Чтение онлайн

– Навряд чи зможу. Ви мали розповісти мені про це раніше. Це свідчить про брак довіри…

– О ні, – вигукнула вона, – це не те. Я не хотіла розповідати про все, та за інших обставин ви й не дізналися б про цю історію. Але ж ви прощаєте мені? Знаю, я вчинила неправильно, але розплачуватися буду сама.

Тепер я підніс її руку до своїх уст і почав палко цілувати, бо мене душили сльози. Вона мовчки приймала ці пестощі, а потім обернулася й відійшла. Брови її були насуплені, уста міцно стиснуті – видно було, що в ній пристрасть боролася із розсудливістю. Нарешті вона зупинилась і, обернувшись до мене, спокійно промовила – якщо це можна було назвати спокоєм, оскільки він вочевидь був результатом значного зусилля:

– А зараз, Гілберте, ви повинні покинути мене і ніколи більше не приходити.

– Не приходити? Але ж я кохаю вас!

– Тим-то й не повинні ми зустрічатися. На мою думку, ця зустріч була необхідною – принаймні я умовила себе, – щоб ми могли попросити пробачення одне в одного, але для наступної зустрічі не може бути ніякого виправдання. Я поїду звідси, як тільки в мене з’являться кошти і я зможу підшукати собі інший притулок; але наші стосунки мають скінчитися.

– Скінчитися! – повторив я.

– Ви не повинні більше приходити, – продовжувала вона. Її голос тремтів, та, на мою думку, вся її манера була зухвало спокійною. – Ви знаєте, чому я це кажу, – знову почала вона, – і повинні зрозуміти, що краще розлучитися відразу: якщо буде важко сказати «прощай», ви повинні допомогти мені, – вона зробила паузу. Я не відповів. – Ви обіцяєте не приходити? Якщо прийдете знову, то змусите мене забратися звідси перш, ніж я знатиму, де знайти для себе інший притулок.

– Гелено, – мовив я, нетерпляче обертаючись до неї, – я не можу обговорювати тему довічної розлуки так спокійно, як це робите ви. Для мене це не просто питання слушності; це – питання життя чи смерті!

Вона мовчала. Її пальці тремтіли від хвилювання, коли вона смикала ними за пасочка маленького золотого годинничка – то була єдина коштовна річ, яку вона дозволила собі мати. Те, що я сказав, було несправедливим і жорстоким; але я неодмінно мав додати й щось гірше.

– Гелено! – почав я м’яким, тихим голосом, не наважуючись підвести очі і поглянути їй в обличчя. – Та людина вам не чоловік: в очах неба він уже втратив усяке право на…

Вона міцно вхопила мене за руку.

– Гілберте, не треба! – скрикнула вона тоном, який пронизав би і залізне серце. – Заради Бога, не вдавайтеся до цих аргументів! Навіть диявол не зміг би так мене катувати!

– Не буду, не буду! – сказав я, засоромившись од своєї поведінки.

– Замість того, щоб чинити, як справжній друг, – продовжувала вона, вириваючись від мене і кидаючись у старе крісло, – допомагати мені з усіх сил – чи, краще сказати, брати зі свого боку участь у боротьбі справедливості проти пристрасті – ви залишаєте весь тягар мені й, не задовольнившись цим, докладаєте всіх зусиль, аби боротися проти мене, – і робите це свідомо! – вона зупинилася і закрила обличчя носовою хусточкою.

– Пробачте мені, Гелено! – виправдовувався я. – Я більше й слова не скажу на цю тему. Але хіба ми не можемо зустрічатись як друзі?

– Так не вийде, – відповіла вона, тужливо хитаючи головою, а потім глянула на мене м’яким докірливим поглядом, який, здається, промовляв: «Таж ви знаєте це так само добре, як і я».

– То що ж нам робити? – пристрасно вигукнув я. Але негайно ж додав: – Я зроблю все, що захочете; лише не кажіть, що ця зустріч має бути останньою.

– А чому ні? Хіба ви не знаєте, що кожного разу, як ми будемо зустрічатись, думки про остаточну розлуку ставатимуть дедалі боліснішими? Хіба ж не відчуваєте, що кожна нова зустріч робить нас дорожчими одне для одного, ніж під час попередньої зустрічі?

Це останнє питання було сказане поспіхом і тихо, а опущені очі та яскравий рум’янець дуже відверто свідчили про те, що принаймні вона сама відчувала це. А потім вона сказала:

– Зараз я можу просити вас, щоб ви пішли; боюся, наступного разу вже не зможу.

– Але ж ми можемо листуватися, – боязко запропонував я. – Ви ж не відмовите мені у такому задоволенні?

– Ми можемо чути одне про одного через мого брата.

– Вашого брата! – мене пронизав сором. Вона ще не чула про шкоду, якої він зазнав від моїх рук, а мені не вистачало хоробрості розповісти їй про це. – Ваш брат не допомагатиме нам, – зауважив я, – він би хотів, щоб усякі стосунки між нами добігли кінця.

– І має рацію. Він зичить нам обом добра. Та не бійтеся, Гілберте, – додала вона, сумно посміхаючись, – я не забуду вас. Та Фредерік не буде посередником для обміну повідомленнями між нами – ми зможемо лише довідуватися одне про одного, а нічого більшого і не треба: ви молодий, Гілберте, маєте одружитися й таки одружитеся, хоч зараз ви можете вважати це неможливим: не скажу, що хотіла б, аби ви забули мене, та знаю, що буде правильно, як ви так зробите – і заради вашого щастя, й задля щастя вашої майбутньої дружини! – рішуче додала вона.

– Ви теж молода, Гелено, – сміливо відповів я, – і коли той розпусний негідник скінчить свій життєвий шлях, ви будете моєю, а поки що я чекатиму.

Проте вона не збиралася залишати мені й цю надію.

– Звісно, я молода, та змарніла й постаріла з журби, – сказала вона. – Навіть якщо журба не спровадить мене в могилу, то хіба станете ви чекати його смерті? Зараз ви в розквіті сил, та уявіть, що буде за двадцять років, коли вам доведеться одружитися з літньою жінкою, – та й чи ж будете ви чекати мене? Ні, не чекатимете, – продовжувала вона, уриваючи мої палкі запевнення, – а якщо й чекатимете, то це буде нерозумно. Повірте мені, Гілберте, на таких речах я розуміюся краще за вас. Ви вважаєте мене холодною і жорстокою, але…

– Я так не вважаю, Гелено.

– Гаразд, нехай буде так, але те, що я кажу зараз, є наслідком довгих роздумів. Я довго думала, сперечалася з собою і добре зважила все; повірте, я дійшла правильного висновку. Вам краще зараз прийняти на віру мої слова, а не довіряти власним почуттям, і за декілька років ви побачите, що я мала рацію – хоча зараз мені і самій важко в це повірити!.. – зітхнувши, прошепотіла вона. – І не сперечайтеся більше зі мною: все, що ви можете сказати, вже сказало моє власне серце і спростував мій розум. Мені було досить важко боротися з цими міркуваннями, а чути їх із ваших уст удесятеро тяжче, і якби ви знали, якого болю вони мені завдають, то відразу припинили б цю розмову, я знаю.

– Якщо це принесе вам полегшення, то я піду цієї ж миті – й НІКОЛИ не повернуся! – гірко сказав я. – Та якщо вже нам не можна зустрічатися, то хіба не зможемо ми листуватися? Хіба споріднені душі не можуть єднатися у спілкуванні?

– Можуть, можуть! – вигукнула вона. – Я теж про це думала, Гілберте, та боялась згадувати, бо не була впевнена, що ви зрозумієте мене. Я й зараз боюся цього… боюся, що хтось із друзів скаже нам, що ми обоє вводимо себе в оману думкою про духовного спілкування, що не має подальшої перспективи!