Чтение онлайн

— Нічого подібного.

— Ви й розмову про Сібеліуса завели тому, що бачили перед собою не мене — я все одно нічого не розумію,— а Мотоко-сан.

— Та ні, ви помиляєтесь. Я захоплююсь його музикою, тому хотів, щоб і ви її зрозуміли. Але, мабуть, мої пояснення не досягли мети. Я дуже радий, що мені пощастило з вами прогулятися.

Канае говорив щиро. У нього було таке враження, ніби за цей день Аяко стала йому ближчою. Вона була однаково приязна і з Ген-тяном, і з ним. Та от зараз у її очах прозирав смуток.

— Я не згодна з вами,— промовила вона.— Я добре розумію, що вам до вподоби саме музика Сібеліуса. І те, що вас цікавить усе північне. А чи не тому, що ту вашу „північ” уособлює Мотоко-сан, яка припала вам до серця? Невже ви, така розумна людина, не збагнули цієї простої речі?

— Та ні, не в тому річ…— Канае хотів було якось виправдатися, але, заскочений зненацька, не спромігся видобути із себе слова.

— Вам було б краще з Мотоко-сан. Я не з тих, що вам подобаються,— сказала Аяко, і раптом відвернулася. Здавалось, вона намагається приховати сльози на очах.

Прокинувсь я сьогодні вранці й відчув, ніби щось від мене віддаляється, а натомість щось інше наближається. Хоч я сказав „вранці”, та насправді було вже досить пізно, коли я пробудився. А наближалося до мене не щось, а Токіко. Мугикаючи собі під ніс, вона вешталася по кухні й раз у раз підходила до моєї постелі, щоб розбуркати мене. Та от що від мене віддалялося — цього я не можу пригадати. Не міг і тоді.

Зараз я відходжу чимраз далі від Токіко й наближаюся до іншої жінки. Я певен, що це не сон. Цікаво, яка різниця між сном і дійсністю? У сни я не вірю. Бо, кажу я собі, дійсність цікавіша за них. Та зрештою, я не бачу різкої межі між сном і дійсністю; я глибоко переконаний, що дійсність — різновид сну; я навіть не пам'ятаю, коли опинявся в цьому безкрайому, строкатому світі; словом, навколишня дійсність така ж пуста, безплідна химера, як і потік дурних, неймовірних снів. І коли це в моїй голові виникла несосвітенна думка вважати дійсність за сон?..

— Літаєте в підхмар'ї?

— Га-а? Здається, я ще добре не проснувся. Можна чашку кави?

— Та вже давно по полудні. А ви все ще дрімаєте.

— Вам дивно?

— Дивно. І смішно.

— Просто я люблю спати навстоячки.

Сказано несерйозно, бо я зовсім не сплю, я завжди в напрузі, ока не замружу й на хвилину, завжди насторожі — боюся видати своє справжнє обличчя, промахнутися, пропустити повз себе цікаву здобич. Словом, оте напруження — це і є дійсність, штучна, створена людськими руками, схожа на сон (принаймні так мені почало здаватися), своєрідний театр, де я граю головну роль. А вона гарненька. Такі дівчата, недавні школярки, чисті, до всього цікаві, довірливі й водночас ніби захищені твердою бронею — моя слабість. Мого справжнього обличчя вони не добачають, хоча й намагаються, і якщо я кличу, спішать за мною. На їхню думку, життя — любовна пригода, але встрявати в неї вони ще не відважуються; сподіваються від нього чогось лише в майбутньому, оповитому рожевим серпанком. Десь у глибині душі плекають вони потаємну надію, що, може, ось цей чоловік — принц, який прийшов за своєю Попелюшкою. Ні, ти — не Попелюшка, принци перевелися, і ніякого життя не буде. Бо життя — це все, що було досі, що ти зазнала в школі, але ти цьому не віриш, бо вважаєш, що дитячий досвід — ніщо, ти забрала собі в голову, що життя почнеться тоді, коли ти станеш дорослою. Я — нікчемна людина, але таких, як ти, дітей не ошукую. І не тому, що це було б дуже легко й не вимагало б ніяких зусиль або що в тебе гаманець порожній. А через те, що мене мучило б сумління. Сумління? Нічого подібного. Просто коли я бачу таку молоду, недосвідчену, як ти, дівчину, мені приходить на пам’ять вона, невинна, довірлива. Навіть якби я…

— Пробачте, що змусила вас так довго чекати.

— Та нічого, спасибі.

— Про щось думали?

— Так, думав. І не про когось чи про щось, а про тебе.

— Справді? Не обманюєте? А може, хтось інший, кращий, був у вас на думці?

— Ні, тільки ти. Тобі не місце в такій маленькій кав'ярні.

— Ви справді так вважаєте? Признаюсь, у мене є маленька честолюбна мрія. Хочете знати, яка?

— Хочу.

— Я влаштувалася в трупу європейської драми „Молоде листя”, а тут лише підробляю. Маю надію одержати колись гарну роль. Наша трупа…

Така історія мене не цікавить. Я — людина вибаглива й не люблю виступати вдруге у вже зіграній ролі. Драматургом я виставляв себе перед Місао. Це мені вдавалося дуже легко: я нахапався сяких-таких відомостей про сучасну драму, а тому вона повірила, що я -автор п'єс, який ще не встиг прославитись, тому не дошукувалася правди. Вона навіть не знала, де міститься керівництво нашої трупи, лише нестямно ревнувала мене до неіснуючих актрис. Я так вжився тоді у своє амплуа, що ніхто й не здогадувався про моє справжнє обличчя, а тому підчепити тебе на гачок — раз плюнути. Досить сказати, що я маю зв'язки, що пишу п'єсу. Або, мовляв, трупу „Молоде листя” знаю, але вважаю, що легше зробити кар'єру деінде. Тим паче, що мій товариш скаржився, буцімто вони не можуть знайти дівчат на жіночі ролі. Словом, досить тобі щось пообіцяти — і ти прибіжиш до мене з блискучими від надії очима…

— Вам нецікаво?

— Та ні, річ не в тому. Просто стати актрисою дуже важко.

— Звідки ви знаєте?

— Здогадуюсь. Правда, в тебе є перевага — ти вродлива.

— Та де там! Якби це було так, то я шукала б щастя не в сучасній драмі, а в кіно.

Якщо ти така скромна, то це похвально. А може, ти просто не помічаєш своєї краси? В о н а була набагато гарніша за тебе, але трохи старша. Та все одно твердо вірила, що в ній нема нічого красивого, і це мене дивувало, бо такої самокритичної жінки я ще не бачив. Здебільшого красунь я уникаю. Вони ласі на похвалу, а через те нікому не довіряють, їм не дає спокою думка, що хтось інший міг би кохати їх ще дужче. А от невродливі легко клюють на будь-яку приманку й не сумніваються у вашій щирості, бо нечасто перед ними розсипаються в компліментах. Щоправда, до н є ї я не підлещувався, не хитрував, а просто сказав: „Ви красиві”. Та якою несподіваною була її реакція! В о н а зашарілась і, немов збираючись плакати, відповіла: „Таке скажете!” Я був приголомшений; видно, ніхто не казав їй компліментів, більше того, мабуть, вона не спілкувалася з чоловіками; певно, вирішила, що негарна з лиця, а тому не сприйняла всерйоз мої щирі слова. „Таке скажете! Насміхаєтеся!” Чого б це я мав насміхатися? Трапляються на світі й такі жінки. Вони ще більше ваблять тим, що не помічають своєї краси. І справа тут не в моїх уподобаннях, я маю безпомильне око. Я обирав собі жертву з-поміж так званих невродливих жінок, з комплексом неповноцінності, а тому з н е ю зазнав невдачі. Правду кажучи, від самої початку я був певен, що нічого путнього з цього не вийде; власний досвід застерігав мене: „Не зачіпай цієї дівчини!” Та щось штовхало мене ї й назустріч. Може, схожість її з Аа-тян? Я довго думав над цим і нарешті таки знайшов відповідь. Я б не наважився назвати малу Аа-тян красунею, та все-таки вона була досидь гарненька — пухленькі щічки й великі оченята. Коли вона дивилася на мене своїм пильним поглядом, я ладен був зробити для неї все, що було в моїх силах. У той час, коли я з матір'ю опинився на ласкавому хлібі священика, ми гралися з нею у просторому дворі буддійського храму: притискаючи до грудей ляльку, вона була мамою, а я — батьком. Але вже тоді я розумів, що для неї батько — це щось звичайне, природне, а для мене — неймовірне. Навіть тоді, коли Аа-тян, сидячи на ряднині, розставляла чашечки з рисом і червоною квасолею, я відчував фальшивість цієї гри. „У тебе нема батька, але є мати,— звучали в моїх вухах материні слова.— Усі чоловіки — негідники!” І все-таки я думав: „От було б чудово, якби я мав і батька! Якщо колись, у майбутньому ми з Аа-тян поженимося…” Ні, таких ілюзій я не плекав, бо був ще малим, а Аа-тян — просто гарненьким дівчам, і крім того, в мене не збереглося жодних згадок про батька, з дна моїх споминів виринає лише сумне материне обличчя. Та, мабуть, змалку я мріяв про життя в сімейному колі. Усі мої ровесники так жили, а я почувався серед них чужим, нерідко зчинював несамовиті бійки і за це здобув собі славу шибайголови; поступово друзі покинули мене, і тільки Аа-тян залишилася вірною мені, я ж люто кидався на зухвальців, навіть старших за мене, які посміли кривдити її. Та чим запальніше Аа-тян гралася в тата-маму, тим більше я втрачав спокій, поки нарешті порозкидав наїдки й зірвався на ноги, вигукуючи: „Перестань! Чуєш?!” Аа-тян широко відкрила свої допитливі великі очі й сумно дивилася на мене. В о н а теж поглядала на мене повними сліз очима, а я, здається, ловив себе на думці, що здатен лише доводити кохану жінку до розпачу.

Аа-тян була сумна — я ніколи не чув її сміху,— спокійна, не по-дитячому поважна, добра дівчинка. До яких тільки хитрощів я вдавався, щоб розвеселити її, та вона хіба що легка всміхалася.

В о н а сміялася, але теж була сумна. Така молода, а зазнала стільки лиха після розриву зі мною; мабуть, гірке відчуття обману зістарило її. А може, й ні; я побачив її постать проти світла, схожу на привид, і не все зміг розібрати, але вона здалася мені ще молодшою, ще вродливішою, справжньою богинею щастя Кітідзьотен. А може все це гра уваги, бо звідки ж у мене таке враження, якщо вона зроду була сумна?

І на моїй матері лежала печать нещастя — я пригадую її сердите, суворе, заплакане обличчя; а проте, здається, і вона іноді радісно сміялася, ба навіть надсадно реготала — тоді з нею був священик або якийсь інший чоловік, а мене виганяли з кімнати.

Тож і не диво, що з такою матір'ю, а згодом без неї я не міг почуватися щасливим. Та щоб вижити в цьому світі, я вперто боровся, і то досить успішно, зі смутком — отож ця боротьба стала змістом мого життя; без потреби я не виставляв його напоказ, та й у душі не дуже йому віддавався, бо не бачив у цьому користі. І лише ось у таку, як ця, годину перепочинку, коли переходжу від однієї жінки до іншої, за чашкою кави я дозволяю собі трохи розслабитися й показати своє справжнє, не загримоване обличчя. Як тільки задзеленчить дзвоник і скінчиться антракт, розпочнеться нова дія: я займу своє місце на сцені, і разом з Юкіе ми зіграємо імпровізовану виставу. А все-таки цікаво було б знати, коли я живу по-справжньому: коли піднімається завіса і я пускаю в хід свої акторські здібності чи коли насолоджуюся коротким, як цей, антрактом? Ось зараз я увесь мов на долоні — сиджу собі в кав'ярні і, жартуючи з офіціанткою, спроквола перебираю одну думку за одною, честолюбні плани мене не мучать, хитрощі не хвилюють, а тому я не бачу різниці між сном і дійсністю, та хочеться думати, що реальною є саме ця хвилина, коли не кривлю душею, а все, що настане пізніше,— сон. Якщо вірити монахам, то наше життя — примарне, як сон, скороминуще, як шумовиння на воді, і людині залишається тільки одне — блукати в морі темряви. Такі, як я, не мають надії на звільнення від кайданів гріховного світу й на потойбічне життя, та байдуже. Мені досить того, що я ось зараз, у цю мить, живу, поринувши в задуму. В таку ось хвилину дозвілля, коли начебто не відчуваєш ні радості, ні щастя — нічого, властивого людям, уявлення про рай і пекло, про попереднє життя та перевтілення [32] душі зливаються воєдино, а тому такий нероба, як я, згоден був би наймати десь квартиру, поки вистачить грошей, варити собі їсти, нічого не жадати, але й не ошукувати й не доводити до плачу жінок, а відтак і не боятися несподіваного викриття. Я — не лиходій, а просто ледар, нікчемне, дурнувате створіння, нездатне на щось мужнє. Якби ж це був сон! А то ж ні. Я скоро вийду з цієї кав'ярні й подамся до Юкіе. А чому? Чому я маю йти до жінки, яка мені не дуже подобається? До обіду я був у Токіко, а пополудні опинюся в Юкіе. Цікаво, чому в моєму театрі партнеркам відведено певний час, як за розкладом? Я й сам не збагну, чому. Здається, я довго не всиджу тут, у цій кав'ярні, один. Коли я жив з Токіко, з Місао чи з Кадзуко, то гаяв час у місті — на велосипедних гонках, у патінко, в кінотеатрі або в барі — і ніколи не квапився додому; не мав я такої охоти і в кав'ярні за чашкою кави, а от зараз у мене зовсім інший настрій, бо я почуваюся самотнім і мені нема куди подітися. До Токіко вороття нема — я залишив їй листа, і більше ми не побачимося, але ж і до Юкіе я ще не добрався,— наче повис між небом і землею. Я боюся такого стану, коли відчуваєш себе покинутим, а тому мені страшно жити самому в квартирі. Про сімейне вогнище можна говорити тоді, коли твого повернення чекає жінка й накидається з лайкою, як Савако, або глузливо посміхається, як Місао, або плаче, як Кадзуко. Без цього я не міг би жити. Словом, найбільший мій ворог — самотність.

Я стояв у коридорі добродійної лікарні, оточений безликим рядом дверей, і бився головою, немов м'ячем, об дерев'яну стіну. Я здогадувався, що мати не довго ходитиме по цьому світу, що вона скоро помре, бо її перевели з великої палати в малу. Та найгіршим знаком було те, що вона осунулася, страшенно постаріла, її чоло зорали зморшки, очі світилися дивним тьмяним блиском, губи зблідли й пошерхли, а вилиці випнулися з-під шкіри. А вона ж ще не була похилого віку; відколи я себе пам'ятаю, вона здавалася мені найвродливішою з жінок, а от того дня важко було назвати її не те що красивою, але й взагалі жінкою, людиною. І хоча в той час я був ще малим, та вже не плакав, а тільки стояв у коридорі й бився головою об дерев'яну стіну, бо мені стало страшно. Під стіною того коридору стояло брудне відро, металевий таз, лежали коробки з-під мандаринів і якісь клунки, з кухні плив запах смаженого й печеного, снували няні з мішечками льоду, ніхто не звертав на мене уваги, а я знав, що в тісній кімнатці стогне моя мати, чув її тихий голос і, щоб забутися, бив головою об стіну, бо тільки мати пов'язувала мене з цим світом і мені здавалося, що саме завдяки цьому я існую. Існую… Такої складної речі не міг зрозуміти малюк, що не закінчив і початкової школи. А як же це краще сказати?.. Завдяки їй я відчував, що стою твердо на землі, дихаю повітрям, мене чують і бачать інші люди, а тому мене лякало передчуття непевності, яке мало настати з материною смертю. Надворі була гаряча літня пора, крізь відчинені вікна в коридор лилося проміння надвечірнього сонця, ніде ані шелесне. Повз мене, мов тінь, пройшла стара няня з подушкою, запах смаженого вже не збуджував апетиту, не чув я і безперервного співу чоловіка з найближчої палати. Вже тоді я відчував, що втрачу опору в житті, коли не стане матері. Те ж саме я почуваю тепер. Я постійно шукаю чогось надійного, що підтримало б моє існування, та не знаходжу, і тому перебігаю від одної жінки до іншої, нічого цим не досягаючи, хоча знаю, що десь із кимсь я міг би бути самим собою. Та після материної смерті мені не щастило — я помер разом з нею, забув, що таке справжнє життя, у пекло не попав, а блукаю, як душа перед новим перевтіленням, а тому не відрізняю сну від дійсності. Отже, я схожий на тінь. Мені іноді здається, ніби моє краще, людяніше „я” живе в іншому світі.

Що за малодушність! Що за нісенітниці! Адже я маю право жити по-своєму, а мінятися мені вже пізно…

— Ви йдете?

— Та вже час.

— Бачу, ви з валізкою. У подорож зібралися?

— Ага.

— На уїк-енд? Як вам добре! Я теж хотіла б кудись поїхати.

— Мені треба навідатись на батьківщину.

— Куди?

— Недалеко. В Уцуномію. Там живе моя мати. Начебто запрошує на оглядини. Та я маю намір відмовитися від запропонованої нареченої.

— Чому? Ви ж її ще не бачили. А що, коли вона виявиться гарною? І тоді відмовитеся?