Чтение онлайн

Ридван зупинився, я звів погляд і побачив бліду й сумну літню пані, яка розглядала мене крізь вікно. Вона вклонилася мені, я зробив те саме, а потім із вікна мені простягнули руку. Я впізнав її, хоча рукавичка приховувала її делікатну білину, тож палко потиснув її, а потім опанував себе, і руку негайно забрали.

– Ви приїхали побачитися з нами чи просто проїжджали мимо? – тихо запитала Гелена, уважно розглядаючи моє обличчя крізь цупку чорну вуаль, яка геть затуляла її обличчя.

– Я… я проїжджав цією місциною, – промимрив я.

– Цією місциною!.. – повторила вона тоном, у якому вчувалося більше незадоволення чи розчарування, ніж подиву. – То ви не зайдете в дім?

– Якщо вам цього хочеться.

– Ви в цьому сумніваєтеся?

– Так, так, пан Маркгам повинен зайти до нас у гості! – кричав Артур, зістрибуючи додолу; потім ухопив обома руками мою долоню і щиро потиснув її. – Ви пам’ятаєте мене, сер?

– Ще й як пам’ятаю, мій маленький друже! Хоча ти так змінився!.. – відповів я, розглядаючи височенького панича, який так схожий був на свою матір. Очі його сяяли з утіхи, а кучерявий чубчик вибивався з-під капелюха.

– Хіба я не підріс? – запитав він, витягуючись на повен зріст.

– Підріс! аж на три дюйми, слово честі!

– На останній день народження мені виповнилося сім років. А ще за сім років я буду заввишки таким, як і ви.

– Артуре, – озвалась Гелена, – попроси пана Маркгама до нашого маєтку. Поїхали, Ричарде.

У її голосі вчувалася нотка печалі й байдужості, та я не знав, яка причина того. Ридван рушив з місця. Мій маленький друг повів мене до кам’яниці. Коло дверей я зупинився і роззирнувся доокруж, намагаючись опанувати себе, тож Артурові довелося ніжно тягнути мене за пальто і повторювати своє запрошення, перш ніж я врешті погодився супроводжувати його до вітальні.

Коли я ввійшов, Гелена кинула на мене ніжний і допитливий погляд, а потім запитала про здоров’я моєї матінки і сестри. Я ввічливо відповів, і пані Максвел попросила мене сідати, зауваживши, що було досить холодно, але вона сподівалась, що я того ранку подолав невеликий шлях.

– І двадцяти миль не набереться, – відповів я.

– Але ж не пішки!

– Ні, пані, поштовим ридваном.

– А ось і Рейчел, сер, – повідомив Артур, показуючи на служницю, яка допіру ввійшла. Вона усміхнулася мені, а я привітався, і вона шанобливо відповіла на моє привітання, – видно було, що тепер вона іншої думки про мене.

Коли Гелена зняла свого жалобного капелюшка та вуаль, вона стала такою схожою на саму себе, що я просто не тямився.

– Мама перестала носити жалобу на честь дядькового весілля, – зауважив Артур, розтлумачивши мій погляд із сумішшю дитячої простоти і спостережливості. Мама спохмурніла, а місіс Максвел похитала головою. – А тітка Максвел взагалі ніколи не збирається знімати свого! – додав малюк, та, помітивши, що його зухвалість прикра для тітки, обняв її, поцілував у щоку і, відійшовши до вікна, почав бавитися зі своїм песиком.

Пані Максвел завела зі мною розмову про погоду, а я потайці зиркав на Гелену, яка стояла біля коминка. Щоки її зашарілися, а руки помітно тремтіли, коли вона гралася з ланцюжком годинника.

– Скажіть мені, – мовила вона, скориставшись першою ж паузою у нашій бесіді й вимовляючи слова швидко і тихо, – як ви всі там живете в Лінден-хоупі – чи нічого не сталося відтоді, як я вас покинула?

– Нічого.

– Ніхто не помер? Ніхто не одружився?

– Ні.

– Чи… чи, може, збирається одружуватися? Чи не забули там своїх давніх друзів… а, може, замінили їх новими? Останні слова промовила вона так тихо, що їх почув тільки я, а очі її зупинилися на мені з ніжною сумовитою усмішкою.

– Гадаю, ні, – відповів я. – Якщо й інші так само мало змінилися, як я.

– І ви справді хотіли поїхати, не побачившись зі мною?! – вигукнула вона.

– Я боявся бути настирливим.

– Настирливим! – вигукнула вона, та немовби згадавши про тітчину присутність, обернулася до цієї пані і продовжувала: – Тітонько, цей пан – друг мого брата, він був моїм близьким приятелем і виявляв неабияку прихильність до мого хлопчика – а як проїжджає повз наш маєток, то боїться бути настирливим!

– Містер Маркгам дуже скромний, – зауважила місіс Максвел.

– Радше церемонний, – мовила її небога, – надто вже церемонний, як на мене. Ну, та гаразд, це не має значення…

– Якби ж я знав, – мовив я, – що ви зробите честь, згадавши про мене, то не відмовляв би собі у задоволенні відвідати вас, та я думав, що ви вже давно забули про мене.

– Ви судили про інших по собі! – зашарівшись, пробурмотіла вона.

Настала пауза. Артур скористався нею, аби представити мені свого гарного молодого сетера і запитати, як почувається його батько Санчо. Місіс Максвел вийшла з покою. Гелена відразу ж попросила Артура принести якусь книжку, і він теж вийшов. Ми залишилися самі; я мовчав, та за півхвилини Гелена підвелася і гаряче запитала:

– Що з вами, Гілберте? Чому ви так змінилися? Це нетактовне запитання, і ви можете не відповідати на нього, та я ненавиджу таємниці.

– Я не змінився, Гелено, – на жаль, я так само палкий і пристрасний, як і раніше, – це обставини змінились.

– Які обставини?! – вона зблідла від занепокоєння.

– Зараз розповім, – сказав я. – Зізнаюся, прибув я сюди з метою побачити вас (не без певних застережних передчуттів, що можу поплатитись за власну самовпевненість), та не знав, що цей маєток ваш, поки мені не сказали про це двоє попутників; і от тоді я відразу побачив усю марність своїх надій, тож хоч і вийшов з ридвана біля ваших воріт, та вирішив не заходити в них: походив кілька хвилин, аби роздивитись місце, але був рішуче налаштований повернутися до M., не побачившись із вами.

– І якби ми з тіткою не поверталися з ранкової прогулянки, то я вас більше ніколи не побачила б і нічого не почула б від вас?

– Я думав, що для нас обох буде краще не зустрічатися, – пошепки відповів я, не наважуючись дивитися їй в обличчя, щоб моя твердість остаточно не зрадила мені. – Я думав, що ця зустріч лише порушить ваш спокій і зведе мене з розуму. Але тепер я радію цій можливості дізнатися, що ви не забули про мене, і нагоді запевнити вас, що я не ніколи не перестану про вас пам’ятати.

На мить запала тиша. Місіс Гантингтон відійшла і стала в ніші вікна. Чи розцінювала вона це як натяк, що лише скромність перешкоджала мені просити її руки? і чи не думала зараз про те, як відмовити мені? Та перш ніж я встиг щось сказати, вона сама порушила мовчання, раптово обернувшись у мій бік і зауваживши:

– У вас така можливість могла з’явитися раніше – я маю на увазі, можливість запевнити мене у тому, що зберігаєте про мене добру пам’ять, і впевнитися, що й ви мною не забуті, – варто було тільки написати мені.