Чтение онлайн

– Зрозумів. – У голосі Жоржа забриніла неприхована радість, плечі його розправились.

Роман підвівся, обтрусив одяг.

– Спокійно, божий чоловіче… Кортить тобі!

– Аякже! З хорошою людиною приємно буде побесідувати, – сказав Жорж і почав перекладати милостиню в кишені. – Поліщук доповів: до Дусі прийшов чоловік.

– Політрук? Звідки?

– Втік з табору полонених, аж з Німеччини, і не один… Якийсь хлопець з ним, з Волги начебто родом. Переховуються обидва в Дусі, мріють зв'язатися з партизанами…

– Думка Поліщука?

– Старий молиться на кожного нашого, тому й ці хлопці йому до душі. Просить допомогти їм.

– Хіба я проти? Але невчасне це діло для нас, Жорже. До того ж людей треба перевірити. Хто їх зна?

– Так це ж рідний Дусин чоловік, – заперечив Жорж.

– З ним, звичайно, простіше… А його друг? Хто він такий?

– Друг її чоловіка. Це вже дещо…

– Можливо. Але… Хатинку Дусі треба нам звільнити, там не схованка для них. Гаразд! Ти більше не займайся цією справою, я доручу Бражникові.

Повз Романа і Жоржа дві жінки пронесли носилки з битою цеглою. Друзі помовчали, потім Роман запитав:

– Що це вони роблять?

– Хіба ти не знаєш? Розбирають зруйновані храми. А головне – полюють за міддю. Вже з місяць, як німці наказали зібрати всю листову мідь. Кажуть, до десятка тонн вже вивезли звідси. До речі, Романе, маю передати тобі один документ. Зміст такий: комендант охоронної поліції Богданівського району запрошує колишніх кваліфікованих робітників з'явитися до поліції під загрозою смерті. Буквально сказано так: «Вам належить з'явитися з власним інструментом до Богданівського району поліції на Пушкінську, 38. Коли не з'явитесь, то за законом військового часу будете покарані смертю…» Вдалося встановити, звідки, як то кажуть, тут ноги ростуть. Штадткомісаріат наказав міськуправі організувати, як сказано в наказі, «добровільний виїзд» на роботу до Німеччини мешканців Києва віком від 16 до 55 років у кількості не менше двадцяти тисяч осіб. Відправка щодня, не включаючи свят. Відправляються з Львівської вулиці, 24. Може, використаєш для листівки?

– Звичайно. У тебе все?

– Все, Романе. – Жорж перехрестився.

– Бувай, божа людино. – Роман усміхнувся. – Я сьогодні маю зустрітися з Оксаною Отрадною.

– З артисткою?

– Так.

– Щасти тобі, Романе. Підстраховувати не треба?

– Ні, ти тут потрібен. А от о третій будь біля майстерні Гая. Вкрай важлива зустріч з ним, він має привести професора Солоуха…

Роман повільно пішов від сліпого, а Жорж нахилився над своєю шапкою. А Роман йшов, міркуючи над тим, як провести важливу розмову з Отрадною. Не хотілося б її засмучувати, але треба… Необхідно!

… За вікном – весняна відлига. У кімнаті Оксани велике дзеркало, багато фотографій, афіші, ваза з розкішним букетом живих квітів. Зручно влаштувавшись в кріслі, Оксана читає книжку.

Хтось тихо постукав у двері. Оксана натягла теплу хустку на ноги, неголосно відгукнулась. Потім підвелася, поклала книжку – оповідання Джека Лондона – і пішла до дверей.

Мовчки, з інтересом дивилася на Романа. Вони привіталися без слів, і тепер Оксана чекала, поки Роман щось скаже. Нарешті не витримала:

– Це ви? Мене попередили про ваш прихід. Сідайте. Правда, холодно?

Роман глянув на книжку, потім на Оксану, чемно вклонився:

– Вам казав… барон Мантейфель?

Оксана сіла, знову закутала ноги у хустку.

– Тобто пан Ковальчук?

– Якщо хочете – так… – усміхнувся Роман. – Але, коли точніше, товариш Ковальчук…

Оксана відкинулась у кріслі. Її очі радісно блиснули. Вона одверто зраділа своєму гостеві. Як довго чекала такої зустрічі!

– Отже, розмову, почату з вами Ковальчуком…

Оксана жваво перебила його:

– Так-так! Я… Але він не сказав, що мені треба робити…

Роман не поспішав: Подивився навколо, зупинив погляд на афіші, потім глянув на Оксану.

– Спочатку – невеличка передмова. Можете мене звати Романом. Я дізнався про вечерю у генерала Ебергарда і повинен зробити вам серйозне зауваження. Ви поводились необережно.

Оксана спохмурніла.

– Хто ви такий, що робите мені зауваження? Я поводилась так, як вважала за потрібне…

– Ви будете поводитись так, як це буде потрібно усім нам, а не вам одній. Це у ваших інтересах. Крім того, я маю право робити зауваження.

Оксана пильно глянула на Романа, але змовчала. Вона не могла собі пояснити, чому зараз підкоряється цьому чоловікові. Як він тримається!

– Отже, Оксано, – вів далі Роман, – ви зробили помилку. Ви не повинні були при всіх так реагувати на тост генерала про «фердинанди». Особливо – в присутності шефа гестапо Санднера. Тост, до речі, дуже цікавий. Треба було його запам'ятати, а потім, наодинці з генералом, знову завести розмову про це. Ви могли знайти такий момент.

– А якби не знайшла?

– Це залежить від вас. А так, можливо, ви викликали непотрібну підозру у Санднера…

Оксана посміхнулася. Роман це помітив.

– Чому вам весело?

– Мене давно вже ніхто так не відчитував. А головне, я вже давно так терпляче не слухала нотацій. – Вона засміялася.

– Краще вислухати нотацію, ніж ризикувати собою.

– О, мною, виявляється, дорожать! – Вона сказала це з грайливою і хитруватою посмішкою.

Роман пройшовся по кімнаті.

– Давайте домовимося, Оксано: ми з вами товариші по боротьбі. І я – ваш керівник. Відповідно і розмовлятимемо без будь-якого кокетування…

– Як ви можете? – обурилась Оксана. – Це ж грубо!

– Зате чесно. Ви – мій товариш, і, якщо потрібно, і я, і Ковальчук, і інші не пошкодують для вас життя. – Роман зупинився. – Я, здається, заговорив високим стилем… Але зараз… Ви зрозуміли мене?

– Слухаю вас. Я зрозуміла і згодна, – раптом серйозно сказала Оксана, не відриваючи погляду від Романа.

Роман сів біля неї. «Напрочуд гарна жінка, – зловив себе на думці. – Між іншим, зблизька ще краща, ніж на сцені». Врешті сухо сказав:

– У мене вкрай обмаль часу. Для вас є завдання.

– Зроблю все. – Голос у Оксани схвильований, теплий. Вона розуміє, що виглядає дивною – вперше ж побачила людину! – але інакше не може: Роман для неї – це саме уособлення омріяного героя, що поведе її стежками боротьби; мужній, суворий і, напевне, ніжний друг і товариш.

– Отже, для початку – нічого складного. Чи не змогли б ви, приміром, відвідати вашого батька?

– Він хворіє.

– Тим більше причин побувати у нього. Треба постаратися з'ясувати, що це за будівництво ведуть таємно німці біля міста. Де саме, що будують? Ми ще нічого не знаємо про цей об'єкт, але хочемо дізнатися. Головне – обережність! Зберіть факти, не уникайте жодного, навіть найдріб'язковішого. Не ризикуйте даремно, від цього постраждає наша спільна справа.