Чтение онлайн

— Лягай уже спати, Каспарє, — промовив Анзельм. Хлопець ніби прокинувся з свого пригніченого стану.

— Ти мусиш завтра вранці бути бадьорим, коли ми прийдемо на учбовий плац. — Очі Анзельма пустотливо блищали за скельцями окулярів. — Коли прийде час і ти повинен будеш постояти за себе, твій вік не матиме ніякого значення, — додав він, уже йдучи.

Каспар ліг, проводжаючи Анзельма вдячним поглядом. Студент підходив до багатьох рекрутів: на короткий час він підсідав до них на постіль або тягнув їх у куток і тихо розмовляв з ними.

Та ось Анзельм швидко повернувся до свого місця, бо прийшов солдат караулу і погасив ліхтарі. В казармі, скупо освітленій місяцем, мовчки лежали чоловіки, але то тут, то там поряд з хропінням чулося зітхання і кашель, і по цьому Каспар добре знав, що також і інші ще не сплять. Нещастя має гострий слух. Ось Каспар почув тихий скрипучий голос Себіша. Здається він з кимсь говорив про Анзельма. Себіш твердив, що студент філософії буде винний у всьому, якщо їх всіх спіткає нещастя. Шепіт не припинявся. Потім нарешті настала тиша.

Справді, що ж принесе завтрашній день? Тривога і страх чергувалися з радісними картинами. Завтра в цей самий час… Каспар уявляв собі, як внизу в темному дворі казарми вже спатиме міцним сном пані Дітцельн, але три тисячі вух рекрутів прислухатимуться до його сигналу. «Трам-там-там, трам-там-там! А-трам-там-там». Руки Каспара рухалися в повітрі. Півтори тисячі товаришів, що прагнуть до свободи, він підніме на ноги своїм диким барбанним дробом.

— Рятуйте! Що ви там робите? Хтось насуває мені мішок на голову!

Почулися глухі удари, і потім знову той самий голос кликав на допомогу, але тепер він звучав приглушено. Це був голос Себіша.

— І це лише початок, — погрозливо сказав чийсь голос. — Ти будеш вбитий, якщо не прикусиш свого язика.

«Що там відбувається? Хто там загрожує?» Каспар свердлив своїм поглядом темряву. Від нар Себіша шугнув клубок людських тіней і розсіявся в усіх напрямках.

Казарма розчинилась навстіж, знову з’явився вартовий.

— Що тут трапилось? — заревів він і посвітив навкруги ліхтарем. — Хто тут з вас шумить?

Всі удали ліби сплять, як убиті. Тільки Себіш ворушився на своїй постелі і тихо стогнав.

— Це ти, хлопче, зчинив шум?

— Я… я… прошу, я… мені щось приснилось, пробелькотав Себіш. — Приснилось, так-так.

— Тримай язик за зубами!

Одне-два вимовлених пошепки слова і приглушене хихикання пробігало то тут, то там. Вартовий повертав загрозливо голову на всі боки. Нарешті він, щось буркочучи, сів на дерев’яному ослоні біля дверей і загасив світло. Скоро всі спали чи принаймні робили вигляд, ніби сплять. Заспокоївся і Себіш, Біля них, як дрючок біля собаки, знаходилась варта, тримаючи, як солдати мали звичай казати, й уві сні одне око розплющеним.

Каспар обережно підвівся. Хто навчав Себіша мовчати? Десь у темряві лежали друзі, незнайомі товариші. Каспар багато дав би за те, щоб побачити їх обличчя… Раптом Каспар згадав про Рюбенкеніга, як той розгублено знизав плечима.

— І ти справді віриш, що це буде наукою для Себіша? — почув він його недовірливе питання.

— Що трапилося? Ти боїшся? — хтось прошепотів біля Каспара.

— Анзельм? — Каспар мимоволі зітхнув.

— Не хвилюйся. Спи вже.

Хлопець ліг на спину. Благотворний спокій і глибокий сон скоро огорнули його після великих турбот та хвилювань перед тим далеко більшим, що чекало на них.

Був один з тих зимових ранків, коли замерзлі пташки лежали на узбіччі дороги. По дорозі до учбового плацу крижаний вітер гнав над головами солдатів сніг. «Трам-там-там! А-трам-там-там!» Відбиваючи полковий барабанний дроб. Каспар з військовою виправкою марширував на правому фланзі четвертого піхотного батальйону разом з іншими двадцятьма музикантами і барабанщиками. Його палаюче, червоне, мов помідор, од вітру обличчя, на якому ще видно було сліди від лежання на соломі, було спрямоване, згідно військового статуту, на переднього солдата. І все ж Каспар, тільки-но його розбудили різкі звуки сурми, переживав всією душею все те, що відбувалося навколо нього. Перший виступ з своїм батальйоном був би, очевидно, для юного музиканта великою подією, коли б він не знав, що це буде останній виступ перед втечею.

Під час шикування солдатів було на що подивитись. Понад 500 чоловік з гвинтівками на плечі вистроювалися на казарменому дворі в колону по два, точно на крок один від одного, немов ця відстань була виміряна циркулем. Потім з’явився майор Еммеріх, щоб оглянути загін. Таким пишним і неприступним Каспар його ще ніколи не бачив.

— Колона! Стій! — Наказ прозвучав, як удар батога. Батальойон застиг, наче вкопаний. Каспар спіткнувся, зробив ще один крок вперед, але поштовх переднього солдата відкинув його назад. Саме після цього пролунала нова команда.

— Рушниці на руку! Марш! — Один рух — положення всіх гвинтівок змінилося, і загін почав рухатися, ніби велетенська багатоніжка. Тепер люди марширували легше, зімкнутим строєм, твердими, приглушуваними снігом кроками.

Але з гвинтівками сьогодні, між іншим, щось було негаразд, і це, здавалось, непокоїло солдатів і унтер-офіцерів. Щоранку, відразу після переклички, загонам, перед тим як вони мали відправлятися на учбовий плац, роздавали порох і кулі. Рештки боєприпасів здавалися після навчання при вході в казарму. Унтер-офіцери, озброєні спеціальними шустами, вибивали заряди з гвинтівок, старший сержант приймав порох і кулі і здавав все квартирмейстеру. Сьогодні ж про видачу боєприпасів забули або випустили з уваги. Чия це провина і кого притягнуть за це до відповідальності? Адже батальйон ще добре пам’ятав, як кілька тижнів тому одного ранку цілком несподівано з’явився ландграф Фрідріх і задав доброго перцю, помітивши на деяких солдатах нечищені чоботи і тьмяні гудзики на мундирах. Після тих фатальних відвідин ландграфа командири рот мали тепер звичку щоранку під час переклички солдатів з педантичною точністю перевіряти стан їхньої зброї, боєприпасів і особливо форми.

Батальйон повернув тепер праворуч. потім знову ліворуч, і кожного разу Еммеріх перевіряв, чи додержуються офіцери належної відстані між взводами. Зляканий шепіт пробіг раптом, як довга хвиля, по першій шерензі. В задніх шеренгах всі витягнули голови. Сусід Каспара смертельно зблід і, затремтівши усім тілом, прошепотів:

— Прокляті варвари!

Що трапилося! Каспар відразу побачив, що замість двадцяти офіцерів і унтер-офіцерів, що, як звичайно, раніше чекали на учбовому плаці рядовий склад, їх стояла там сотня. Гармати були розставлені по обидва фланги сторожового підрозділу. Біля них стояли з запаленими гнотами каноніри. Каспар зрозумів, що справа погана і план їхньої втечі, напевне, зраджений. Серце хлопця так шалено забилося під курткою, як серце спійманої пташки, що тремтить в руці людини.

— Рушниці до ноги! Колона стій! Направо, шикуйсь!

Відділившись од групи офіцерів, до колони підійшов з лютим виразом генерал-лейтенант фон Гайстер. Він вимахував нагайкою, яку тримав у стиснутій руці і, здавалося, що він от-от почне шмагати нею по головах солдатів.

— Біля воріт ще більше гармат, — гримнув він, — ви не хотіли б там пройтись?

Загони стояли зімкнутим строєм, скам’янілі від переляку. Офіцери, що стояли колом, позирали один на одного і злобно посміхались. Каспар ледве не розревівся вголос.