Чтение онлайн

– Що значить наслідувати?

– Робити так, як робить він.

– А він знає, що краще?

– Можливо, знає; але тебе це не стосується.

– Якщо він не знає, то ти повинна сказати йому, мамо.

– Я казала йому.

Маленький мораліст зробив паузу і трохи поміркував. Я марно намагалась відвернути його думки від цієї теми.

– Мені шкода, що татко лихий, – нарешті тужливо сказав він, – бо я не хочу, щоб він пішов до пекла. – І вибухнув плачем.

Я утішала його надією, що його татко, можливо, зміниться і стане хорошим до того, як помре, але хіба не пора звільнити його від такого батька?

10-е січня 1827 року. – Записуючи все це вчора увечері, я сиділа у вітальні. Містер Гантингтон також був там, але мені здавалося, ніби він спить на дивані. Аж раптом він підвівся, підкрався тихенько до мене і, мабуть, таки довгенько читав, що я там пишу, бо коли я відклала ручку і саме збиралася згорнути книгу, він раптом поклав на неї руку і, сказавши: «З твого дозволу, дорогенька, я погляну на це», силоміць видер її у мене. Потім підсунув стільця до столу, сів і почав вивчати її, гортаючи аркуш за аркушем. Як на лихо, того вечора він був тверезий.

Звісно ж, я не давала йому читати мій щоденник: намагалася вихопити книгу у нього з рук, з гіркотою і презирством докоряла йому за підлу й ганебну поведінку, та це не справило на нього ніякого впливу; врешті я погасила обидві свічки, але він лише обернувся до коминка і, розворушивши жар, читав далі. Я вже подумала була про те, щоб залляти той вогонь, та його цікавість все одно не згасила б, і що дужче намагалась я завадити йому, то більшою ставала його цікавість до мого щоденника.

– Цікаво, цікаво, кохана, – зауважив він, підіймаючи голову і обертаючись до мене. – От тільки забагато тут написано, то нехай-но я прочитаю якось іншим разом. А зараз дай-но мені ключі, моя люба.

– Які ключі?

– Ключі від твого кабінету, конторки, шухляд і всього, чим ти там ще володієш, – сказав він, підводячись і простягаючи руку.

– У мене їх немає, – відповіла я. Ключ від моєї конторки, стирчав якраз у замку разом з іншими ключами.

– Тоді ти мусиш послати по них, – мовив він, – і якщо ця стара відьма, Рейчел, не принесе їх негайно ж, то вона звідси поплентається завтра ж з усіма своїми лахами.

– Вона не знає, де вони, – відповіла я, тихо поклавши на них руку і, як я думала, непомітно виймаючи їх з конторки. – А от я знаю, та не віддам.

– І я знаю! – сказав він, раптово хапаючи мене за руку. Потім узяв свічку і запалив її, встромивши у вогонь.

– Так от, – усміхнувся він, – ми маємо провести конфіскацію майна. Але спочатку зазирнемо до студії.

І, поклавши ключі до кишені, попрямував до бібліотеки. Я йшла слідом. Мої знаряддя для малювання лежали на столі. Він швидко натрапив на них і, поставивши свічку на підлогу, почав жбурляти у вогонь палітру, фарби, баночки, олівці, пензлі, лак. Я бачила, як горять переламані мастихіни, а олійні фарби та скипидар аж сичали і дим із ревом вилітав у комин. Потім він подзвонив.

– Бенсоне, винеси оці речі, – наказав він, вказуючи на мольберт, полотна, і підрамник, – і скажи покоївці, що вона може топити ними грубу: вашій пані вони більше не потрібні.

Бенсон вражено мовчав і дивився на мене.

– Забери їх, Бенсоне, – сказала я.

– Усе оце, сер? – перепитав здивований слуга.

– Геть усе! – відповів мій чоловік, і речі винесли геть. Відтак містер Гантингтон піднявся нагору. Я не пішла за ним,

а мовчки сиділа у кріслі. За півгодини він спустився вниз і, наблизившись до мене, підніс свічку до мого обличчя і зазирнув мені в очі з глузливим реготом. Я вдарила його по руці, й свічка упала.

– Отакої! – пробурмотів він, відскакуючи назад. – Це справжнісінький диявол. Хіба хоч хтось із смертних бачив колись такі очі? Вони горять у темряві, мов котячі баньки. О, це був гарний удар!

Він підняв свічку. Оскільки вона була поламана, то він подзвонив, щоб принесли іншу.

– Бенсоне, твоя хазяйка зламала свічку; принеси іншу.

– Гарно ж ти себе виставляєш, – зауважила я, коли чоловік вийшов.

– Я ж не сказав, що це я її зламав, чи не так? – мовив він у відповідь. А потім кинув мені на коліна ключі. – Тримай! Там не пропало нічого, крім твоїх грошей, коштовностей і кількох маленьких дрібниць, які я забрав, щоб твій меркантильний дух не спокусився обернути їх на гроші. Я залишив у твоєму гаманці кілька соверенів, [20] яких, гадаю, тобі вистачить на місяць; як захочеш більше, то муситимеш дати мені звіт, на що ти витратила ці гроші. В майбутньому я переведу тебе на скромне місячне утримання; і тобі більше немає потреби непокоїтись про мої справи: я підшукаю управителя маєтком, дорогенька, щоб не піддавати тебе спокусі. А що стосується хатнього господарства, то гадаю, місіс Грівз буде дуже педантичною у веденні своїх рахунків; ми будемо жити по-іншому…

– А яке велике відкриття ти зробив на цей раз, містере Гантингтон? Я намагалась обдурити тебе?

– Не на грошах, та краще, щоб у тебе не було спокуси.

Тут увійшов зі свічками Бенсон і настав короткий період мовчання; я нерухомо сиділа на своєму стільці, а він стояв спиною до вогню, мовчки тріумфуючи через мій відчай.

– Отже, – нарешті промовив він, – ти замислила зганьбити мене, здійснивши втечу і ставши художницею, і заробляючи собі на життя своїми руками, еге ж? І планувала вкрасти у мене сина й виростити його якимось брудним американським гендлярем чи вбогим маляром?

– Так. Щоб він не став таким джентльменом, як його батько.

– Це добре, що ти не змогла зберегти власну таємницю – ха, ха! Добре, що жінки не можуть мовчати. Якщо їм немає з ким балакати, то вони звіряють свої таємниці рибам, пишуть їх на піску абощо; добре, що я не напився сьогодні ввечері, бо заснув би і навіть не подумав би заглянути, чим займається моя люба дружина.

Облишивши його вихваляти самого себе, я підвелася, аби покласти у безпечне місце свій рукопис, бо згадала, що він лишився на столі у вітальні. Для мене була нестерпною навіть думка про те, що він знову сидітиме і тішитиметься моїми потаємними думками і спогадами; я радше спалю щоденника, ніж дам йому прочитати те, що я писала, коли була закоханою у нього дурепою!

– І до речі, – закричав він услід, – скажи отій старій негідниці, щоб не потрапляла мені на очі бодай день чи два, а то завтра ж вона вилетить звідси! Я давно вигнав би її, та від неї буде більше шкоди там, ніж тут.

І почав клясти та лаяти мою вірну подругу і служницю такими словами, що їх тут і згадувати не хочеться. Я заховала щоденника, пішла до неї і розповіла про все, що сталося. Вона була так само вражена горем і нажахана, як і я, а то й дужче, бо цей удар мене приголомшив, та все ж таки і зміцнив у своїй певності. Але вранці, коли я прокинулася і згадала, що в мене вже немає надії, яка так довго була моєю таємною утіхою і підтримкою, та й удень, коли блукала кімнатами нашого будинку, уникаючи свого чоловіка і навіть своєї дитини, бо знала, що не зможу бути її наставником, коли палко бажала, щоб та дитина й на світ не народжувалася, тоді я збагнула всю незмірність свого лиха. Знаю, що ці почуття охоплюватимуть мене щодня. Я тут наче у в’язниці, та якби це стосувалося тільки мене, то я не скаржилася б, але мені заборонили рятувати свого сина від загибелі, тож те, що було моєю єдиною втіхою, стало нині головним джерелом мого відчаю.

Але хіба я не маю віри в Бога? Я намагаюся звернути свій погляд до нього, та серце моє переповнене печаллю. Я можу лише сказати: «Обгородив Він мене – і не вийду, тяжкими вчинив Він кайдани мої… Наситив мене гіркотою, мене напоїв полином». Я забуваю додати: «Бо хоч Він і засмутить кого, проте змилується за Своєю великою милістю, – бо не мучить він з Серця Свого і не засмучує людських синів». [21] Мені слід пам’ятати про це; і навіть якщо життя моє в цьому світі буде суцільним стражданням, то хіба ж можна порівняти його з вічністю? І невже в мого Артурчика немає більшого друга, ніж я? А хто тоді сказав: «Волі нема Отця вашого, що на небі, щоб загинув один із цих малих»? [22]