Чтение онлайн

Останніми днями багато велося розмов про виступ з фортеці. Солдатам так уже набридло чекати, що вони вже самі прагнули досягти нарешті свого місця призначення. Повернення арештантів, здавалося, підтверджувало вірогідність поширюваних чуток.

І справді, наступного ранку, о шостій годині, в ротну казарму влетів Купш.

— Слухати всій слонячій стайні! Ми виступаємо в похід! Почистити як слід мундири, підфарбувати і напомадити вуса, поголитись і укласти ранці. Перед виступом буде проведено ще парад на кассельських луках, ландграф Фрідріх бажає там попрощатися з своїм військом. Все повинно виблискувати і сяяти.

Загальна бадьорість і пожвавлення передались навіть звільненим арештантам. Вони насідали на Шмельцле, щоб той поскріб їхні бороди. Багато страждань може знести і забути людина.

Навколо старого знахаря скоро виникла справжня голярня з усім, що до цього належить: мильною піною, шерхотом, коли правили бритву, і жвавою бесідою, яку старий і зараз безупинно підтримував, хоча першим під руки йому потрапив Рюбенкеніг, у якого виросла дуже непокірна борода.

В головах Анзельма і Дібольда все ще снувались думки про визволення, тому швидко зав’язалася тиха розмова про невдалу втечу. Студент твердо вирішив, що дезертирство до американських борців за свободу — єдиний вихід для кожної чесної людини в рядах гессенців. Перемога американців була б перемогою всього людства, сказав він. Чи, може, друзі вважають, що цілком справедливо боронити привілеї англійського короля в боротьбі проти мирних людей, таких, як і вони самі, проти селян, конюхів, підмайстрів, поетів, нещасливих студентів, священиків-втікачів, перукарів чи торговців сиром, яких називають бунтарями лише за те, що вони не хотять далі терпіти панування тирана і його чиновників, а хотять утворити своє власне вільне народне представництво.

— Ех, якби у нас сто або двісті років тому зробили так само, як американці, то ми б тепер не були рабами, — закінчив він.

— Ти… ти, отже, думаєш… ми повинні. Ми повинні боротися проти гессенців? — спитав Зеекатц з острахом. — Проти наших власних братів? Але ж ми не коні, які можуть служити на кожному фронті.

Рюбенкеніг хотів було і собі втрутитися, але йому перешкоджала дерев’яна кулька, яку він тримав у роті. До того ж Шмельцле, ще більше натягуючи своїм кістлявим вказівним пальцем щоку товстуна і майстерно зскрібаючи його довгу щетину, звелів йому сидіти спокійно.

Анзельм розповів друзям, що серед американців знаходиться теж чимало німців, вільних німців, які в наслідок еміграції визволилися від тиранії своїх князів. Зрештою, хіба це вперше, що гессенці боротимуться проти гессенців? Зеекатцу досить лиш згадати про те, як в 1743 році шість тисяч гессенців в армії англійського короля Георга II билися проти такого ж числа на боці його противника — кайзера Карла VII.

— Може, вони убивали один одного з-за любові до батьківщини? Ну, от бачиш!

Саме в цей час до них підійшов Себіш. Кліпаючи очима, він глянув на звільнених з-під арешту і запитав:

— Що нового?

Всі одразу замовкли. Лише Рюбенкеніг буркнув «нічого».

— «Нічого» не потребує схованки, — ущипливо сказав Себіш.

— Ти можеш помовчати, мій друже? — одказав на це Рюбенкеніг, широко, відверто посміхаючись.

— О, звичайно, — поквапно відповів Себіш і, прислухаючись, відкрив рота.

— От бачиш, ми теж так уміємо.

Ті, що стояли навколо, гучно і зловтішно засміялися, дивлячись, як Себіш, що встряв у розмову, почав з гарячковою поспішністю підфарбовувати свої вуса.

Раптом загорланив Зеекатц, бо Шмельцле порізав йому щоку.

— Ну, не хвилюйся так! — намагався заспокоїти його Шмельцле. Потім він почав розповідати одну з своїх історій, щоб довести недовірливому Себішу невинний характер їхньої розмови.

— Потрапив би ти, Зеекатц, в руки мого колишнього хазяїна, він би тобі ще не таких зазубрин наробив. Я саме тоді вчився цього ремесла. Ми ходили з базару на базар, розпинали намет, в якому кожному чоловікові одразу ж збривали бороду, мили голову, чистили вуха і фарбували вуса, і все це разом за три крейцери. Одного разу трапилось так, що саме тоді, як я голив якогось рудуватого селянина, хазяїн послав мене до повішеного, якому я повинен був повернути життя. Ну, чудес не вміє робити навіть найкращий лікар. У пацієнта була вже зовсім чорна голова, язик його звисав униз, як хлопавка для мух на стіні. Я не міг засунути йому язика назад до рота. Шльоп, і він знову виходив назовні. Дві години провозився я з хлопцем, але він був зовсім мертвий. Коли я підходив до нашого намету, то вже здалеку побачив натовп народу. Рудобородий, якого я покинув наполовину намиленим, наполовину поголеним, нарешті зчинив галас, і за це мій хазяїн з допомогою бритви «вибрив» його з намету… — Фельдшер беззвучно засміявся, бритва в його руках тремтіла над переляканим обличчям молодого Зеекатца.

Рюбенкеніг був у гарному настрої; він витяг з кишені своїх штанів маленьку олов’яну пляшку з горілкою, хильнув з неї, а тоді пустив її по руках.

Себіш мовчки спостерігав за цим. Потім він поклав Рюбенкенігу руку на плече.

— Хіба тобі не відомо, що вже кілька днів тому пиячити заборонено?

— Пиячити? Чоловіче, цього вистачить хіба тільки, щоб змочити горло, — забурчав товстун. — І я тобі дуже б радиз дотримуватись такої ж думки.

— Звичайно, вірно. Авжеж так! — старанно запевняв Себіш. Він таємниче стишив голос — Може, ти гадаєш, що я хочу донести на тебе? Я твій друг. І саме тому я кажу тобі: бережись. Пан ландграф лиш хоче, щоб жоден з його солдатів передчасно не заслаб або не врізав дуба. Пан ландграф якраз зовсім вже й не такий поганий. Я чув, він такий милостивий, що буде стягати, доки триватиме війна, лише половину воєнної контрибуції. Це я називаю у вищій мірі благородним вчинком.

Себіша покликав Купш, який увірвався в ротну казарму, і сказав своєму другові, що внизу на нього чекають відвідувачі.

Рюбенкеніг, похитуючи головою, подивився йому услід і буркнув: «Чолов’яга невиправний».

Услід за цим двері знову розчинилися. Хтось крикнув:

— Відвідувачі у дворі!

Але Анзельм, Рюбенкеніг, Зеекатц і фельдшер продовжували спокійно сидіти, не звернувши на цей вигук жодної уваги — їм нікого було чекати. А Дібольд протиснувся в натовпі схвильованих солдатів до виходу, за ним подався і Каспар.

У дворі стояли маленькими групками солдати та їхні родичі. Відвідувачі принесли з собою подарунки; із зніяковілими обличчями вони бурмотіли хороші побажання. Вартові ходили тимчасом туди й сюди, покрикували на всі боки і, скалячи зуби, приймали то ковбасу, то пакуночок тютюну, які їм підсовували перелякані люди, або стояли, широко розставивши ноги, і слухали з нахабним виглядом, як стурбовані родичі радили рекрутові, що дуже кашляв, пити чай з липовим цвітом або носити напульсник.

Прийшла немічна стара матінка Дібольда і дочка Себіша з своїм чоловіком — старшим поштовим чиновником, який вважав, що хоч і незручно, але зате дуже важливо примусити бідолашного тестя перед виступом війська написати духівницю. Також і головний лісничий Кляйнпауль з’явився на короткий час; він явно був обрадуваний військовими успіхами свого небожа і сказав на прощання: «Так, це ще зайвий раз доводить, як хороше роблять юнакові, коли його виховують, не шкодуючи побоїв».

В останню хвилину на подвір’ї несподівано з’явився навіть один доброволець. Коли він, тільки-но прибувши, хотів відійти убік, на нього загорлав фельдфебель Купш: «Стій! На місці! Ти що, прочухана захотів. Струнко!» Купш командував ще суворіше, ніж звичайно, щоб справити враження на відвідувачів і розважити вартових; він був у чудовому настрої. Фріц Кляйнпауль був першим, що почав із заохоченням глузувати, дивлячись, як переляканий рекрут за наказом фельдфебеля тричі оббіг риссю навколо двору і нарешті навприсядки пострибав наверх по сходах губернського будинку.

Каспар відчув, як гострий, пекучий біль здавив йому горло. Може, це раптом його так боляче вразила жорстокість і підлість казарменого життя. Чи відчув він себе нещасливим тому, що ніхто не прийшов його відвідати? Але хто б міг прийти? Лиш однісінький раз хазяїн «Золотого якоря» з’явився в казармі, але не з тим, щоб довідатися про свого колишнього кухарчука, а розшукати свій ручний ліхтар.

Саме тоді, коли Каспар знову плентався назад до ротної казарми, він побачив, як у воротях несподівано з’явився кравець Цігенвальд. Це на смерть перелякало хлопця, немов не майор Еммеріх, а він сам заборгував кравцеві. Він полегшено зітхнув, коли вартові випровадили небажаного відвідувача, але потім йому стало соромно за своє боягузтво. Тільки-но зник кравець, як мимо варти пихато пройшов майор. Він, здавалося, спостерігав усю сцену з кравцем, якщо навіть не наказав вигнати його, і тепер усміхався сам до себе; він пройшов повз Каспара і крикнув йому через плече: «Після параду ти поїдеш на моєму фургоні до Бремерлеє і доглядатимеш за багажем. Я вже потурбувався про все необхідне».