Чтение онлайн

Гайстер почав перед шибеницею справжню проповідь ката. Під кінець він подав знак своєму ад’ютантові, і той прочитав довгий список прізвищ. Це були прізвища тих, що вважалися призвідцями і особливо запеклими злочинцями, над якими мав відбутися суд. їм наказано було вийти з шеренги і вишикуватись в один ряд перед фронтом батальйону. В числі перших були Анзельм і Рюбенкеніг. Рюбенкеніг, блідий, як полотно, начебто був спокійним; у Анзельма був незалежний, гордовитий вигляд, що завжди з’являвся на його обличчі, коли він зазнавав якоїсь невдачі. Дібольд вийшов важкими кроками, як ломовий кінь, що тягне за собою віз. Серед викликаних знаходились також Кутц і Зеекатц.

Старого Шмельцле, на щастя, там не було; також і Каспар, який весь час з биттям серця чекав на виклик свого імені, був немов якимсь дивом помилуваний. Тим часом Еммеріх вишикував двісті чоловік батальйону подвійною шеренгою. Їм роздали шпіцрутени, які профос і його помічники звичайно нарізували в кінці учбового плацу і тепер уже теж приготували на запас. Тоді стало ясно, що бунтарів, перед тим як відвести до в’язниці, проженуть крізь заляканий довгий стрій.

Барабанщики, які вишикувались по обидва боки подвійної шеренги, ударили за знаком Дітцельна загальний дроб. Обвинувачених почали проганяти крізь стрій шпіцрутенів. Каспарові було б набагато легше з риском для життя перебігти на бік засуджених, ніж бити в барабан під час їхніх мук. Руки його тремтіли, по щоках котилися сльози. Він більше не міг дивитись, як Анзельма, Рюбенкеніга, Дібольда і решту били палицями. Групу чесних людей провели крізь стрій шістнадцять разів. На них сипалися не тільки удари, а й злива грубої лайки та образ. Каспар і небагато інших, які ще зберігали в собі іскру почуття власної гідності, стояли глибоко вражені, дивлячись на страждання своїх товаришів по нещастю, і їхні серця обливались кров’ю.

Їм здавалося, що цей жах триває вже вічність. На шістнадцятому разі останні з покараних із стогоном і зойками упали непритомні, куртки лопнули на їх посічених спинах, з яких шматками звисала шкіра, а по штанах стікала кров. Вони й харкали кров’ю. Навіть могутній, як ведмідь. Дібольд, що непохитно і швидко пробігав, паче блискавка, крізь стрій, не міг більше триматися на ногах і задихався. Каспарові було тяжко зберегти спокій, самовладання. Треба було бути камінним, щоб лишатися спокійним. Каспар стояв на віддалі одного кроку від Дібольда і не міг простягти до нього руки, не міг йому допомогти, втішити. Але Дібольдові й не потрібна була втіха. Він сам ще міг втішити Каспара, коли побачив його перекошене жалібне обличчя.

— Від такого видовища робиться недобре на душі, мій хлопче, — сказав він тихо крізь міцно стиснуті зуби, — але це загострює розум і загартовує серце для майбутніх часів.

Справді, в очах Дібольда світилися впертість і мужність, немов батрак вважав ганебним схилятись перед неминучими ударами долі.

Вдома, на кухні, тамбур-мажор, беручи до уваги юний вік Каспара, дав йому лише двадцять п’ять ударів за те, що він завжди перешіптувався з «головними мерзотниками». Після цього Каспар почував себе зовсім розбитим. Але ще боліснішим за побої був спогад про муки друзів. Їх стогін звучав у його вухах. Невже правду казала пані Дітцельн, подругами якої були дружина головиного профоса і дружина тюремного воротаря, запевняючи, що «більшість негідників» за бунт і повстання, порушення договору про вступ на службу і спробу дезертирувати без усяких зволікань нібито будуть засуджені на страту, а решту на не-визначений час закують в кайдани і відправлять в Кассель. Це означало навіки бути закутим в кайдани, до самої смерті.

Ця звістка приголомшила Каспара, кинула у відчай.

А увечері в ротній казармі розпач охопив усіх, чути було скарги, нарікання, гнівне розчарування; але відчувалась тут і повна апатія і навіть злорадність.

— Вони дістали по заслузі,— сказав Фріц Кляйнпауль. — Чого вони бунтували? Що ми можемо зробити? Ми тільки солдати, що тут багато роздумувати?

Себіш знову ввійшов у свою роль. Хіба він цього відразу не знав? Хто сіє обурення, той робить на догоду дияволу. Але його ніхто не слухав…

Раніше ніж завжди рекрути полягали спати: вони шукали спочинку і забуття. Коли вже були погашені ліхтарі, раптом глухий, начебто зовсім нелюдський голос, який, здавалось, доносився звідкись з-під землі, спитав:

— Себіш, Себіш, а ти подумав про те, що зрада зажене тебе в могилу?

В темній ротній казармі залунав голос приголомшеного, до смерті наляканого Себіша. Себіш присягався, голосно ревучи, що не він зрадив, а Кніфельс. Постіль кравця була порожньою. Вранці він скаржився на сильний біль всередині і тепер лежав, очевидно, цілий і здоровий, у спальні для слабосилих.

Чи правду сказав Себіш? У приміщенні настала моторошна тиша.

— Хто, власне кажучи, наважується загрожувати мені, вірному, чесному солдатові? — раптом закричав Себіш глухим голосом. — Хто це такий, що підтримує заарештованих, негідників і дезертирів?

В казарму вже влетів унтер-офіцер, і Себіш поспішно розповів йому, що трапилось. Але унтер-офіцер, який своїм допитуванням забрав у солдатів добру частину їх нічного спокою, так і не зміг витягти з них, хто загрожував Себішу.

В голові Каспара ворушилися припущення: невже фельдшер міг чревовіщати? Але Каспар остерігався висловити своє припущення. Він не наважився спитати про це навіть самого Шмельцле.

Наступного дня о шостій годині ранку батальйон Еммеріха підняли по тривозі і повели на лобне місце, де височіла нова шибениця. Загін став замкненим колом навколо шибениці. Потім сюди пригнали натовп солдатських жінок і обозних, щоб і вони були свідками виконання вироку. Нарешті, в супроводі профосів і вартових привели закутих в кайдани бунтарів; вони були дуже кволі, їх палила гарячка від ран.

Залунала команда. Два тюремних служителі потягли одного із закованих у кайдани — це був горбатий Кутц — на шибеницю і накинули йому на шию петлю. Знову команда, і засуджений був повішений.

— Привіт чортовій бабусі! — закричав хтось. Це був Фріц Кляйнпауль.

Деякі офіцери і навіть багато солдатів грубо засміялись. Ці вівці більше тримались м’ясників, ніж овець.

Ще одну нескінченно довгу хвилину стояли солдати в жахливому напруженні.

Чи буде ще хто-небудь повішений? Хто наступний кандидат у смертники?

Нарешті було дано наказ повернутись у казарми.

Зрадник Кніфельс, між іншим, більше не показався в ротній казармі Гессенського батальйону: він виторгував собі своїм підлим вчинком місце унтер-офіцера гвардії, але через те, що тут, у фортеці, його життю загрожувала небезпека, йому надали свободу разом з пригорщею дукатів.

Невдала спроба втечі призвела до того, що число солдатів, які ще зберігали в собі іскру почуття власної гідності, ставало все меншим. Більшість була внутрішньо зламана; вони думали, що немає ніякої рації бунтувати проти ландграфа. Це так само марно, як гніватись на небо, піднімати проти нього кулаки.

Довго ніхто не наважувався відверто говорити з своїми товаришами. Нещастя фільтрує друзів.

— Так-так, — сказав згодом Шмельцле, — якщо дитина утопиться, колодязь накривають.

4 березня, незадовго перед роздачею вечері, в ротній казармі зовсім несподівано з’явилися Анзельм, Дібольд, Рюбенкеніг і Зеекатц. Це звільнення після майже десятиденного ув’язнення і для них самих було настільки несподіваним, що їхні зблідлі обличчя виражали подив. Вони мали вигляд людей, які прожили довго в темряві і були осліплені раптовим променем світла. Солдати із страхом цуралися тих, що повернулися, немов вони були прокажені. Каспар і Шмельцле не мали в той вечір нагоди поговорити з ними. Занадто багато очей було спрямовано на них. Здавалось, ув’язнення ще більше озлило друзів. Ледве проковтнувши з жадобою їжу, вони впали і поснули глибоким сном.