Чтение онлайн

– Я так і зробив би, та не знав вашої адреси, а запитувати про неї у вашого брата не мав бажання, бо думав, що він заперечуватиме проти листування із вами; але це не утримало б мене і на мить, якби я наважився думати, що ви чекали звістки від мене, чи принаймні хоча б інколи думали про свого нещасного друга; але ваше мовчання природно наштовхнуло мене на думку, що мене забули.

– То ви чекали, щоб я вам писала?

– Ні, Гелено… місіс Гантингтон, – сказав я, зашарівшись від цього звинувачення, – звичайно ж, ні; але якби ви послали мені записку через свого брата чи хоча б запитували його про мене час від часу…

– Я й так часто запитувала про вас. Я не збиралася робити нічого більшого, – продовжувала вона, усміхаючись, – поки ви обмежувалися кількома ввічливими запитаннями про моє здоров’я. – Ваш брат ніколи не казав мені, що ви згадували моє ім’я.

– А ви запитували його?

– Ні, адже він не хотів, аби його розпитували про вас, і не заохочував моє надто вже вперте кохання. – (Гелена мовчала).
– І він мав рацію, – додав я.

Вона й далі мовчала, дивлячись крізь вікно на засніжену галявину. «Що ж, я звільню її від своєї присутності», – подумав я, а потім підвівся і, не кажучи й слова, рушив до дверей.

– Ви вже йдете? – запитала вона, коли я простягнув їй руку на прощання.

– Навіщо мені залишатися?

– Принаймні дочекайтеся, поки прийде Артур.

Я зрадів, що є нагода лишитися, й став біля неї коло вікна.

– Ви казали мені, що не змінилися, – зауважила вона. – Але ви таки змінилися, та ще й дуже.

– Ні, місіс Гантингтон, я лише мав змінитися.

– Ви збираєтеся стверджувати, що маєте таку ж прихильність до мене, яку мали, коли ми востаннє зустрічалися?

– Так, але було б неправильно говорити про це зараз.

– Було неправильно говорити про це тоді, Гілберте; а зараз все інакше.

Я був надто схвильований, аби сказати щось у відповідь, а вона мовчки підняла віконну раму і зірвала напіврозкриту квітку чорного морозника, що виглянув з-під снігу. Струснувши іній з її пелюсток, вона піднесла її до своїх уст і сказала:

– Ця квітка не така запахуща, як літній квіт, але вона вистояла у такій скруті, якої літні квіти не пережили б: її поливав холодний зимовий дощ, а зігрівало кволе зимове сонце, тож їй не завдав шкоди мороз. Погляньте, Гілберте, вона свіжа і квітуча, хоч на її пелюстках ще лежить холодний іній. Берете її?

Я мовчки простягнув руку. Вона поклала морозника мені на долоню, та я завагався, бо не знав, що вона мала на увазі, не знав і того, як мені поводитися – дати вихід своїм почуттям чи стримувати їх. Помилково витлумачивши моє вагання як байдужість чи небажання приймати її дарунок, Гелена раптом вихопила квітку у мене з руки, викинула надвір і, зачинивши вікно, підійшла до коминка.

– Як це розуміти, Гелено? – вигукнув я.

– Ви не збагнули змісту мого дарунку, – сказала вона, – або, ще гірше, знехтували ним. Я шкодую, що дала його вам, тож і вчинила так.

– Таж ви неправильно мене зрозуміли! – вигукнув я. Потім відчинив вікно, підняв квітку, що лежала на снігу, і подав їй.

– І це вас задовольнить? – запитала вона, тримаючи квітку у руці.

– Звісно, – відповів я.

– Ну, тоді беріть.

Я палко притис її до уст і поклав за пазуху, а місіс Гантингтон тим часом спостерігала за мною із саркастичною усмішкою.

– То що, ви вже йдете? – поцікавилась вона.

– Піду, якщо… якщо повинен!

– Ви змінилися… гордим стали або надто вже байдужим.

– Я не став ні тим, ні іншим, Гелено… місіс Гантингтон. Якби ви могли заглянути в моє серце…

– А чому ви називаєте мене місіс Гантингтон? Чому не називаєте Геленою, як раніше?

– Гелено… люба Гелено! – прошепотів я.

– Квітка, яку я вам дала, була символом мого серця, – мовила вона. – І що ж, її ви заберете, а мене покинете тут саму?

– А чи віддасте ви мені свою руку, якщо я попрошу?

– Невже я так мало сказала? – із чарівною усмішкою відповіла вона.

Я ухопив її руку і хотів був поцілувати, але раптом зупинився і сказав:

– А чи зважили ви всі наслідки?

– Гадаю, зважила, а то не запропонувала б себе чоловікові, що надто гордий, аби узяти мене, або надто байдужий, аби потурбуватися про те, щоб його кохання переважило мої земні статки.

«Яким же безглуздим бовдуром я був!» – подумалося мені.

– Аби тільки ви не пошкодували про це! – сказав я уголос.

– То буде ваша вина, – відповіла вона. – Я ніколи не пошкодую, хіба що ви гірко розчаруєте мене. Якщо ви не певні в моєму коханні, то йдіть собі.

– Янголе мій, люба моя Гелено! – вигукнув я, цілуючи її руку й обіймаючи її за стан. – Якщо все залежить від мене, то ти ніколи не пошкодуєш. Але що скаже твоя тітка?

– Моя тітка ще не повинна про це знати, – відказала вона. – Такий крок видасться їй необдуманим, бо вона не має уявлення, як добре я тебе знаю, – вона повинна познайомитися з тобою ближче й полюбити тебе. Після сніданку ти маєш покинути нас. Навесні ти приїдеш і пробудеш тут довше, розвиваючи ваше знайомство, і я знаю, що ви сподобаєтеся одне одному.

– А потім ти будеш моєю! – мовив я, раз у раз цілуючи її в уста, бо зараз був такий сміливий та швидкий до діла, як раніше був соромливий і стриманий.

– Ні, це станеться за рік, – відповіла вона, обережно звільняючись від моїх обіймів, та ніжно стискаючи мою руку.

– Цілий рік! О Гелено, я не можу чекати так довго!

– А де ж твоя вірність?

– Я не зможу витерпіти такої довгої розлуки.

– Це не буде розлукою: ми писатимемо одне одному щодня, а часом і зустрічатимемося. Мені й самій не хочеться чекати, та я повинна порадитися зі своїми друзями про те, коли призначати весілля.

– Твої друзі будуть проти.

– Вони не дуже заперечуватимуть, любий Гілберте, – сказала вона, цілуючи мою руку, – просто не зможуть заперечувати, коли познайомляться з тобою, а якщо зможуть, то, значить, вони несправжні друзі. Тепер ти задоволений?

– Хіба можу я бути незадоволеним, якщо ти кохаєш мене? А ти справді кохаєш мене, Гелено? – запитав я, бажаючи почути це з її вуст.

– Аби ти кохав мене так, як я тебе кохаю, – пристрасно відповіла вона, – то ніколи не зважав би на моє багатство, бо найбільші земні блага – ніщо в порівнянні з єдністю люблячих сердець!