Чтение онлайн

— Думаю, що так.

— Дивно. Вона ж вам може сподобатися. В усякому разі, будьте обережні. Чогось погода псується.

— Мабуть, сніг випаде. Ну що ж, бувай!

— До скорого побачення!

До цієї кав'ярні я більше не зайду, та все одно, як кажуть, звичка — друга натура, і з моїх уст зривається натяк на те, що, може, колись ми ще зустрінемося. Цікаво, що вона сказала б, якби я повернувся й повідомив: оглядини мої розладналися, і я радий був би одружитися з тобою якщо, звісно, ти не проти?.. І наверзеться ж отаке! В таку погану погоду не хочеться і чути про якусь там подорож; може, хтось і збирається їхати на мінеральні джерела, або кататися на лижах, або в гості до матері на оглядини, але тільки не я. Мені ж стелеться дорога до Юкіе — починається наступна дія в моїй виставі. Якби в мене була батьківщина й мати, може, я так не поводився б. Та ні, річ не в тому, людині від самого малку призначена певна доля. Токіко казала, що не пам'ятає своєї матері, Кадзуко — що зненавиділа її і втекла з дому на власний хліб. Я не розумію, як це можна сваритися з матір'ю. Куди це годиться! „Я навіть уві сні сперечаюся з нею”,— розповідала Кадзуко. „Це просто означає, що ти любиш її”,— пояснював я. „Неправда! Дух матері переслідує мене уві сні за те, що я втекла з дому”,— заперечила вона й виклала всі подробиці тої суперечки. Як вона любила тлумачити сни! Доля таки покарала її, правда, моїми руками — я обманув її. Закінчується суботній день і незабаром на вулицю посуне лавою службовий люд. У таку холоднючу погоду, коли от-от піде сніг, навряд чи хто захоче безтурботно гуляти. В о н а сказала, що не має рідної матері, а коли згадувала про неї, то ї ї засмучене обличчя оживало. Тому я швидко знайшов з нею спільну мову, та коли навідався до н є ї додому, то ї ї мачуха не здалася мені такою вже поганою, ба навпаки — дбайливою, з почуттям обов'язку перед пасербицею. Та, як кажуть, чужа душа — темний ліс. Коли б мачуха справді любила ї ї, мов рідну дитину, то лише за підбурення ї ї до втечі я заслужив би вічної пекельної кари.

То, може, податися в патінко?.. І лізе ж така дурниця в голову саме під час антракту між двома діями! Словом, я опинився на крутому повороті: щойно завіса опуститься, моє дотеперішнє „я” загине, а підніметься знову — я відроджуся, перевтілюся. Яким прикрим і злиденним видається життя, якщо, народившись лисицею або птахом, нарешті набираєш образу людини, але не маєш надії потрапити в рай; у попередньому житті ти міг бути ким завгодно, але усвідомлювати скороминущість усього сущого може тільки людський розум; хоча кожна істота бодай на мить з'являється на світ, та її не завжди помічають; протягом такого життя я не раз начебто вмирав і народжувався, але ніколи мене залишало відчуття, що я в пеклі, де стільки різних кіл; моє перевтілення — це перехід з одного пекельного кола до іншого, одноманітний, безкінечний, тяжкий, як каторга, та все одно я відчуваю насолоду, коли брешу, одурюю жінок і виграю в патінко, а значить, моє життя набагато цікавіше, захопленіше, ніж у звичайних людей, іншого мені й не треба, бо я ні на що інше не годжуся, жити інакше не вмію, я не просто гультяй — я байдужий до житейського успіху й політики, сенсу в житті не шукаю, я розгубив такі поняття, як „пристрасть”, „справедливість” та „ідеал”. Вам цікаво знати де? На стіні в коридорі добродійної лікарні, де витав різкий запах смаженого, на запліснявілих татамі в темному храмі, задимленому кадильними паличками, де священик неприємним голосом виголошував проповіді, на курній дорозі мимо полів, засіяних китайським астрагалом… Життя схоже на беззмістовне кружляння і стукіт металевої кульки об вузький диск грального автомату. „Ти справді ледащо”,— часто повторювала Савако, а я тут же виправдовувався: „Мені дуже незручно в цьому зізнаватися, але моїх рук ніщо не тримається”. Її підкуплювала щирість моєї відповіді, а крім того, як жінка сильної вдачі вона любила брати когось під свою опіку; я корився, і це її тішило, а тому в мене не було потреби вдаватися до хитрощів та брехні. Перед Місао я виставлявся драматургом, перед Кадзуко — службовцем відділення осакської фірми. Ким тільки я не був: і страховим агентом, і університетським викладачем, і воєнним злочинцем, переслідуваним американською військовою поліцією, і співробітником радіостанції. Кожного разу я підбирав собі відповідну професію, а от із Савако я був просто безробітним, і цього вистачало. „Хто прийме на роботу такого нездару? Якби я тебе не годувала, ти б з голоду помер і все”,— дорікала Савако. А насправді вона тішилася тим, що доглядає мене. Мабуть, і після моєї втечі з грішми вона шкодувала, що сказала зайве, бо зачепила чоловічу гордість. Такої злої на язик жінки я ще не бачив: вона накидалася на мене, як злий демон Яся, та іноді ладна була заплакати, не бракувало їй чуйності, отож я й досі згадую про неї без ненависті. Коли вже така вольова жінка, обливаючись сльозами, пожаліла, що своїм жорстоким ставленням зробила моє спільне життя з нею нестерпним, то що мені казати? Адже я ніколи не насолоджувався подібним привіллям, безтурботністю і спокоєм. То була заповзятлива особа, на задвірках Гіндзи [33] тримала галантерейну крамничку,— ні там, ні навіть поблизу я не був ніколи; чого вона тільки не робила: тканини фарбувала, бісером і кольоровими нитками вишивала, всі свої здібності вміла пустити в хід; я лежав на татамі і, покурюючи цигарку, спостерігав, з яким запалом вона віддається рукоділлям й не перестає говорити — слова з неї так і сипалися, часто зачіпаючи й мене, а тому, коли несила було терпіти, я швидко взував сандалії і виходив з дому, тим більше, що поряд на головній вулиці містилося патінко, де я був своєю людиною, бо ні разу не програвав, отож ноги самі несли мене туди. Та годі про це, а то запізнюся до Юкіе.

Ого, який сніг пішов! Я думав, що погода не зміниться, а воно он що вийшло. Це просто чудово, коли спішиш до жінки, ніби Наодзіро до Мітітосе [34] , тільки моя зустріч не буде такою пишною, як у театрі, а скоріше діловою. Коли випадає сніг, місто раптом змінює свій вигляд: усе грубе, гидке поволі зникає, стає до невпізнання білим-білісіньким. Я за те, щоб сніг не переставав, може, тоді й наше життя стало б чистішим. У дитячі роки в таку погоду я ладен був іти хоч на край світу, а тепер з такою валізкою це неможливо, треба якомога швидше знайти таксі.

— Підкинь по шосе Косюкайдо до Сасадзуки.

— Ох і сипле!

— А скільки ще сьогодні навалить!

— Кепська погода. Треба раніше закінчити роботу, а то в біду можна потрапити.

— Милуватися снігом зовсім не кортить, правда?

— Вважай, субота пропала. А звичайно в суботу від пасажирів нема відбою.

— Може, до ночі погода переміниться?

— Навпаки, ручуся: такий снігопад не припиниться. А от гідрометцентр сьогодні вранці обіцяв мінливу хмарність із проясненнями.

Пригадується тихий зимовий вечір мого дитинства; ще перед тим, як знайти притулок у священика, ми з матір'ю (батька я не пам'ятаю) жили в країні снігу, всюди були глибокі кучугури, а тому гуляти надворі я не міг, зате, як смеркалося, мати розповідала мені про снігову королеву. „Тук-тук-тук… Ти чуєш, ніби хтось стукає? Відчиняєш двері — аж перед тобою стоїть гарна жінка в білій киреї з білим каптуром. Вона каже, що заблукала, і проситься на нічліг. Якщо ти виявиш доброту і впустиш жінку до хати, то тебе чекає смерть, а тому ніколи не відчиняй дверей, тримай їх завжди на засуві, бо лихо буде”,— повчала мати. „Снігова королева справді гарна?” — питав я. „Не просто гарна, а чарівна”.— „Як ти, мамо?” — „Який же ти дурненький! Хіба можна порівнювати мене з нею?” — і мати засміялася. „А що вона потім робитиме?” — запитав я. „Обійде всі двори, і якщо ніхто не пустить до хати, то повернеться в гори”.— „Вона живе там сама?” — „Так, сама”. І тоді я засинав, а коли серед ночі злякано прокидався, то мені здавалось, ніби хтось стукає у двері: тук-тук, тук-тук…

Це добра прикмета, що я перебираюся до Юкіе саме сніжного дня, значить, житиму з нею довго в мирі та злагоді. Я сказав „житиму з нею довго” і згадав, що мені першому, а не жінкам, набридало сімейне щастя. Оскільки я надавав розлученню великого значення, то задумував його наперед, коли ще не зовсім охолов до своєї обраниці. Місао не дочекалася мене на вокзалі в Кобе, Савако й Кадзуко одержали листи, які, до речі, ставали щораз досконалішими, а тому сьогоднішній для Токіко я схильний вважати шедевром. Здебільшого я залишав своїх коханок, і лише один раз мене покинули. В о н а до всього ставилася серйозно й переоцінила мене — ї ї ідеал і мене розділяла прірва. Та, видно, я добряче напустив ї й туману в очі, якщо вона мене так високо ставила. Зрештою, це не дивно, бо я в такому ділі мастак. Я звів з пуття невинну дівчину, через мене в о н а залишила батьківський дім і коли нарешті збагнула, що я зроду неотесаний, то дуже переживала. Щоправда, ї й, наївній, було невтямки, що чесність для мене — пустий звук. Хоча я спритно обманув ї ї, та після ї ї втечі на душі в мене лишився неприємний присмак: я зітхнув з полегшенням і водночас шкодував за нею, причому з кожним днем щоразу дужче. Куди в о н а ділася? Я навіть розпитував ї ї батьків. Ще жодного разу я не переходив через такий хисткий місток. Я хотів дізнатися, куди в о н а подалася, та якби й дізнався, все одно не зміг би повернути ї ї до себе, бо не посмів би попросити ї ї про це. Вона ніколи не виходила мені з голови, хоч би з ким я був, я завжди згадував про неї й порівнював з нею свою нову знайому. І от нарешті мені пощастило натрапити на ї ї слід, але я злякався і зник у темряві.

Саме така жінка, як Юкіе, мені найбільше підходить. Добродушна, покірна, але не дуже красива, вона проґавила нагоду раніше вийти заміж, однак від цього їй голова не болить, бо чоловіки її люблять і вона звикла до їхніх залицянь, щоправда вона радіє тоді, коли комусь з них допоможе матеріально. Я зустрічався з нею кілька разів, але на роботі, в ресторанчику, де вона працює розпорядницею, не бував. Я підозрював, що Юкіе має патрона, але на моє питання вона відповіла: „Вам кожен скаже, що не маю”. Мабуть, таки не має, бо сказала, що я міг би в неї переночувати. „А може, ваш опікун навідується тільки в певні дні?” — допитувався я. Юкіе споважніла й побожилася, що не має чоловіка. „Я мрію обзавестися власною справою і старанно працюю в ресторанчику, який належить жінці. Вона мене любить і в усьому довіряє”,— пояснила Юкіе. Звісно, я їй не повірив, але якщо їй байдуже до опікуна, то мені тим більше нема чого переживати. Тільки от виставлятися перед нею безробітним, як перед Савако, не годиться, та, зрештою, коли подумати, то сама доля послала мені таку жінку — чуйну, щедру, безтурботну, веселу, не таку серйозну, як в о н а, не сварливу, як Савако, не ревниву, як Місао, не прилипливу, як Токіко, словом, ідеальну здобич. Коли я повідомив по телефону, що прийду сьогодні, вона радісно відповіла: „Тоді я скажу, що захворіла, і не піду на роботу”.— „Але ж будь удома. Я обов'язково забіжу”,— нагадував я, а вона ще з більшою радістю в голосі запитала: „Ви справді так вирішили?” От дурненька!

Такий густий сніг пішов, що просто диво. Навряд чи він перестане. Виходить, я спішу на побачення, як той Наодзіро до Мітітосе?

— Слухай, зупинися на розі он тої вулиці.

Сніг іде й іде… валізка така тяженна… якби ж то не треба було спішити… мабуть, і Юкіе буде неприємно, що я пробивався крізь сніги. Ну от, скоро підніметься завіса, і почнеться нове життя або розверзнеться нове пекло.

„Обличчя суворе. Навіть страшне,— подумала А.— Як у мертвої”. Зіпершись на столик у кабінеті, що поринав у надвечірню сутінь, А. розглядала в овальному дзеркальці своє обличчя. Мабуть, воно в неї таке суворе від напруження. Коли вона запхала свої особисті речі у валізу, все її тіло дрижало. Напевно тому на її обличчі виділяються широкі, наче злякані очі. К. якось казав, що в неї по-дитячому привабливе личко. А що ж у ньому такого привабливого?

А. злегка всміхнулася. Обличчя в дзеркальці зробило те саме. Вона поклала дзеркальце зверху у валізу й закрила її. От і скінчилося. На столику — так, щоб його відразу помітили — лежав лист для батьків. Вона повечеряє, забере валізу і нишком, щоб не побачила стара служниця, покине рідний дім…

Канае перевів погляд з блокнота на двох молодиків, з вигляду банківських службовців, що сиділи навпроти. Один з них ще й досі переглядав журнал, другий дрімав, поклавши голову на плече товариша.

„Здається, цей розділ я читав зовсім недавно”,— міркував Канае. Перебігаючи по ньому очима, він силкувався пригадати, коли це було. І таки пригадав: сьогодні вранці, коли ще на світ не займалося. Прокинувшись від якогось незрозумілого сну, він засвітив торшер і, перегортаючи блокнот, натрапив на сцену втечі А. з рідного дому. Здається, цей розділ Канае написав у середині вересня після того, як до нього на квартиру навідалася Мотоко й розпитувала, чи не заходила Ая-тян. При цій нагоді він зацікавився минулим Аяко Аймі й придумав перший уривок „Зими кохання”.

Канае перевів погляд з молодиків на запітнілу шибку, вкриту краплями води знадвору. Дощ, а може, дощ зі снігом лив ще сильніше. Канае відклав блокнот, потягнувся й пішов до вмивальні. У вагоні панувала тиша, пасажирів було мало, електричні лампочки вже світилися, хоча до вечора було ще далеко. Повернувшись з умивальні, Канае розгорнув розклад руху поїздів і, глянувши на годинник, відзначив для себе: Хамамацу— 16.48. Отже, до Хамамацу лишилося небагато. А потім, о 18.33, буде Нагоя. Там можна сподіватися телеграми-відповіді від Нісімото.