Опівнічні стежки
Шрифт:
Генерал Ебергард підійшов до Санднера. Той підвівся з крісла, але генерал поклав руку йому на плече, сам впав на м'яке сидіння поруч.
– Гансе, чому ви такий сумний сьогодні? Вас схвилював веберівський хор мисливців?…
Санднер ввічливо посміхнувся:
– Мені дуже весело, генерале.
Але п'яний Ебергард правив своє:
– Вам, напевне, не сподобався мій тост за жінок? Але ж нам, солдатам, їй-богу, не гріх і розважитись. Я можу запропонувати й інший тост. Він вам сподобається, напевне…
І перш ніж Санднер устиг відповісти, генерал Ебергард скочив з крісла і знову підвищив голос:
– За нову могутню зброю нашого фюрера! За «фердинанди»!
Обличчя Санднера витяглося. Він швидко оглянув гостей. Секунду спостерігав, як байдуже гортає журнал Рита. Оксана відвела очі від нот і звернулася до всіх:
– Чудове ім'я! За Фердінандів!
Генерал Ебергард був у повному захваті. Він розчулено зареготав і рушив через кімнату до Оксани:
– «Фердинанд» – це… Це така гармата на ходу, моя кралечко… – Він поцілував Оксанині руки.
Санднер глянув на Оксану. Ні, не вірить він її сміхові! Тут двоє зовсім тверезих – він, Санднер, і вона, Отрадна… Бач, як уміло підтримала тост генерала! Штурмбанфюрер повернувся до вікна, пальцем поманив до себе генеральського ад'ютанта.
– Крецке, вам не здається, що генерал дуже стомився? Умовте його піти відпочити…
Ад'ютант вклонився шефові гестапо, неквапом рушив до генерала. Але той сердито замахав на нього руками. Оксана, розгорнувши ноти, в цей час спокійно оголосила:
– Я проспіваю вам оце… «Як я закохана сьогодні»!
Вона ледве торкнулася клавішів, почала. У вітальні стало так тихо, що інколи знадвору було чути, як гуде осінній вітер з Дніпра.
Гарно співала Оксана. Але Санднера це не хвилювало. Він дивився на неї, жував губами, наче хотів уголос спитати те, що думав:
«Хто ви, артистко? Випадково ви навели генерала на розповідь про те, що «фердинанди» – це нові самохідні гармати? Випадково чи ні?…»
Санднер раптом рвучко підвівся і вийшов з кімнати. Він поспішав до себе, в управління.
… У колишньому кабінеті комісара державної безпеки Сенченка майже нічого не змінилося. Лише на стінах замість портретів висіли німецькі карти й додалося кілька телефонів. На столі перед розлютованим Санднером – велика попільниця-раковина, яку він гнівно крутив у руках.
«Якби ця раковина могла розповісти те, що чула в цьому кабінеті перед вступом наших доблесних військ у Київ! Тоді б мені не довелося сьогодні червоніти перед Ебергардом…»
Він поставив раковину на стіл, сердито розправив зім'яту листівку і показав її Ролінгові:
– Ролінг, це може будь-кого схвилювати! Справа не тільки в цих листівках, що летять з вентилятора. Просто дотепна витівка якогось підпільника. Точніше – того кіномеханіка, який утік від вас, Ролінг!
Ролінг мовчав, дивлячись на свого шефа. Санднер ще більше розсердився:
– Справа в тому, що у них є чудовий зв'язок з російською авіацією! Розумієте? Вони ведуть активну розвідку! Звідки їх льотчики знають, що оперний театр треба бомбити саме в той час, коли там зібрався увесь цвіт офіцерства гарнізону, та ще й на чолі з генералом Ебергардом?!.
Ролінг мовчав. Санднер вів далі:
– Це, звичайно, непогано, що під час нальоту ви зуміли своєчасно помітити світлові сигнали в районі опери… Оперативно попередили генерала і мене. Але цей наліт взагалі! А залізничний вузол у Дарниці? Вірніше, те, що лишилося від цього вузла…
Санднер нервово забігав по кімнаті.
– Все це не жарти, Ролінг. Ми дочекаємось, коли генерал Ебергард поскаржиться на мене в Берлін. І не думайте, що тоді кара мине і вас, Ролінг!
– Я саме так і розумію, шеф, – вставив, нарешті, слово Ролінг.
Санднер сів і по паузі вже спокійніше наказав:
– Попросіть Берлін прискорити операцію з Петером. Можливо, вам доведеться самому туди злітати і все зробити. Нехай Петер тікає з табору. Пора влазити у це підпілля по-справжньому!
– Слухаю, гер штурмбанфюрер…
Коли Ролінг вже було взявся за ручку дверей, Санднер раптом повернув його:
– Стривайте… Мені потрібен один документ: розпорядження генералкомісара Києва про заборону німецьким керівникам вести будь-які розмови на політичні та військові теми в присутності українців… Пункт про обмін думками! Сьогодні цей документ мені хотілося б перечитати!
– Зараз знайду, шеф.
Кубрак у Києві?
На подвір'ї Києво-Печерської лаври до «святого» колодязя підходили якісь бабусі, хрестилися, набираючи воду. Дехто з них навіть тут же її пробував.
Пахло весною, хоча сніг ще лежав попід деревами, біля старовинних монастирських стін.
Одного такого дня обіч стежки, протоптаної до колодязя, на великому камені сидів сліпий Жорж, вклоняючись богомольцям. У шапці перед ним лежало кілька дрібних монеток, ложка, шматочок цукру, цибулина, окраєць хліба. Професійним жестом жебрака він обмацував свої скарби, щось вдячно бубонів…
Підійшов із вузликом у руках Роман. Набрав у бляшану кружку води, випив. Потім рушив до Жоржа, сів поруч, почав розв'язувати свій вузлик. Жорж дивився просто перед собою, хрестився і тихо говорив:
– Дані Дзюби підтверджуються. «Альфа» у Києві, керівник – майор Міллер. Живе у Стефанської, на вулиці Кузнечній.
– Ясно. Там радіоприймач і, мабуть, чимало жильців. У всякому разі, харчів носять туди чоловік на вісімдесят…
Роман покопирсався у своєму вузлику, запитав:
– Що нового про Кубрака? Повернувся до Києва?
– Цікавого нічого… Сусіди його не бачили. Відомо тільки, що він лікувався у професора Солоуха…
Роман ласкаво глянув на сліпця:
– Дурню, оце так нічого цікавого… Через цю хворобу ми й знайдемо Кубрака, аби він у Києві з'явився. Я, до речі, вже цікавився Солоухом, знаю, що він сам лікував Кубрака.
Романова вдячність цілком реальна: він кинув у шапку Жоржеві хліб і гроші. Коротко мовив:
– Починаємо готувати операцію «Пауль». Продумай, де і коли можемо його взяти… Порадься з Дзюбою, операцію почнете удвох.