Чтение онлайн

„Нічого не залишилося, як сказати тільки це,— думала А.— Я не повернуся ні до батьків, ні до К.—сана. Не зможу. Моє життя — суцільна помилка”.

М. нахилилась уперед і здула рештки пастелі з альбому. Вони впали на ліжко А. красивою смужкою. А. заплющила очі й натягла на себе ковдру.

„К.—сан не прийде ніколи: ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра. І я не повернуся до нього”. Дивна річ, ці думки зовсім не засмутили її. „Я вже розлюбила його. Тому й не сумую… А коли я збайдужіла? Нікого в мене нема й повертатися нікуди…”

— Холодно? — спитала М.

А. розплющила очі й усміхнулась.

— Ні. Просто вирішила заснути.

— Ще рано. Тільки восьма,— сказала М. і знову заглибилась у малювання.

Ще рано?.. В такий час на квартирі вона нетерпляче чекала повернення К. Ще рано?.. Тепер їй однаково, чи рано, чи пізно. Вона втратила відчуття часу. Як і кохання. Все скінчилося.

Їй було видно блідий профіль М. Скуйовджене довге волосся, міцно стулені губи, обмазані пастеллю пальці. „Якщо я зараз когось люблю, то лише М.—сан,— міркувала А.— Людину, яку знаю лише тиждень. Під час вибуху водневої бомби вона втратила батьків і сестру. Вона різка й водночас добросерда… Якби я була така витривала, то могла б жити. Але я слаба. Моя душа під тягарем не гнеться, а ламається…”

А. підвелась і, накинувши поверх піжами пальто, вийшла в холодний коридор. Крізь вікна заглядали сліпучі рекламні вогні. Гуркотіли трамваї. Небо було похмуре, беззоряне. А. подалася в туалет, а потім вернулася в палату.

На тумбочці лежав пакетик з червоними кульками снодійного. А. запила їх водою й задумалася. На сусідньому ліжку М. щось квапливо малювала. Глянувши на неї, А. дістала з сумочки пляшечку з таблетками. Частину висипала на долоню й проковтнула з водою.

— І сьогодні холодно,— раптом озвалася М.А. здригнулась і сховала пляшечку в руці, але М. не повертала до неї голови.

Порожню пляшечку А. поклала в торбинку, скинула пальто й лягла, накрившись ковдрою.

— М.—сан…

— Що?

— Я спатиму. За все вам дякую.

М. зиркнула на дівчину й промимрила: „От дивна! Чого вона дякує?”

А. заплющила очі. їй страшенно захотілося спати. На душі було спокійно.

Одного суботнього вечора, через кілька днів після відвідин Аяко, яка просила дізнатися, де щодня пропадає Мотоко, Канае зійшов на станції Ікебукуро й зайняв чергу на автобусній зупинці. Звичайно щосуботи ноги самі несли його до Нісімото, але минулого тижня зайнятість у видавництві стала на перешкоді. Ось тому Аяко довелося самій його провідати. Оглядаючись назад, Канае подумав, що це була рідкісна нагода для спокійної розмови, яка, однак, не вдалася — Аяко пішла додому з зіпсованим настроєм, а залишилась тільки його обіцянка про зустріч наступної суботи в домі Нісімото. Він радо дотримав би обіцянки, адже тоді Мотоко зізналася б, куди зникає вечорами, якщо для цього є розумна причина. Канае спокійно стояв у черзі на автобус і всміхався своїм спогадам. Аяко-сан поводилася надто серйозно — наче ревнувала до когось подругу. Невже дівчат єднають такі гарячі почуття?

Сонце хилилося до заходу, і, хоча було холоднувато, Канае почувався якнайкраще. Автобус, якого він чекав, під'їжджав на зупинку порожнім після висадки пасажирів на площі перед станцією, а тому природно, що Канае стежив за ними, і так само не випадково, що помітив серед них начебто обличчя Мотоко Моегі. Якщо вона під вечір кудись ходить, то, зрозуміло, приїжджає сюди автобусом. Так само зрозуміла і його поява тут в таку годину. Канае залишив чергу і пішов услід за жінкою, схожою на Мотоко. Коли перетинав площу, то на мить випустив її з очей, але заспокоївся, як тільки віднайшов її біля квиткових кас. Поки дібрався туди, жінка вже прямувала до турнікету. Канае поспішив купити найдешевший квиток і кинувся навздогін. Жінок, схожих ззаду на Мотоко, було кілька, і лише на сходах, що вели на платформу Яматської лінії, Канае наздогнав її. Без сумніву, це була Мотоко — її довге волосся спадало на плечі по темно-синьому платтю. Та поки він думав, гукати її чи ні, вона зникла у вагоні електрички. Канае стрибнув туди ж.

У вагоні було досить тісно. Мотоко стояла коло дверей і дивилася крізь шибку — її профіль Канае бачив здалека, тримаючись за висячі поручні. Спочатку йому хотілося утнути якусь дитячу витівку: підійти близько і налякати. Та незабаром він занепокоївся: ану ж сам потраплю в пастку?

Якщо Мотоко носить у серці якусь таємницю, а тому потай ходить у місто, то негарно стромляти в цю справу носа. Щоб випадково зустрітися очима й ненароком озватися — про це не могло бути й мови, бо хіба назвеш випадковим таке довге переслідування. Подібна непристойна поведінка напевне б розсердила її… Ось так подумав був Канае, та невдовзі хід його думок почав міняти свій напрямок. Власне, що вона тримає в таємниці? Якщо вона не відкриває цього навіть Аяко, своїй подрузі, то було б зухвальством думати, що на його прохання скаже всю правду. Канае почав підозрювати: а може, в неї є коханець? Вона замкнулася в собі, і ніхто не знає її намірів. Та, зрештою, що ж тут дивного, якби вона зустрічалася з якимось чоловіком? Мотоко досить приваблива й вільна в поводженні. Отож якщо вона таємно ходить на побачення, то треба бути несусвітним дурнем, щоб стежити за нею.

Проте щоразу, коли електричка зупинялась і рушала, Канае, тамуючи подих, не зводив очей з Мотоко, а на станції Сіндзюку вискочив услід за нею на перон. Показавши квиток контролеру, він пройшов через турнікет. Як завжди в суботній вечір, зал для пасажирів був переповнений. Канае вибрався на площу — надворі темніло.

Мабуть, у голові йому запаморочилося, бо потім Канае не міг згадати, як усе сталося. Мабуть, він вирішив махнути рукою на вистежування Мотоко. В усякому разі, було ясно одне: її постать раптом зникла йому з-перед очей.

— Сома-сан, яка несподівана зустріч!

Невже вона повернула назад? Канае незчувся, як побачив Мотоко біля себе.

— Ой, добрий день!..— сказав він розгублено й почервонів.

— Я налякала вас? Ви з роботи?

„Що їй відповісти? Сказати правду чи ні?” — вагався Канае. Але Мотоко, не чекаючи його відповіді, пішла поряд з ним.

— Хочеться випити чаю. Ви не знаєте десь тут хорошої кав'ярні? — запитала вона.

— Знаю, але треба пройти трохи далі.

— То що, підемо?

Канае привів Мотоко в музичну кав'ярню, де іноді слухав музику з власних грамплатівок. Цього разу він прийшов не сам, а в товаристві жінки, тож знайома дівчина на касі кинула на нього недовірливий погляд, але це його не збентежило — він вдав, що нічого не помічає, і попрямував усередину. Мотоко йшла за ним мовчки. Опинившись за столом навпроти неї, Канае вперше побачив у її очах незвичайну ніжність.

— Яка тут тиша,— сказала вона неголосно.

— Бо сюди приходять тільки любителі музики.

Кав'ярня була майже повна. Ніби в якомусь молитовному домі, тут панувала врочиста атмосфера: відвідувачі не розмовляли, а слухали симфонію Бетховена, що лилася з програвача закордонного виробництва.

— Трохи тіснувато, правда? — сказала Мотоко, пригублюючи чашку з кавою.

Канае поволі опам'ятовувався і щораз більше мучив себе запитанням: вдавати, що здибався з нею випадково, чи признатися в усьому?

— Мотоко-сан…— почав він боязко, відвертаючи очі.

— Що? Що ви хочете сказати? — спокійно заохочувала його Мотоко.