Чтение онлайн

Та, видно, А. в чомусь схибила.

— Якщо ви мене кохаєте…

Цього разу вона промовила ще тихше, і К. за столиком не почув. У їхньому теперішньому усталеному житті слово „кохання”, сказане вголос, було недоречним, ніби взятим із сентиментальної повісті.

Власне, в чому вона помилилася? Повторюване безліч разів, це питання ще більше мучило її зараз, коли вона, обхопивши живіт руками, зігнулась над котацу. В її уяві К. виринав з різними виразами обличчя: то добрим і лагідним, з привітною усмішкою, як колись (точніше, кілька місяців тому), то зворушеним, як тоді, пізно ввечері, коли стискав її руку, то розгубленим, винуватим перед нею за пізнє повернення додому, то сердитим, як хижий звір, то чарівним, задуманим… Здавалося б, обличчя те саме, а які несхожі почуття будило воно в її серці. Жили вони бідно. Покинувши так нерозважно рідний дім, А. не могла сподіватися на чиюсь підтримку. К. заробляв мало. Щоправда, в маджан він майже не програвав, але на прожиток цього не вистачало. Та злидні її не лякали. Їй було прикро усвідомлювати, що їхнє спільне життя підточувало щось чуже — азартна гра. „Коли так, то яке місце посідаю я в душі К.—сана? — міркувала вона.— Навіть якби мене не стало, К.—сан не втратив би охоти до життя, а от я залишила батьківську з думкою, що житиму виключно його коханням. Я б зараз усе стерпіла, аби лиш він не розлюбив мене. Я погодилася б на будь-які муки…”

Здригнувшись, А. підвела голову — в убогій кімнатці не було нікого. Як і раніше, в одній сусідній квартирі гуло радіо, проте в другій дитина перестала читати книжку. А. встала похитуючись і притулилася гарячим чолом до шибки. В ту ж мить їй пригадалося, як у дитинстві, коли болів зуб, вона невтішно плакала, притиснувшись щокою до холодного скла. Тоді вона чекала чогось далекого й прекрасного. Колись страждання приходили ззовні, а тепер вони поїдали її зсередини. Що чекало її тепер, коли вона помилилась у виборі коханої людини? Струмочки сліз на її щоках у світлі миготливих рекламних вогнів то червоніли, то синіли.

„Якби К.—сан повернувся, то відвіз би мене до лікарні,— думала А.— Якби він зараз прийшов, я б його ще любила”. Біль став гострішим, вона вже не могла встояти, і майже поповзом дібралася до котацу. „Невже між закоханими нема душевної взаємодії,— мимоволі думалося їй.— Якщо одне з них страждає, то хіба друге не повинно цього відчути?” Але ж і без урахування такого психічного явища К. мав би знати, що від самого ранку її мучить біль у животі. Якби він ось зараз повернувся, вона б усе йому простила. Хай би грав у маджан, аби тільки зараз прийшов…

Нараз електричне світло зникло з-перед її очей. А. звалилась на раковину й виблювала щось гірке. Потім сполоскала рот водою, і їй покращало. Однак біль став ще різкішим. Якщо це не апендицит, то що?.. Здавалось, нутрощі горіли, будь-який дотик обертався нестерпною мукою. Краще б ось зараз померти… І вона уявила собі, як падає в яму. „Я кохаю. Кохаю”,— шепотіла А. Однак К. не вертався. Вона глянула на годинник, трохи подумала, а потім, закусивши губу, підвелася.

А. зняла з вішалки пальто і невпевнено одягла його. Потім взяла з буфета дамську сумочку, вийняла з неї записник і почала писати короткого листа. Раптом їй запаморочилося в голові. „Ти — невдячна донька! Не знаєш, що робиш. Як ти можеш кидати батьківський дім?” — дорікала мачуха. Її висушені, тонкі губи тремтіли. „Де ти? Що з тобою?” — із стетоскопом у руці батько повернув до неї своє схоже і маску обличчя.

А. помітила, що лежить, ніби розчавлена, на підлозі. Сумочка, записник і олівець валялися коло неї. Ні, до батькової лікарні вона не піде. Нізащо. Навіть під страхом смерті, хоча зовсім недавно подумала, що на таксі туди всього півгодини їзди. Взявши ручку, великими ієрогліфами А. написала; «Мабуть, у мене апендицит. Іду до лікарні, що поблизу трамвайної лінії. Ви ні в чому не винні. Але я більше не повернуся”.

Вона поклала вирваний із записника аркуш на стіл, вийняла з шафи піжаму й зав'язала в хустину. Потім добула переміну білизни й розв'язала вузлик. Що ще їй потрібне? Вона обвела кімнату очима і звернула увагу на репродукцію картини „Автопортрет художниці з донькою”, але не взяла її. Однак не залишила фотографію матері в шухляді буфета. Більше вона не подужала б забрати. Прихопивши торбинку, А. взулася й відчинила двері. Руки так сильно тремтіли, що ключ ледве потрапив у замкову щілину. „Вдруге я сюди не прийду”,— подумала А. Вона трохи постояла, спершись об одвірок, і глянула в коридор — чи не видно кого, а потім, притримуючись за поруччя, поволі спустилася вниз.

А. сиділа на ліжку, накинувши на плечі поверх піжами пальто, і стежила, як на тумбочці М. розкриває бляшанку консервів.

— М.—сан, до вас так часто приходять гості,— сказала вона заздрісно.

— Які там гості! Учениці зі школи. Я не дозволяю відвідувати мене вдома, от вони одна за одною сюди й посунули. Сказати правду, я навіть рада їх бачити.

М. відкрила бляшанку і, висипавши білі персики на дві тарілочки, одну передала А. Та поставила її на коліна й подякувала.

— Оскомисті,— застерегла М.

Годину тому три сором'язливі учениці зайшли провідати М. у цій тісній палаті. Сісти було ніде, а тому вони стояли навколо її ліжка. „Сенсей, швидше одужуйте”,— повторювали діти. А. тим часом лежала майже непомітна, відвернувшись до стіни. Очевидно, М. вчителює — про це А. здогадалася раніше, після перших відвідин школярок. Принесені подарунки М. приймала з неохотою, дорікаючи: „Ну навіщо ви принесли мені це?” Але дітей тішила зустріч з учителькою, і вони тільки всміхалися. Білі персики — це були їхні подарунки. Після того, як дівчатка пішли, в палаті настала тиша.

— Справді, оскомисті, але й смачні.

— Та куди їм до свіжих, щойно зірваних з дерев! — насмішкувато проказала М. — Ото смакота!

— М.—сан, звідки ви родом?

— З Хіросіми. А ви?

— З Токіо. Я звикла до мандаринів.

— Мабуть, і вони смачні…— сказала М., а її обличчя набрало такого виразу, ніби вона вдивляється кудись у далечінь. Відставивши порожню тарілочку, М. кинула гострий погляд на А., що орудувала поволі ложечкою, і спитала: — К.—сан відтоді не приходив?

А. відчула, що її обличчя зблідло. Краєчком ока вона бачила ліловий жакет М., але підвести голову не наважувалася. Згадка про К. була їй неприємною, бо вона силкувалася себе обдурити — забути про нього.

— Значить, справи погані? — знову поцікавилась М.

А. злегка кивнула, й раптом їй на очі навернулися сльози. Вона сиділа на ліжку, ніби чимось придавлена, уже й ногами не помахувала. Після операції А. ще не оклигала, а обведені червоною помадою губи тільки підкреслювали нездоровий колір її щік. Однак молодість таки брала своє, і засмучене обличчя зовсім не пасувало А.М. дивилась на неї співчутливо, як на рідну сестричку.

М. з'явилася в лікарні тиждень тому. В цій двомісній палаті, яку директор тримав про запас, вона спочатку була сама. Її помістили сюди, бо ніде не було вільного ліжка. Її примусово, за наказом директора лікарні, госпіталізували, коли аналіз її крові показав зменшення числа білокрівців. „Я б не хотів, щоб ви подумали, ніби мені потрібен експериментальний матеріал”,— сказав він і відмовився брати плату за лікування. Ввечері того самого дня, коли М. помістили в лікарню, несподівано привезли ще одну хвору. Пізно вночі їй зробили операцію на апендициті. Нещасну ніхто не супроводжував, а тому М. хоч-не-хоч взяла її під свою опіку. Смуток не зійшов з новоприбулої, але молодість допомогла їй швидко одужати. „Цікаво, що її гризе?” — думала М. з цікавістю і співчуттям.