Чтение онлайн

– Забути мене?

– Так, Маркгаме! А чом би й ні?

– Що ж, нехай! – відказав я, та подумки додав: «Ні, Лоренсе, тут ти помиляєшся: вона не збирається забувати мене». Але я нічого не сказав йому з цього приводу. Ми ще трохи поговорили, а потім я попрощався і пішов додому, почуваючи до нього уразу. Може, я й не мав права гніватися на нього, та все ж таки розгнівався.

За тиждень по тому я зустрів його, коли він повертався після візиту до Вілсонів, і вирішив зробити йому добру послугу, ризикуючи накликати на себе те невдоволення, яке так часто є нагородою тим, хто приносить прикрі звістки чи пропонує поради, яких ніхто не просив. Повір, не помститись я хотів за ті прикрощі, яких останнім часом зазнавав від нього, а просто не міг уявити собі, що панна Вілсон стане колись сестрою моєї Гелени, що він візьме шлюб із особою, яка не буде ні доброю дружиною для нього, ні вірною подругою в житті. Гадаю, він і сам це підозрював, та вона дуже хитро причарувала його, тож ці підозри недовго турбували його – певне, єдиною дійсною причиною нерішучості, яка досі утримувала його від зізнання у коханні, була її родина, особливо мати, якої він терпіти не міг.

– Ти їздив до Вілсонів, Лоренсе? – запитав я.

– Так, – відповів він, трохи відвертаючись від мене. – Хотів скористатися нагодою, щоб подякувати за увагу, бо вони весь час розпитували про мене під час моєї недуги.

– То панна Вілсон постаралася…

– Якщо й так, то хіба це причина, щоб не висловити вдячність?

– Ну, ти сам знаєш, що вона чекає від тебе… тільки не зізнаєшся собі в цьому!

– Давай облишимо цю тему, з твого дозволу, – сказав він із очевидним незадоволенням.

– Ні, Лоренсе, з твого дозволу ми її ще трохи продовжимо, і я розповім тобі дещо… Тільки, будь ласка, не забувай, що я не маю звички розпускати брехні й не маю підстав казати неправду.

– Гаразд, Маркгаме, що на цей раз?

– Міс Вілсон ненавидить твою сестру. Не знаючи про ваш родинний зв’язок, вона почуває до неї таку ворожнечу, таку холодну лють, якої не може почувати до своєї суперниці жодна порядна дівчина.

– Маркгаме!

– Гадаю, вона і поширює ті наклепи про твою сестру, всіляко намагається зганьбити її репутацію, причому робить це потай, щоб часом не видно було її інтересу!

– Я не можу цьому повірити! – обурено вигукнув Лоренс.

– Добре, оскільки я не можу цього довести, то просто кажу, що сам у це щиро вірю, а ти будь обережним, якщо хочеш одружитися з нею.

– Я ніколи не казав тобі, Маркгаме, що мав намір побратися з панною Вілсон, – гордовито зауважив він.

– Ні, але маєш ти такий намір чи ні, вона сама планує вийти за тебе.

– Це вона тобі так сказала?

– Ні, але…

– Тоді ти не маєш ніякого права робити такі припущення. Він пустив свого поні клусом, та я притримав його.

– Почекай хвильку, Лоренсе, і не будь таким… навіть не знаю, як це назвати… неприступним чи що! Я знаю, якої ти думки про Джейн Вілсон і, гадаю, робиш помилку, вважаючи її чарівною, чуйною і ніжною – ти навіть не підозрюєш, що вона егоїстична, безсердечна, честолюбна, хитра і обмежена…

– Досить, Маркгаме, досить!

– Ні, дозволь мені закінчити! Якщо ти одружишся з нею, то дім твій буде пусткою, а сам ти з’ясуєш, що побрався з людиною, котра не здатна розділити твої смаки, почуття та ідеї, позбавленою добрих почуттів і справжнього благородства душі.

– Ти скінчив?

– Так. Знаю, ти ненавидиш мене за ці слова, та мені байдуже, бо я хочу вберегти тебе від фатальної помилки.

– Добре! – відказав він із досить-таки непривітною посмішкою, – я радий, що ти настільки забув про свої власні біди, що можеш перейматися чужими проблемами!

Звичайно, всі ті міркування можна було б висловити трохи мудріше й стриманіше, та все ж таки вони дали ефект: він перестав їздити до Вілсонів й хоча більше ніколи не згадував про ту панну, та, певне, добре подумав над моїми словами, зібрав про неї відомості з інших джерел, порівняв їх із тим, що я казав, і дійшов висновку, що нехай вона краще залишається міс Вілсон із ферми Райкот, ніж стане місіс Лоренс із маєтку Вудфорд. Звичайно, Джейн Вілсон розлютилася на свого залицяльника, який так раптово накивав п’ятами. Чи правильно зробив я, зашкодивши її надіям? Гадаю, правильно, бо не почуваю докорів сумління.

Якось на початку листопада до нас завітала Еліза Мілворд. Роза й не здогадувалася, що це справжнісінька відьма, тож і досі приятелювала з нею. У вітальні були тільки ми з Фергусом, а мати з сестрою поралися по господарству, та я не збирався розважати її – просто привітався і далі писав листи, які вже треба було віднести на пошту. Проте виявилося, що вона прийшла подратувати мене.

– Яке ж це задоволення – застати вас удома, містере Маркгам! – сказала вона з лицемірною посмішкою. – Я так рідко вас зараз бачу, ви зовсім не приходите до нас. Татко ображається, кажу вам! – додала вона, зазираючи мені в обличчя із зухвалим сміхом.

– Останнім часом у мене було багато справ… – сказав я, не відриваючи очей від листа.

– Так-таки й багато! А мені казали, що ви геть занедбали всі свої справи.

– То він помиляється, бо упродовж останніх двох місяців я гарую, як віл.

– Ах, тяжка робота – найперший лік від смутку, і даруйте, містере Маркгам, але ви дуже змарніли, чоло ваше печальне, можна подумати, що вас гнітить якийсь таємний клопіт. Колись зважилася б запитати, чому ви такий смутний і що можу я зробити для вас, та зараз уже не зможу зробити цього.

– Ви дуже добра, міс Елізо. Я скажу, що ви можете зробити для мене.

– Благаю, скажіть! Втім, я й так знаю, в чому ваш клопіт.

– Найбільший мій клопіт – це молода панна, що сидить біля столу і своїми теревенями не дає мені скінчити листа.

Перш ніж вона змогла щось відповісти, до кімнати увійшла Роза, тож вони посідали біля коминка, де, спершись плечем на кут камінної полиці, схрестивши ноги і засунувши руки до кишень бриджів, стояв той ледар Фергус.

– А зараз, Розо, – мовила Еліза, – я розповім тобі новину. Сподіваюся, ти її ще не чула – це про ту жахливу місіс Грем…

– Тихш-ш-ше! – прошепотів Фергус урочистим і значущим тоном. – Ми ніколи не говоримо про неї; її імені тут не згадують. – Він скоса зиркнув на мене, показав пальцем собі на лоба, потім підморгнув і сумно похитав головою: – Мономанія… тож не згадуй цього імені, ради Бога!

– Мені буде шкода зачепити чиїсь почуття, – пошепки мовила вона у відповідь. – Нехай іншим разом.

– Та кажіть уже, панно Елізо! – буркнув я.

– Гаразд, – сказала вона, – чи знаєте ви, що чоловік місіс Грем не помер, а вона просто втекла від нього? – (Я здригнувся і відчув, що моє обличчя спалахнуло, тож я схилився над листом та так більше й не підводив голови). – А тепер вона знову повернулася до нього і між ними відбулося повне примирення. Подумай лишень, – не вгавала вона, повертаючись до збентеженої Рози, – яким же дурнем повинен бути цей чоловік!

– І хто повідомив вам цю новину, міс Елізо? – запитав я.

– Я отримала її із дуже достеменного джерела.

– З якого, можу я запитати?

– Від одного зі слуг у Вудфорді.

– О! Я не знав, що ви у таких близьких стосунках із челяддю містера Лоренса.

– Я чула це не від самого слуги; він по секрету розповів про це нашій покоївці Сарі, а Сара вже розповіла мені.

– Теж по секрету? І нам ви теж розповіли це по секрету? Мушу сказати, історія ця не викликає довіри, хтозна чи й половина її відповідає дійсності.