Чтение онлайн

– Гаргрейв?

– От-от! – вигукнула вона.

– Це неможливо, панно Елізо! – вигукнув я таким тоном, що вона здригнулася.

– Ну, знаєте, мені розповідали саме так, – зауважила вона, спокійно дивлячись мені в обличчя. А потім вибухнула довгим пронизливим сміхом, який так мене розлютив, що я аж не тямився.

– Даруйте мені, – майже кричала вона, – я знаю, що це дуже грубо, але – ха-ха-ха! – ви що, самі думали одружитися з нею? Боже мій, Боже, як шкода! – ха-ха-ха! Господи, пане Маркгаме, ви що, збираєтеся знепритомніти? О небо! Гей, Джекобе…

Я ухопив її за руку і, гадаю, добряче стиснув її, бо вона зіщулилась зі слабким вигуком болю чи жаху, та відразу ж отямилася і продовжувала з добре удаваною турботою:

– Що я можу зробити для вас? Вип’єте води – чи трохи бренді? Припускаю, воно є он в тому шинку, якщо ви дозволите мені збігати туди.

– Досить вже цієї нісенітниці! – суворо вигукнув я. – Ви знаєте, що я ненавиджу такі жарти.

– Нічого собі жарти! Я не жартувала!

– Ну, то кепкували, а мені не подобається, коли з мене кепкують, – відповів я, докладаючи відчайдушних зусиль, щоб говорити з належною гідністю і спокоєм. – А оскільки ви перебуваєте в такому веселому настрої, панно Елізо, то сама собі можете скласти добрячу компанію, а я покину вас, бо згадав, що маю справу в іншому місці; тож доброго вам вечора.

І я звернув з дороги, перестрибнув через рів і, протиснувшись крізь пролом в огорожі, подався до Вудфорду. Коли вона вже не могла мене бачити, я чимдуж помчав навпростець і незабаром опинився біля маєтку Лоренса. Потім подався до будинку, бо вирішив нарешті розпитати про Гелену, відкинувши удавану делікатність і безглузду гордість.

– Містер Лоренс удома? – нетерпляче запитав я слугу, який відчинив двері.

– Ні, сер, пан поїхав учора, – відповів він.

– Куди поїхав?

– До Грасдейлу, сер… а ви цього не знали, сер? Він дуже замкнений, наш пан, – дурнувато посміхаючись, сказав слуга. – Я так гадаю, сер…

Та я обернувся і пішов собі геть, не чекаючи, поки він договорить.

Я не міг цьому повірити. Вона не могла вийти заміж за Гаргрейва! Гаразд, я дізнаюся правду: вранці виїду з Л. поштовим ридваном і встигну до початку весілля – мені раптом здалося, що можна запобігти цьому і якщо я цього не зроблю, то ми шкодуватимемо про це до останньої хвилини життя. О, я повинен побачити її – вона повинна знати, що я кохаю її, навіть якщо доведеться казати про це на порозі церкви! Звісно, мене можуть прийняти за божевільного, а вона образиться або ж скаже, що вже пізно, але я зроблю все, щоб Гелена лишилася моєю!

Окрилений цією надією, я пішов додому, аби підготуватися до завтрашнього відїзду.

Тієї ночі випало багато снігу, і наступного дня він так сповільнював їзду, що я був майже у нестямі. Я, звісно, був у дорозі цілу ніч, бо вже була середа, а весілля мало бути в четвер. Ніч була довга, сніг обліпив колеса і налипав на кінських копитах, коні насилу плентали, кучер і не думав поганяти їх, а пасажири були байдужі до того, як їх везуть. Замість того, щоб разом зі мною підганяти кучерів погрозами і лайкою, вони просто реготалися з мене, а один чолов’яга навіть кепкувати почав, та я так зиркнув на нього, що він замовк і не розтуляв рота до кінця поїздки. Врешті я відтрутив кучера і взяв віжки до своїх рук, та пасажири зняли такий галас, що я мусив відмовитися від цього.

Вже світало, коли ми приїхали до M. і зупинилися біля «Троянди і Корони». Я спустився і почав шукати карету до Грасдейлу, та вона була в ремонті. «Тоді кабріолет, – звелів я, – тільки швидко!» Кабріолет знайшовся, та не було коня. Поки шукали коня, мені спало на думку, що власні ноги зможуть швидше доправити мене, тож я попросив послати кабріолет навздогін за мною і вирушив у дорогу пішки. Йти треба було трохи більше шести миль, та дорога була незнайома, тож мені доводилося часто зупинятися і розпитувати візників та перехожих, а в деяких випадках навіть заходити до котеджів і майже силоміць підіймати їхніх власників із ліжка, бо вони були настільки ледачі, що й досі спали собі. Кабріолет так і не наздогнав мене: добре, що я його і не чекав, а кепсько було те, що згаяв стільки часу.

Хоч як там було, та врешті я опинився на околиці Грасдейлу. Біля сільської церкви стояло кілька ридванів, а коло них з’юрмився місцевий люд – видно було, що тут відбувається вінчання. Насилу зводячи дух, я почав допитуватися, як давно почалася церемонія, та вони лише роззявляли роти і витріщалися на мене. У відчаї я пропхався вперед і вже хотів був увійти в церковний двір, аж хлопчаки, що обліпили вікно, почали гукати: «Виходять, виходять»!

Якби тієї миті мене побачила Еліза Мілворд, то була б у захваті. Ноги мої затремтіли, тож я притулився до стовпа і завмер, вдивляючись у двері церкви. Я не хотів приголомшувати Гелену своєю присутністю, просто не міг рушити з місця. Аж ось з’явилася і подружня пара. Його я не бачив; я дивився тільки на неї. На ній була довга вуаль; голову вона тримала високо, та очі були опущені вниз, а щоки зашарілися; обличчя її сяяло втіхою, а крізь імлисту білину вуалі видно було пасма золотавих кіс. О Боже, таж то не моя Гелена! В очах у мене потьмарилося. Чи міг я довіряти їм? Так, це не вона! Ця краля молодша, тендітніша й рум’яніша, гарненька, мушу визнати, та без тієї витонченості, якій неможливо було дати визначення, без тієї високо духовної і водночас лагідної чарівливості, без тієї несказанної сили, що так вабила моє серце. Я поглянув на нареченого – ним був Фредерік Лоренс! Втерши холодний піт, що виступив на моєму чолі, я відступив назад, але його погляд упав на мене.

– Це ти, Маркгаме? – запитав він, наляканий і збентежений моєю появою – а, може, й моїм диким виглядом.

– Так, Лоренсе… а це ти? – зібрався я з духом для відповіді. Він посміхнувся і почервонів, ніби одночасно і пишався, і соромився, що його викрили.

– Дозволь мені представити тебе своїй нареченій, – мовив він, намагаючись приховати своє збентеження під маскою недбалої веселості. – Естер, це містер Маркгам; мій друг Маркгам, місіс Лоренс, колишня міс Гаргрейв.

Я вклонився нареченій і потис руку нареченому.

– Чому ти не сказав мені про це? – докірливо запитав я, вдаючи обурення, якого не відчував, бо майже ошалів із радості, що все воно виявилося помилкою.

– А хіба ти не одержав мого листа?

– Якого листа?

– Того, в якому йшлося про моє весілля.

– Я ніколи не отримував і найвіддаленішого натяку на подібний намір.

– Він, певно, розминувся із тобою – його мали доправити тобі вчора вранці. А чому ж ти приїхав сюди, якщо не знав про весілля?

Тепер уже я розгубився, та молода леді сказала, що краще нам сісти в ридван і вже їхати, бо на нас усі дивляться, та й весільні гості вже чекають.

– А ти стоїш тут на морозі! – вигукнув він, із тривогою поглянувши на її легку накидку. – Маркгаме, ти їдеш? Ми збираємося до Парижа і можемо трохи підвезти тебе.

– Ні, дякую, прощавайте! Немає потреби бажати вам приємної поїздки, та бодай напиши мені.

Він потиснув мені руку і поквапився зайняти місце поряд зі своєю дружиною.

Я стояв біля ридвана і бачив, як мій щасливий друг обійняв дружину за стан, а вона поклала голову йому на плече. Поки лакей зачиняв двері і займав своє місце позаду, вона підвела усміхнені карі очі і, поглянувши йому в обличчя, грайливо зауважила:

– Боюся, ти вважаєш мене черствою, Фредеріку, бо леді зазвичай плачуть у таких випадках, але я не могла вичавити з себе і сльозинки, навіть якби від цього залежало моє життя.

Він лише поцілував її у відповідь і ще дужче притиснув до грудей.

– Але що це? – прошепотів він. – Гей, Естер, ти ж плачеш!

– О, це пусте… просто забагато щастя! А ще я хочу, – схлипувала вона, – щоб наша люба Гелена була такою щасливою, як ми зараз.

«Благослови тебе, Боже, за таке бажання! – подумав я. – І хай небо зробить так, щоб це бажання не було марним!»