Чтение онлайн

В короткій тиші почулося «Го-го-го! Го-го-го!» Рюбенкеніга. Потім його сміх заглушив солдатський хор:

Три великих ліхтарі на щоглі «Мері Елізабет» губилися в сірому, туманному серпанку. Застережливі сигнали сирен з сусідніх суден, що повторювались через короткі паузи, звучали, немов удавлені.

З темної середньої палуби, де смерділо щурами і цвіллю, виповз Каспар. Він прокрався, на кожному кроці озираючись на всі боки, повз перегородки, в яких спали солдати, і подерся хиткими сходами, що вели з кают на палубу.

У такелажі, завиваючи, гуляв вітер, з посвистом налітав на паруси і троси, охолоджував розпалене обличчя Каспара. Щільно притиснувшись до стіни перегородки, в якій тулилися солдатські родини, він озирнувся навколо. З каюти матросів бакборту, що несли нічну вахту, пробивалась тонка смуга світла. Зверху з воронячого гнізда, тобто бочки, що була прикріплена до верхівки передньої щогли і правила за спостережний пост, матрос викрикував повідомлення, а багато голосів недалеко від Каспара відповідали йому. Було темно. Тільки на капітанському містку Каспар побачив на якусь мить в світлі компасного ліхтаря обличчя штурвального і капітана в потріпаних вітром засмальцьованих капелюхах.

Чорна постать Каспара, що дуже витяглася за багато тижнів, проведених на кораблі між небом і океаном, стрілою прослизнула повз каюту бакборту. Тепер він пригнувся і навпомацки просувався уздовж перегородки біля якорного вала і раптом відскочив назад. Услід за тим він пірнув, немов камінь у море, в колодязь, де містився якірний ланцюг.

Каспарові забило дух. Майже над самою своєю головою він почув лайку англійця, з яким зіткнувся в темряві. Чоловік нерішуче зупинився і, здавалось, прислухався. Нарешті його кроки почали віддалятися.

Страх Каспара, що його викриє під час нічного рейду англійський корабельний патруль, прорвався в приглушеному зітханні. Минуло ще кілька секунд, і хлопець зібрався з духом, щоб знову вибратись на поверхню. Він видряпувався східчастими виїмками в стіні заглиблення, потім ухопився однією рукою за вкритий мулом слизький якірний ланцюг і підтягнувся вгору. Вслід за цим штовхнув двері перегородки, зачинив їх на дерев’яну засувку і полегшено зітхнув.

Важкий, солодкуватий дух гнилизни ударив йому в лице з порожнього трюму, де на ніч клали померлих, яких вранці ховали в морі. Убоге світло олійної лампи, що сумно погойдувалась під стелею, якимсь блідим маревом падало на єдиний предмет, що стояв тут, — дерев’яні носилки. З жахом Каспар згадав, як кілька тижнів тому на них лежав монах Кніхтель. Від цієї думки хлопцеві зробилося так моторошно, що він насилу опанував себе, аби не кинутись звідси стрімголов. Але хіба він не чекав протягом усієї подорожі нагоди, щоб опинитись у цій перегородці? Невже ж саме тоді, коли мета нарешті досягнута, він покине все напризволяще? А що ж тоді буде з щоденником? З його щоденником і листівкою, які він незадовго перед відплиттям флоту з англійського портового міста Портсмута заховав тут подалі від очей корабельної поліції, яка нишпорила скрізь? Ні, не можна було покинути таку цінну листівку.

І взагалі, перш ніж залишити корабель, Каспарові пощастило проникнути за перегородку тільки завдяки таким обставинам. По-перше, висадження війська з корабля на так званий Сенді Гук — півострів біля Нью-Йорка, — було відкладено до світанку, тому що американські патріоти зруйнували сильне світло маяка. Без сигнального світла та ще в такий сильний туман командир ескадри капітан Баркер не наважувався на небезпечних обмілинах почати висадку з кораблів, що тяглися довгим ланцюгом від острова Лонг-Айленд до Нью-Джерсі. А по-друге, Себіш, який весь час не спускав з Каспара очей, кілька годин тому захворів на цингу і лежав за перегородкою, не маючи сили навіть поворухнутись.

Чи папери ще на своєму місці? Щоб добратися до схованки. Каспар відсунув нари од стіни. Стоп, хто це стукає? Хлопець завмер. Солдати боялись цієї перегородки і намагались обходити її; хто б міг, крім нього, прийти сюди в такий пізній час? Ця думка заспокоїла Каспара. А що ж то був за звук? Та то, певно, стукнула бляшана кружка, що висіла на мотузку над баком для води. Каспар, якому завжди хотілося пити, з жадобою підняв кришку, але бак був порожній.

Жодної людської душі не було навколо. Нічого не було чути, крім вічного плескоту хвиль, що тепер з більшою силою забили об корабель, та вищання і скрипу балок; ще звідкілясь здалеку доносилися крики англійських моряків, які після щасливого закінчення подорожі святкували своє прибуття в Америку.

Ще раз треба було посунути нари. Потім хлопець, повний нетерпіння, підняв добре знайому йому xитку планку і схопив маленький коричньовий зошит, непевна доля якого завдала йому немало турбот під час довгої подорожі.

Відразу ж він відкинув нижню палітурку і впевнився, що й листівка теж лежала на своєму місці. Потім він, щасливий, що така дорога йому річ знову в його руках, почав перегортати сторінки щоденника, в якому він робив короткі записи з самого початку подорожі.

Невже справді вже минуло більше ніж п’ять місяців з того часу, як перша гессенська піхотна дивізія вирушила в подорож? Однак це вірно. Час був марно згаяний, наче холостий заряд.

4 березня велику частину солдатів, як розповідалось у щоденнику, мали відправити до посадочного порту Бремерлеє річкою на так званих «бременських цапах», довгих маленьких суднах, і студент, який потрапив у цю групу, дав Каспарові на прощання для втіхи і розваги коричньовий зошит. Услід за цим, попереду довгої колони солдатів, які повинні були на своїх двох пройти шлях до кораблів, вирушив у дорогу фургон Еммеріха.

17 березня військо розквартирувалось у Бремерлеї і сталося так, що Каспар знову опинився серед своїх друзів. 24 березня почалась посадка на кораблі. Через те, що англійські транспортні кораблі прибували досить повільно, флот з двадцяти чотирьох парусних суден, маючи на борту 7400 гессенців, знявся з якоря тільки 17 квітня і повільно поплив вниз за течією.

Ширшою ставала ріка, вище здіймалися хвилі, і скоро флот вийшов на рейд в Північне море. Береги все більше віддалялись. Море іскрилося в ранковому сонці і було таким синім, наче друге небо. Каспар стояв на палубі і на повні груди вдихав свіже солонувате морське повітря. «Вода має надзвичайно прозорий, блакитнозелений колір, — записав він у своєму щоденнику, — і весь час піниться. Піна з пронизливим шипінням ударяється в борт; вона, як і вода, солона на смак і нічим не пахне. На поверхні плаває багато трави, подібної до замороженого кизилу. Я не знаю, звідки вона береться, а також не бачу ніде коріння».

Цього ранку незвичне оточення так розвеселило Каспара, що він почав пустувати. Хлопець невідривно стежив за роботою матросів, парусних майстрів, теслярів, боцманів і надзвичайно зрадів, виявивши, що разом з ними на борту корабля була також Мета і її тітка, маркітантка Катрін. Він побачим дівчину саме тоді, коли вона балакала з англійським матросом, який трохи вмів розмовляти по-німецьки. Мулатоподібна засмага моряка вигідно вирізнялась на тлі червоної англійської військово-морської форми. Він запевняв, що пережив такий шторм, під час якого якорні канати здувало, наче соломинки, а на екваторі, твердив він далі, стоїть така спека, що на залізних частинах корабля можна пекти млинці.

Якраз тоді, коли Каспар хотів розпитати матроса, що відомо йому про китайських піратів, тисячоруких спрутів і літаючих голландців, Мета сказала:

— Морські байки розповідаєш, мій любий! — Потім вона повернулась і гордо відійшла од нього. Каспарові стало соромно, що він так легко піймався на гачок жартівливого матроса. На щастя, ніхто нічого не помітив.

Почав мрячити дрібний дощ, море захвилювалося. «Мері Елізабет» і всі судна по обидва боки від неї загойдалися сильніше. Якусь мить здавалось, ніби хвилі поглинули деякі судна, але потім вони з блискавичною швидкістю виринали, щоб відразу ж знову зникнути. Каспар, міцно тримаючись за канат, голосно розсміявся, бо його шпурляло то вперед, то назад. Гойдання судна дуже скоро відчули на собі солдати, жінки та діти, що збилися на палубі… Одне за одним втікали вони всередину судна. Лише птахам, здавалось, не було ніякого діла до цього. І такими ж безтурботними були два корабельних юнги: один з них дуже спритно і безпечно лазив по шоглах: він. видно, добре знався на канатах і парусах. Другий, хоч і полетів сторчака з марс-вантів, але відразу ж подряпався знову по фок-вантах.