Опівнічні стежки
Шрифт:
Старий посміхнувся самими очима і підняв келих янтарним вином:
– За успіх вашої місії, за нашу спільну перемогу!
– Чую дзвін келихів і тост, до якого не можу не приєднатися! – почувся за їхніми спинами голос дядька Палічека, і за секунду він сам вкотився до кімнати. – Не заважатиму?
На Ірину дивилися тепер уже не сердиті і насторожені очі хазяїна кафе, а дві смішинки, що потонули у рожевих щічках.
– Ні-ні! – замахала руками Ірина.
– Навіть вчасно, – підтвердив Коварж – Магді необхідна наша допомога, і саме зараз вона розповідатиме, чим саме їй можна зарадити. Не виключено, що саме ви, дядечку, і зможете стати в нагоді.
Хазяїн кафе одразу ж посерйознішав.
– Я слухаю!
.Ірина потерла кінчиками пальців скроні:
– Перш за все мені треба дістатися до Братіслави. Чи це можливо? – звернулася вона до Коваржа.
– Треба подумати… – замислився той.
. Ірина з тривогою подивилася на священика. Якщо вони не віднайдуть спосіб переправити до міста…
– Я розумію, як це важко. Але моя затримка у дорозі може коштувати мені життя, не кажучи вже про інше… – стиха сказала вона, подивилася на співчутливі обличчя цих людей і тільки тепер остаточно збагнула, що вона не самотня, що її нові друзі – це та сама підтримка й опора, яку забезпечили їй товариші на далекій Батьківщині.
Вона глибоко зітхнула й сказала:
– Мені потрібно не пізніше цього тижня бути у Братиславі. Я їду з окупованого Києва, маючи особистий дозвіл військового коменданта генерала Ебергарда, в Париж до свого батька, який залишив Росію ще під час революції… Понад двадцять років ми не бачилися, і от, завдяки «благородству» генерала Ебергарда, – в очах її заіскрилися смішинки, – я маю можливість зустрітись із своїм рідним батечком.
Ірина навмисне розповідала їм свою легенду, вирішивши перевірити її ще раз у зовсім іншій обстановці. Адже вона мала розповідати свою історію всім стрічним – мало не кожному солдафонові, який може причепитися до неї в дорозі. Вона розповідала своїм новим друзям те, що могла, а сама згадувала, як важко було дістати у Ебергарда цей дозвіл. Вона добре пам'ятала, як хвилювалися і полковник Микитенко, і Олексій, не маючи повідомлень з окупованого Києва. Під загрозою була вся операція! І все-таки товариші з підпільної чекістської групи Івана Кудрі, що діяла у Києві, дозвіл дістали. І справжній, виданий самим Ебергардом!
– Як ви самі розумієте, – продовжувала Ірина, – я повинна потрапити у Париж залізницею. Але як це зробити?
Ірина з надією подивилася на присутніх. На якусь мить у кімнаті запала тиша. Її порушив дядько Палічек:
– Люба пані, все буде гаразд! Слухайте мене уважно: тільки цієї ночі на дорозі неподалік від Мартіна – вузлової станції, звідки поїзди прямують на Братіславу, – наші хлопці влаштували такий фейєрверк, любо було дивитися!
– Ми допоможемо вам дістатися до Мартіна, – додав Коварж, – а звідти ви самі, розповідаючи всім, як ледве врятувалися від цих клятих «збройників», так у нас називають партизанів, без будь-яких перешкод прибудете до Братіслави. А далі шлях для вас буде відкритий.
Ось так! – І хазяїн кафе, розвівши руками, присів у не дуже граціозному реверансі.
Всі троє дружно розсміялися і підняли келихи.
– За Батьківщину!
– Хай живе Чехословаччина!
– За перемогу!
Відхилення
Сер Елвіс Рочестер, як завжди, відкрив очі рівно о сьомій ранку. Щоб упевнитися в цьому, йому навіть не треба було дивитись на годинник. Найкращим годинником була звичка, вироблена роками.
Полковник обвів свою спальню ще сонним поглядом. Стіни, пофарбовані у жовтий колір, у передранковій пітьмі відбивали теплим світлом, що навіть у найпохмуріші дні, на які так щедре це місто, нагадувало проблиски сонячного проміння.
Сер Рочестер щойно повністю відремонтував свій будинок на Кінгс Уей. І коли дружина запитала, у який колір пофарбувати його спальню, він роздратовано стенув плечима: «У жовтий, звичайно!» Полковник свято вірив у те, що такі дрібні побутові деталі, як приємний колір стін, не пролита на блюдечко кава, завжди запалений камін мають великий вплив на психіку людини, настроюють на врівноважений лад, а це, у свою чергу, створює позитивні умови для більш продуктивної праці.
О; Елвіса Рочестера ніхто не міг назвати. ледачим чи неробою, його працьовитості позаздрив би кожен, хто задумав зробити кар'єру. Але сер Елвіс був не тільки роботящою, але й розумною людиною. У хвилини самоаналізу, як це інколи траплялося з ним, він говорив собі, що нагадує гончака під час полювання, який завжди тримає ніс за вітром.
Двадцять п'ять років тому, тобто ще на початку своєї діяльності, коли він працював дрібним клерком у юридичній конторі, Рочестер зрозумів, що в цьому світі більше платять тим, хто вміє обходити закони. А хто має солідний рахунок у банку, той більше й цінується. Тому з самого початку він твердо вирішив набути якнайвищої ціни і підпорядкував досягненню цієї. мети все своє життя.
Рочестер завжди робив ставку тільки на потрібних, як на його думку, людей, тобто на тих, хто мав змогу допомогти йому у досягненні жаданої мети і для кого він не гребував нічим. Ці здібності молодого Рочестера не могли не привернути уваги осіб, про яких у широкому світі, як правило, говориться дуже мало і завжди з винятковою обережністю і повагою. Коротше кажучи, Елвіс Рочестер став професійним шпигуном і тільки тоді відчув, що нарешті натрапив на вірну золоту жилу, і з успіхом почав її розробляти.
Природа, набіливши Рочестера такими рисами, як працьовитість, наполегливість і невибагливість у виборі засобів, трохи пожартувала над ним, подарувавши ще й неймовірну гординю, яка йому, синові дрібних буржуа (його батько був простим крамарем), аж ніяк не личила. Провівши кілька вдалих операцій на Ближньому Сході та у Європі, що осяяли славою його розвідницьке ім'я і принесли неабиякий капітал, Рочестер вирішив стати… родовитим. Чому ж бо й ні, якщо врахувати, що при бажанні титули можна було купувати, як речі на аукціоні. І згодом він із задоволенням наказав прибити на дверях свого будинку табличку з написом: «Сер Елвіс Рочестер, барон».
Отже, на початку другої світової війни полковник мав усе, про що мріяв у юнацькі роки. Та й війна, слава богу, йому не завадила. От тільки.!.
Сер Елвіс потягнувся і рвучким жестом скинув з себе атласну ковдру. Але настрій, незважаючи навіть на споглядання жовтавого кольору, який завжди заспокоював його, не ставав кращим. Полковник точно знав, коли він втратив рівновагу і з таким трудом здобуту впевненість у собі. Це сталося недільного дня у Парижі, сталося після того, як він зустрівся з одним агентом. Так-так, саме того недільного дня…
Полковник Рочестер з огидою подивився на своє відображення у дзеркалі. Витягнута фізіономія, невиразні, якісь олов'яні очі, рідке, линяле волосся… «Не обличчя барона, а пика тюремника!» – подумав сер Елвіс.
Початок дня полковник перетворив на своєрідний ритуал, якого свято дотримувався: півгодинна гімнастика, гарячий душ, старанне гоління і легкий сніданок, двадцять хвилин на дорогу, і рівні} за п'ять хвилин до дев'ятої він уже відчиняв двері свого офісу на Пальмер-стріт.
– Доброго ранку, місіс!