Чтение онлайн

Потім цікавість і жадоба до пригод потягли Каспара в темне нутро судна, туди, в глибину, де містилися склади. Тут було багато сот центнерів пороху і сірки, п’ятдесят металічних гармат з належними до них ядрами, мушкети, мортири, рушниці, карабіни та велика кількість іншого військового спорядження. В одному з складів зберігалися паруси, канати та інші снасті. До того ж сюди були навантажені харчі і питво для п’ятисот душ екіпажу. Оце-то запас!

Каспар, що шастав між ящиками, мішками і бочками, раптом опинився перед Обішем. який, безперестанку вклоняючись, саме питав у англійського про-віантмейстера, чи не міг би він націлити йому для пана майора кілька пляшок рейнського вина. Англієць коротко відмовив, на що Себіш, знову відбиваючи численні поклони, покірно промимрив:

— Ну, гаразд, пане провіантмейстер! — Потім він звернувся до Каспара — Гей, що це таке? Ти шо ж, шибенику, хіба не знаєш, що рядовим солдатам якнайсуворіше заборонено входити до складів? Ти тут тільки плутаєшся під ногами у пана провіантмейстера. тоді як нагорі дуже потрібний: адже багаж пана майора ще й досі не розпакований.

Потім пізніше, коли Каспар. гучно тупаючи, піднявся разом з Себішем сходами наверх і увійшов в офіцерську кухню, що містилась на палубі, старий зробився трохи лагіднішим. Він порадив Каспарові завжди суворо дотримуватись всіх розпоряджень на кораблі і насамперед жити в згоді з англійським екіпажем. Це зарозумілий, вічно п'яний збрід, здатний тільки на лайку та прокльони. Вони й трьох слів не промовлять, щоб не приправити своїм «God dam’my soul’ God dam’me!» [20] Навіть тоді, коли смерть їм дивиться у вічі і вони вже ледве язиком повертають, і то не перестають клясти, аж поки не віддадуть богові душу. Провіантмейстер теж такий неввічливий, грубий і необтесаний хлопець; йому б не завадило повчитись, як треба поводитись з офіцерським кухарем.

Розпаковуючи багаж. Каспар урвав хвилинку, щоб оглянути каюту. Хоч вона була невелика, але зате дуже зручно влаштована. В каюті було чотири ілюмінатори, через які виднілося море. Більшу частину приміщення займали чотири койки, міцно прибиті до стін Себіш саме покривав їх новими простирадлами. Чотирикутний стіл, чотири міцних стільці, грубка, аптечка, міцно прикріплена до одного з ліжок, доповнювали обстановку каюти. Кілька картин, дзеркало, барабан. кілька мушкетів, що погойдувалися на крючках, прикрашали стіни; тут також висів білий святковий парик пастора Штіглітца, бо болванка для парика священика ще була схована в його розшитому ангелами саквояжі. Особливе захоплення викликали у Каспара шість велетенських шинок, що висіли над ілюмінаторами і від запаху яких приємно лоскотало у ніздрях. Себіш з гордістю розповідав, що на борту є для панів офіцерів також багато живих свиней, курей та гусей, і по секрету сказав Каспарові, що придумав справді божественний обід, якщо тільки пан майор схвалить його пропозицію.

Яким великим було розчарування Каспара, коли він, закінчивши роботу, увійшов у свою власну «каюту». Заходячи до неї, він відразу ж мусив нахилитися, і про те, щоб випростатися на весь зріст в низькій, напівтемній комірчині, не могло бути й мови. Койки, кожна на шість чоловік, тулилися одна біля одної і одна над одною, як кролячі клітки. А вузькі проходи між ними були заставлені дерев’яними ящиками; вони правили замість стільців, і в них також зберігалися дорожні речі. В цьому задушливому приміщенні гессенці сиділи зігнувшись у три погибелі, як Іона в череві кита.

Каспар приєднався до Дібольда, Рюбенкеніга і Шмельцле, які сьорбали з одної дерев’яної миски свою першу страву на кораблі; вони приготували її на маленькій грубці. Хоч її вже й загасили, але вона все ще чаділа, отруюючи повітря їдким димом кам’яного вугілля. А самі солдати закоптилися біля неї, наче шинки. Анзельм і монах не їли разом з іншими. Їх уже здолала морська хвороба. Вони лежали на одній койці, і Каспар чув, як обидва голосно стогнали, коли судно раптом починало сильніше підніматись і опускатись

— Вони навіть не хотять проковтнути ліків, — бідкався Шмельцле.

«Багате англійське харчування», яке так старанно розхвалювали вербувальники, складалось з солоного сала, запліснявілої квашеної капусти і затхлих сухарів. Сало, якому було вже, мабуть, чотири, а то й п’ять років, було по краях чорним, далі жовтим, і лише посередині воно ще мало вузьку білу смужечку. Сухарі доводилось розбивати прикладами карабінів; навіть для здорових зубів

Каспара вони були занадто твердими. Шмельцле дізнався, що цей хліб англійці відібрали у французів з кораблів під час Семирічної війни.

— З того часу він лежав у Портсмуті на складі. А тепер король Георг хоче ним годувати нас, гессенців.

Лише Рюбенкеніг зберігав цілковитий спокій. Він запевняв супутників, що, як колишній крутильник каруселі і розгойдувач, по-справжньому добре підготований до різних злигоднів та невдач у житті і застрахований від морської хвороби. Потім він їм порадив, як треба підтримувати своє здоров’я. Він запевняв, що не хотів би втручатися в фельдшерське мистецтво Шмельцле, але трохи їсти твердого й холодного і трохи пити холодного й кислого — це було б найкращими ліками. Ковбасу, шинку, лимонад і, насамперед, вино він називав надійними запобіжними заходами від усяких хвороб.

Поки Рюбенкеніг балакав, Шмельцле підвівся і приніс список, що висів на дверях з корабельним розпорядком.

— Ану, почитай лиш! — звернувся він до Каспара. — Рюбенкеніг ще зовсім нічого не знає про те, яке саме меню нам призначили!

Каспар прочитав уголос:

— У неділю горох і сало, чотири фунти на шість чоловік. У понеділок каша з вівсяної крупи, масло і сир. У вівторок чотири фунти яловичини, три фунти борошна, півфунта родзинок, півфунта волового жиру на пудінг. Починаючи з середи це меню повторюється. Кожні шість чоловік щоденно одержують ще чотири коновочки рідкого пива і кухлик вест-індійського рому.

Тепер Рюбенкеніг замислився.

— Така порція для старого п’яниці ні те ні се!

— А щождо сиру, то на кожного припадає шматочок завбільшки з кремінь! — буркнув Дібольд.

— І за це ці пройдисвіти ще сміють вираховувати у кожного з нас по два таляри і чотири гелери платні,— крикнув фельдшер; він з огидою відсунув ще до половини повну дерев’яну миску, стягнув свої чоботи і сів на койку, ненароком ударившись головою об стелю. — Гопля, тут, повно, нас хочуть підготувати до ще вужчих дерев’яних комірчин! Під такого злиденного життя ми скоро всі туди помандруємо!

Анзельм і монах з жалібним наріканням відсунулись убік, коли старий простягнувся біля них.

— Погляньте-но! — крикнув він до тих, що їли юшку. — Для мене є загадкою, яким чином тут можуть спати шість чоловік.

Підійшов Рюбенкеніг і, похитуючи головою, оглянув койку, що була ледве не шість футів завширшки і п’ять футів завдовжки.

— Не подобається мені таке діло, — пробубонів він і собі ліг.

— Ліжко вже зовсім повне, — зауважив, трохи підвівшись, Шмельцле. — Гей, Анзельм, Кніхтель, ви повинні посунутись до стіни, а то іншим зовсім не буде місця.

— Ми вже й так біля стіни, — сказав Анзельм з мукою.

Але Шмельцле рішуче притиснув обох ще більше до стіни.

— Ми всі повинні тут вміститися, — пояснив він. — Гей, товстун, ану підведись. Біля мене ляже Каспар, він тоненький. А ти, Дібольд, тепер лягай поруч з ним. А місце, що залишиться, буде, Рюбенкеніг, для тебе.

Проте койка і без нього була вже повна аж до краю.

— А як же я сюди вміщуся? — кричав Рюбенкеніг, і очі його стали вологими від страху.

— Вам треба всім лягти на бік, зовсім випроставшись, — прозвучав голос Зеекатца. Ремісник розташувався з торговцем сиру з Кітпбюгеля і трьома іншими в перегородці над ними. — От спробуйте-но, ми саме так зробили.