Опівнічні стежки
Шрифт:
Вони підвелися, глянули одне одному в очі. Від Оксаниного погляду Роман на якусь мить зніяковів.
– Ви… прямо на вулицю? – запитала вона. – Це небезпечно, тут багато німців живе…
– Спасибі, Оксано. Я буду обережним. Бажаю успіху…
* * *
Крізь брудне віконце старої слюсарної майстерні скупе світло ранньої весни ледве пробивалося. Гай витер ганчіркою полагоджений примус і передав його худорлявій бабусі. Та вклонилася:.
– Спасибі вам, майстер. Ніхто вже й не брався, а як мені без нього?
Стара притиснула примус до грудей, як найкоштовнішу річ, пішла до виходу. Гай, усміхаючись, провів її, прислухався, а потім дбайливо почав зачиняти двері. Але ззовні постукали, і Гай знову розчинив їх. На сходах стояв професор Солоух. Посміхаючись у вуса, простягнув довгого ключа:
– Скажіть, добродію, не змогли б ви зробити мені ще одного такого?
– Спробуємо. Заходьте, Кіндрате Степановичу, вас ждуть…
Гай замкнув двері, вивісив табличку з написом: «Обід».
Роман поклав на верстат ключ, глянув старикові в очі:
– Кіндрате Степановичу, вважайте, що ми познайомилися. Є до вас одне запитання…
Солоух спокійно сів.
– Слухаю вас, молодий чоловіче.
– Чи був у вас такий пацієнт – Кубрак Микола Павлович?
Солоух здивовано підвів кошлаті брови.
– Чому це був? Він є…
Тепер здивувався Роман:
– Не розумію вас. Як це є? Хіба він у Києві?
– Так, з'явився знову…
– З'явився?
– І навіть якусь роботу пропонує моєму синові…
Роман переглянувся з Гаєм, підсунувся ближче до професора.
– Це дуже цікаво, Кіндрате Степановичу. Якщо можна, розкажіть докладніше…
Невидимий фронт розширюється
Поодинокі лампи під стелею тьмяно освітлювали великий цех друкарні. Він був майже порожнім, і лише в одному кутку поралося кілька чоловік. Старий робітник, піднявши на лоба окуляри, вручну набирав текст. А поруч з ним метушився сухорлявий чоловік у вишуканому костюмі із метеликом замість галстука. Нетерпляче поглядаючи через плече наборщика, редактор української газети скоромовкою говорив:
– Не тягни, Петров! Три шпальти ми привезли готові, а з одною ти ніяк не вправишся протягом вечора. За смертю тебе посилати!…
Старий неквапно зв'язав колонку мотузкою.
– Куди поспішати? На тому світі корчми не знайдеш… – Він примірився, спритно підхопив зв'язану колонку, переніс її на металевий стіл-талер. – От і поставили. Надто велика стаття, пане редактор. Не лізе!
– Як це так – не лізе? Треба, щоб влізла!
– Ні, скоротити треба. Ніяк не лізе… Я можу скоротити.
– Що-о?
– У нас, поліграфістів, кажуть: шило граматику знає… Скорочу так, що й не помітить ніхто!
– Як?
– А через абзац, не дивлячись. У нас кажуть – чим більше скорочень, тим менше дурниць…
– Тобі, Петров, що, жити набридло? Що ти верзеш? Це ж стаття про нашого фюрера…
– Так прислів'я ж таке.
– Знаю я ваші прислів'я!
Петров рішуче повернувся до редактора.
– Ви б краще, добродію, написали у своїй газетці, коли в місті хліб буде, вода, електрика…
Редактор почервонів, грюкнув кулаком по столу.
– Більшовик! Я тобі покажу! Партизан?!
– Де вже там… – повільно мовив старий. – Сили вже не ті в мене. А ти все: «фюрер» та «фюрер»… У мене в касі вже літери «фе» не вистачає.
– Що-о-о!?
Редактор націоналістичної газети люто грюкнув дверима. А з-за сусіднього верстата, сміючись, підійшов юнак у фартусі. Петров зв'язав металеву газетну шпальту, зняв свіжий відбиток газетної сторінки, акуратно поклав її на редакторський стіл. Пробурчав:
– А вона, та стаття, таки влізла, клята… Чого ти смієшся? – запитав він раптом юнака.
– Цікаво ви з редактором бесідували, Іване Сидоровичу.
– А що з, ним бесідувати? Одне слово – гнида…
– Готово у вас, Іване Сидоровичу?
– Аякже, синку. Вже й відбиток дав.
– От і добре. Тепер справа за мною.
Юнак нахилився під касу, повільно витяг звідти зверстану газетну сторінку, поставив її на талер. А ту сторінку, яку щойно закінчив старий, сховав під касу. І лише тоді звернувся до старого:
– йди з друкарні мерщій, батьку! Тебе тут вже немає! А у вартового внизу спитай – котра година… Ми там йому годинника поставили, як треба!
– Ач, які спритні… Добре, піду. Встигну ще. От ти не затримуйся в місті, синку, бо завтра тут таке весілля буде…
– Що правда, то правда, Іване Сидоровичу! Шуму буде на весь Київ!
* * *
У колишньому кабінеті комісара Сенченка стоїть за столом Санднер. Він люто тицяє пальцем у газету. Обіч виструнчився Ролінг, трохи далі позаду – тремтить редактор газети.
– Що це таке? Що це, питаю я тебе?!
– С… свіжий номер, пане штурмбанфюрер!
– Свіжий, кажеш? От я тебе… освіжу зараз! Йолопе! Читай, читай свою газету!
Редактор перехилився через стіл, надяг тремтливою рукою пенсне, боязко посунув газету до себе. Прочитав уголос:
– Товариші… Підпільний райком партії… Що це?
Санднер і Ролінг презирливо подивилися на нього.
– Це справді свіжий номер твоєї газети? З вставленою більшовицькою сторінкою? Геть, негіднику! Е, ні, стій! Ти в мене насидишся разом із своєю друкарською бандою! Взяти!
Редактор поточився, Ролінг підштовхнув його до дверей, повернувся до столу. Санднер сів, витяг папірця.
– Думаєте, Ролінг, у мене до вас немає нічого? Помиляєтесь! Ось що твердить автор цього папірця, що його сьогодні вранці вартовий здер із стіни управління гестапо: «Кожен, кому дорога свобода, повинен боротися на боці Червоної Армії». Чуєте, Ролінг? І це пишеться, розвішується і, ясна річ, читається в місті, завойованому нашою армією! А ви, її офіцер, миритеся з цим…
– Але ж, шеф…