, працювала над картинами та й зараз це роблю. Невдовзі я познайомила Рейчел зі своїм проектом, і мене приємно здивувало, що її не довелося довго умовляти. Це розсудлива і обережна жінка, але вона так ненавидить свого хазяїна і так любить свою пані, що після кількох вигуків, заперечень та плачу з приводу того, що я дійшла до такого критичного становища, вона схвалила моє рішення і погодилася допомогти мені всім, чим тільки могла, за одної тільки умови: щоб вона теж розділила моє вигнання. Вона вважає, що ми з Артурчиком не повинні їхати самі. Зі зворушливою великодушністю вона запропонувала мені свої скромні заощадження, сподіваючись, що я «вибачу її за таку вільність, але якщо зроблю їй таку ласку і прийму ті заощадження як позику, то вона була б дуже щаслива». Звісно, про це не могло бути й мови; але зараз, дяка небесам, я вже зібрала трохи грошенят. Нехай трохи потеплішає, а потім одного чудового ранку містер Гантингтон спуститься снідати і гукатиме свого сина та дружину, а вони будуть уже далеко: ми покинемо його за кілька годин до світанку, і виявить він це аж згодом.

Я усвідомлюю, яке лихо може спіткати мене внаслідок того кроку, який я збираюся зробити, але йдеться про мого сина. Навіть цього самого ранку, поки я займалась своєю звичною справою, він грався клаптиками полотна, які я кинула на килим, але його думки були зайняті чимось іншим, бо через якийсь час він підвів очі й серйозно запитав:

– Мамо, чому ти лиха?

– Хто сказав тобі, що я лиха, любий?

– Рейчел.

– Ні, Артуре, Рейчел ніколи так не казала.

– Ну, тоді це був татко, – глибокодумно відповів він. Потім паузи, додав: – Коли я перебуваю з татком і кажу, що мама мене гукає чи мама каже, що я не повинен робити те, що він каже мені робити, то він завжди відказує: «Клята мама!», а Рейчел зауважує при цім, що кляті лише лихі люди. Ось чому, мамо, я думаю, що ти лиха.

– Моє дороге дитя, я не така. Ті слова – погані, й лихі люди часто кажуть їх про інших, кращих людей. Ті слова не можуть зробити людей клятими, як і не свідчать про те, що ті люди заслуговують на це. Бог судитиме нас за нашими власними думками і вчинками, а не за тим, що говорять про нас інші. І коли чутимеш такі слова, Артуре, то пам’ятай, що ти ніколи не повинен повторювати їх.

– Тоді, це татко лихий, – сумно сказав він.

– Тато неправий, коли говорить такі речі, і ти недобре робитимеш, наслідуючи його.