Чтение онлайн

Мені здалося, що обличчя її чоловіка спохмурніло, коли вона говорила. Про що він думав? Невже йому шкода було, аби і його сестра зазнала такого щастя? Такої миті це було просто неможливо. А, може, він пошкодував про те, що став перепоною нашому щастю, бо нічого не робив, аби поєднати наші серця, а просто спостерігав і потайці сподівався, що наше кохання згасне із плином часу, і облаштовував свої справи. Звичайно, познайомився він з Естер під час тримісячного перебування у Ф., бо я пригадав, як він одного разу недбало обмовився, що разом із його тіткою і сестрою там у той час була ще й їхня юна подруга, тож почасти цим і пояснювалося його мовчання про те, що там відбувалося. Але звідки ця дивна стриманість у стосунках зі мною? Може, такий уже в нього був характер, може, з делікатності, а може, йому просто не хотілося образити мої почуття.

Кабріолет нарешті наздогнав мене. Я сів у нього і попросив кучера правити до маєтку Грасдейл. Побачуся з місіс Гантингтон, думав я, а там видно буде, рада вона чи ні.

– Он вони їдуть! – сказав кучер, показуючи на ридвани, що котилися попереду. – Сьогодні там буде добряча гулянка, та й завтра теж. Знаєте щось про Гаргрейвів, сер?

– Я знаю про них із чуток.

– Гм! Та що там, найкраща з них он щойно поїхала. Гадаю, стара місіс збирається виїхати після того, як ця метушня уляжеться, і житиме на свою частку зі спадщини, а молода – чи наречена (бо вона не така вже й молода) – переїде жити до Гроува.

– А що, містер Гаргрейв одружився?

– Так, сер, кілька місяців тому. Він мав одружитися на вдові, вона була напрочуд багатою, містер Гаргрейв хотів те все собі, але вони посварилися. А ця його дружина не така багата, та й не така вродлива, але раніше не була заміжньою. Вона дуже проста, кажуть, і їй майже під сорок, а то й за сорок, тож, самі розумієте, вхопилася за цей шанс, бо, мабуть, думала, що вже ніколи не знайде собі кращого. Гадаю, незабаром вона пошкодує. Кажуть, вона вже побачила, що він не той великодушний ввічливий пан, яким він здавався їй до шлюбу…

– Бачу, ти з ним добре знайомий, – зауважив я.

– Так і є, сер; я знав його ще тоді, як він був зовсім молодим джентльменом, і вже за тої пори він був гордовитий і впертий. Я служив у них кілька років, та далі не зміг, бо вони страшенно скупі й весь час чіплялися до мене, тож я подумав, що знайду інше місце.

– Хіба ми вже не біля маєтку? – перервав його я.

– Так, сер; онде парк.

Моє серце завмерло, коли я побачив ту пишну кам’яницю, що височіла серед просторого парку: хвилясті пагорби, білим-білий сніг, де виднів слід від оленячого стада, старезні дерева, що вирізнялися на тлі похмурого сірого неба, скутий кригою ставок, плакуча верба і ясен, що схилили над ним свої віти, – все це, звичайно, вражало, та не тішило мене. Обернувшись до кучера, я запитав, який заповіт залишив покійний чоловік Гелени і як він розпорядився своєю власністю. О, той чоловік все знав, тож хутко розказав мені, що їй доручили управління маєтком, аж поки син сягне повноліття, а сама вона володіє своїм посагом і невеликою сумою грошей, яка була призначена їй ще до заміжжя.

Перш ніж він закінчив своє пояснення, ми під’їхали до паркових воріт. Я запитав у сторожці, чи місіс Гантингтон вдома, та виявилося, що вона перебуває у графстві Н., у своєї тітки, а повернеться перед Різдвом.

– Де саме розташоване Стенінглі? – поцікавився я, й мені детально пояснили. – Ну тоді, чоловіче, – сказав я візникові, – давай мені віжки, і ми повернемося до M. Я поснідаю і першим же поштовим ридваном поїду до Стенінглі.

У M. я поснідав, умився, а також написав коротенького листа своїй матусі (чудовий з мене був син), сповіщаючи, що я живий і зі мною все гаразд Подорож до Стенінглі зайняла багато часу оскільки в ці дні їхати можна було лише повільно, але я не відмовляв собі у необхідному відпочинку й навіть зважився на те, щоб провести ніч у придорожньому готелі, вирішивши краще змиритися із маленькою затримкою, ніж постати розхристаним і нечупарним перед своєю коханою і її тіткою, яка й так буде вельми здивована моєму візитові. Наступного ранку я не лише добряче поснідав, а й присвятив трохи більше часу й уваги своєму туалетові, а потім, добре почистивши щіткою одяг, навівши лоск на черевики і надівши нові рукавички, сів у ридван під назвою «Блискавка». Мені залишалося подолати ще милі зо дві, аж мені сказали, що ридван саме проїжджає повз маєток Стенінглі й мене можуть висадити біля нього.

Був ясний, морозяний ранок. Я сидів на даху поштового ридвана, милувався зимовими краєвидами, вдихав холодне чисте повітря, радів із того, що незабаром зустрінуся з Геленою, тож можеш уявити собі, як я почувався: серце моє було переповнене захватом, а в душі було справжнісіньке сум’яття почуттів, хоча я й усвідомлював, що тепер ми з Геленою посідаємо неоднакове суспільне становище, що вона зазнала тяжких випробувань, що упродовж розлуки вона й словом не озвалася до мене, а найдужче турбувала мене її тітка, до якої вона тепер ще й як буде дослухатися. Втім, усе це не могло затьмарити її образ у моїй пам’яті, тож я не почував ніякого страху. Наприкінці мандрівки мої супутники почали балакати про Гелену, і мене знову охопила зневіра.

– Чудова це все-таки земля! – сказав один із них, показуючи своєю парасолькою на широкі лани з рядами живоплотів, глибокими ровами і високими деревами, які росли на межах. – Надто ж тішить вона око влітку або навесні.

– Так, – відповів його сусіда, грубуватий літній чоловік у брунатному пальті, застебнутому на всі ґудзики аж до підборіддя. – Це старого Максвела, я так думаю.

– Було його, сер, але він вже помер, ви ж знаєте, і залишив це все своїй небозі.

– Все?

– Кожен клапоть цієї землі, і маєток, – геть усе, крім щорічної ренти своїй дружині.

– Це дивно, сер!

– Таки дивно, сер; до того ж вона навіть не була його власною небогою. Але в нього не було ніяких близьких родичів по його лінії – нікого, окрім племінника, з яким він посварився. Люди кажуть, що то дружина так йому порадила: більшу частину власності вона принесла з посагом, тож захотіла, щоб усе належало тій леді.

– Гм! Ото комусь дістанеться добра здобич.

– Таки так. Вона вдова, але ще зовсім молода, і напрочуд вродлива: має і власний спадок, одну дитину, та ще й за чоловіком отримала маєток. На її користь багато що говорить! Та, боюся, в нас немає шансів, – жартівливо штовхаючи ліктем і мене, і свого сусіду, додав він. – Ха-ха-ха! Без образ, сер, я сподіваюся? – (до мене). – Гм! Я так думаю, вона вийде за якогось лорда. Погляньте он туди, сер, – знову почав він, обертаючись іншого сусіди, – це маєток: величезний парк, самі бачите, і всі ті ліси також їх власність – там повно дерева і сила-силенна дичини. Привіт! А зараз що?

Ридван зупинився біля паркових воріт.

– Джентльмен, який прямував до маєтку Стенінглі! – гукнув кучер, тож я підвівся і кинув свій саквояж додолу, щоб і собі спуститися на землю.

– Вам недобре, сер? – запитав мій балакучий сусіда, пильно дивлячись мені в обличчя, бо, либонь, я таки добряче зблід.

– Ні. Ось, кучере!

– Дякую, сер.

Кучер поклав до кишені свою винагороду і поїхав, а я став перед ворітьми і замислився. Думав я про те, що марно плекав своє кохання і краще облишити будь-яку надію, прогнати її, мов чудернацький сон. Треба було вертатися додому – вона не повинна бачити мене, бо що могло привести мене сюди, як не надія повернути її кохання і шлюб із нею? І як я міг змиритися із думкою, що вона гадатиме, ніби я зловживаю знайомством із нею і тепер, коли вона стала такою поважною пані, претендую на її маєток? Адже вона й словом не озвалася до мене за весь цей час! Ні! Сама думка про це була нестерпною.

Якщо навіть кохання її не згасло, то чи захоче вона пов’язати свою долю з нерівнею, наразитися на невдоволення тих, кого любить, чи пожертвує своїми особистими бажаннями на шкоду близьким людям і власній розсудливості? Звичайно ж, ні! Я піду, і вона ніколи не дізнається, що я приїжджав сюди.

– Прощавай, люба Гелено… назавжди! Назавжди прощавай! Такі були мої слова – і все ж я не міг піти. Я зробив кілька кроків, а потім озирнувся, щоб кинути останній погляд на її дім, потім ступнув ще кілька кроків, а далі поринув у меланхолійні роздуми і знову зупинився, спершись на старезне дерево, що росло біля дороги.

Поки я стояв, охоплений безрадісними думками, з-за повороту виїхав ридван. Я не звернув на нього уваги, і певне, він так і проїхав би повз мене, якби хтось не вигукнув усередині:

– Мамо, мамо, це ж містер Маркгам!

Що там сказали, я не чув, та голос знову озвався:

– Це він, він… поглянь, мамо!

Я не зводив очей, та, гадаю, що мама таки поглянула, бо чистий мелодійний голос, від якого в мене аж серце затремтіло, вигукнув:

– О, тітко! це містер Маркгам, Артурчиків друг! Зупини, Ричарде!