Чтение онлайн

Рюбенкеніг намагався розвеселити Анзельма.

— Не приймай близько до серця!

І зі мною фельдфебель сьогодні вранці під час збору для огляду обмундирування говорив не так, як розмовляють при дворі. «Осідлай свиню, з неї все одно не вийде іноходця». Це він так мене сьогодні привітав.

— І все ж частина вини падає і на сідло. В нашому обмундируванні ми не можемо проходити урочистим маршем. — Шмельцле підняв свій кістлявий вказівний палень. — Це лахміття нам дісталось у спадщину з часів Семирічної війни, коли воно ще не старіше. На ньому ці шахраї-торговці, придворні й офіцери також роблять різні махінації.

— І вираховують за нього чверть платні. Але навіть і останніх три чверті вони ще не виплатили. З нами можна це робити, чи ж не так?

— От єгерям уже набагато краще. — Рюбенкеніг показав на Фріца Кляйнпауля, який розмовляв з Зеекатцом і кравцем. Ці троє останніми днями часто трималися вкупі; Зеекатца застерігали друзі відносно його нового знайомства, але чим довше він знаходився в Цігенгайні і чим більше нудьгував, тим сильніше його тягло до двох «співунів» в ротній казармі, бо і він любив поспівати.

Фріц, що одержав з дому ящик з ковбасою і сиром, розпакував усе з гордим виглядом і тріскав на всі заставки, незважаючи на погляди багатьох мешканців казарми. Рот Каспара з трохи виступаючими великими зубами жадібно розтулився.

— Так-так, йому форма до лиця, — з заздрістю зауважив Себіш

— Проте його чоботи все ж не можна прирівняти до моїх коричньових «ботфортів», — запевняв Рюбенкеніг.

На Фріці Кляинпаулі був новий зелений фрак з малиновим коміром і такими ж вилогами, жовтий жилет, облямований золотом, і короткі вузькі штани з довгими гамашами. Рушниця Фріца, патронташ з чудової шкіри, мисливський ніж так само, як і ранець та баклага, висіли бездоганно чисті над його нарами на гвіздку.

— Нічого дивного в цьому немає. Адже єгері одержують ще й додатково луїдор [17] для придбання всього необхідного, — доповів Шмельцле. він голив начальство Цігенгайна і був у курсі всіх справ.

— Крім цього, вони одержують вищу платню і звільнені від усіх окопних робіт на полі. — додав Кяепар, який довідався про це від пані Дітцельн.

Не викликай серед людей незадоволення своїми новинами, накинувся на Каспара Себіш.

Анзельм дав йому зрозуміти, що він небажаний в їхньому товаристві, але Себіша це анітрохи не збентежило. Всі були занадто втомлені і байдужі, щоб прогнати ного. А Себіш, здавалося, і не думав ображатись. Навпаки, він довго і докладно розповідав про бесіду з паном майором Еммеріхом, який йому тепер майже точно пообіцяв місце кухаря. Якщо послухати Себіша, то можна було повірити, що він сидить прямо під престолом бога і дізнається від нього про всі важливі армійські справи. Еммеріх буцімто сказав йому по секрету, що генерал-лейтенанта фон Гайстера викликано до ландграфа і йому доручено верховне командування гессенськими військами. Щоправда, Гайстер прийняв пост лише на певних умовах, а саме: щоб його значні борги були оплачені з ланфграфської казни і щоб дружина і діти під час його відсутності були забезпечені. Пан ландграф на все це дав свою милостиву згоду, і пан генерал-лейтенант після цього сказав: «Тепер ваша світлість побачить, на що здатна ще ця стара голова і ці старі кості!» От саме так, слово в слово і сказав.

Чоловіки мовчки перезирнулись. Навіть Шмельцле, який звичайно своїми химерними і веселими розповідями часто допомагав рекрутам переборювати смертельно важкі хвилини життя, промовчав зараз. За блакитною імлою цих історій виразно виступав його чесний образ; але і за мовчанкою стояв незмінний Шмельцле, і рекрути це відчували.

В тиші було чути, як монах, що майже завжди уперто мовчав, розмовляв з своїм сусідом:

— Я зв’явився на світ на місяць раніше строку і в перші дні мого життя був таким кволим, що мене один час уже вважали мертвим. Протягом усього свого життя, починаючи з дитинства, я був бідолашною людиною. Душевний страх зробився в мені таким великим, що я часто ходив до води, щоб втопитися. Не раз хотів кинутися з слухового вікна на горищі, повіситися, заколоти себе. Я часто вставав уночі, біг і не знав, куди подітися від страху.

Якийсь солдат загорланив:

— Хлопцеві пряма дорога в будинок божевільних!

Грубий регіт розлігся в ротній казармі.

Монах замовк, і більше з нього не можна було витягти жодного слова.

Навколо нар Фріца Кляйнпауля зібралась купка солдатів, один з них жартував з його скупості; інші були обурені, що Фріц нічого не хотів їм дати. Але той непохитно заявив, що він не з тих, які роздаються, і швидко уминав їжу. Фріц гордився своїм повним шлунком і гарним мундиром, що відрізняв його від інших.

Здавалося, що пакунок, надісланий з Відгаузенерського лісництва у фортецю, ще більше посилив голод. Всі заговорили тепер про їжу.

Зеекатц розповів, як він одного разу в Голландії просидів два тижні у в’язниці з-за смаженої гуски, яку він замовив і з’їв, не маючи в кишені навіть жодного гелера [18] .

Рябий Карл, з яким Анзельм у перший вечір мав сутичку, твердив, що він, коли був хлопцем, зловив з своїми товаришами чайку і з’їв її.

— А як ви її приготували?

— Цілком просто. Один з нас общипав її. А потім ми поклали її у відкритий вогонь, аж поки вона не засмажилась.

— То ви її навіть не випотрошили? — поцікавився Себіш, який зараз же встряв у розмову.

— Ще й потрошити треба?

— Адже ж ви її тоді разом з тельбухами засмажили, чоловіче! Ну й гидка ж вона, мабуть, була на смак!

— Гм. Ну й що ж такого!

Всі довкола так оглушливо зареготали, що рябий почервонів, як рак. З того часу, як удар Анзельма повалив його на землю, він більше не користувався серед рекрутів будь-якою пошаною.

Тут Рюбенкеніг почав запевняти, що м’ясом жирного кота або гладкої собаки теж не слід нехтувати; найбільше були йому до вподоби лихі поліцейські собаки.

— Їх лиш треба вміло приготувати. Від природи своєї вони мають якийсь запах. Але якщо ти таке звірятко покладеш на два дні в оцет і, посоливши, приправивши жиром і поперчивши, поставиш у духовку, то незабаром у всьому будинку і по сусідству розійдеться такий дух, нібито це смажиться найкраща печеня з телятини. Ні, повірте мені, я вже трохи розуміюсь на хорошій їжі. Але також і на поганій, — додав він з гумором відчаю, — відколи я потрапив до Цігенгайна.

Сутулий Кутц раптом скипів:

— Якщо нам пан ландграф скаже: жеріть солому, то ми жертимемо і солому.

Дібольд брякнув:

— Доки ми це терпітимемо? Чому б нам не втекти звідси? Всім вам набридло, але ви нічого не робите, щоб визволитись!

— Ти правду кажеш, брате! Давайте всі звідси утечемо!

В ротній казармі раптом настало пожвавлення. Нарешті один висловив те, що думали всі вони. Навіть низенькому сухорлявому кравцеві Кніфельсу, який спочатку все покірно зносив, набридло бути рекрутом; він зневажав себе за свої невдачі. Його кругла голова вже не була такою круглою, капелюшок сидів у нього на вухах. Кніфельс тужив за домівкою. Це називалось тут «підлою хворобою». Він часто замислювався над тим, як би влаштувати так, щоб вибратись з фортеці.

Себіш намагався перекричати всіх інших.

— Ради бога! Балакайте скільки вам хочеться і про що вам хочеться, але не затівайте сварок з начальством. Це може поганим кінчитись, так-так.

— Вірно, — сказав Анзельм. — А тепер, Себіш, залиш мене одного. Я втомився і хочу, нарешті, лягти спочити.

Себіш неохоче підвівся і, важко ступаючи, перебрався до Кніфельса, з яким він найкраще ладив: він ліг на солом’яну постіль кравця, втупив очі в стелю і замислився.

Рекрути розділилися на маленькі групи, шум затихав. Коли «цігенгайнський соловейко» затягнув пісню, багато голосів підхопило її. Пісня для солдатів те саме, що снігопад для зимового дня.