Чтение онлайн

— Не завжди все добре складається,— заспокоювала її М.— Не треба так занепадати духом. Адже операція пройшла успішно. А то ж буває, що при невеликому запізненні й апендицит доводить до смерті.

— Краще б я померла…— прошепотіла А.

— Що за нісенітниця! — голосно насварила її М.— Не кажіть такого. Думаєте, мені легше? Я пережила вибух водневої бомби й досі часто хворію. Мене беруть на обстеження, та сучасній медицині не під силу моя хвороба. Будь-якого дня мені може погіршати, та я не вважаю смерть кращою за життя. Я втратила і рідних, і друзів, тож, здавалося б, навіщо жити, але я все-таки переконую себе: треба, треба.

— Вам є заради чого жити. У вас є живопис.

А. підвела голову і глянула на М. У її очах бриніли сльози, а губи тремтіли.

— Живопис?..— відповіла М. і, вийнявши з кишені жакета хустинку, кинула її на коліна А.— Та ви сльози витріть. Я сама не плачу і не люблю, коли інші плачуть. Невже ви хочете, щоб вас плаксою вважали?

А. послухалась: витерла сльози й простягла М. мокру хустинку. Сунувши її в кишеню, М. провадила далі:

— Від усмішки на щоках у вас з'являються чарівні ямочки, а плач перетворює вас на стару бабу.— Побачивши, що А. мимоволі всміхнулася, вона додала: — Можливо, ви маєте рацію: я живу заради картин. А хіба кожна людина не має чогось такого? Мабуть, і ви маєте.

— Я?..

„Справді, заради чого я живу? — подумала А.— Колись я жила заради любові, заради К.—сана. А тепер?”

— Я теж хотіла зайнятися живописом. Хотіла навчатися в Жіночому інституті мистецтв, але батьки були проти,— зізналася А.

— Ого, і ви про це мріяли? Візьміть себе в руки. Вам ще не пізно починати. Ви молодші за мене, у вас повинно бути багато надій.

— Та яка з них користь, якщо вони нездійсненні?

— Треба сподіватись навіть усупереч безнадії,— підбадьорювала М.— Картини можна писати будь-де, навіть не відвідуючи школи. Ось візьміть мої пастелі й починайте, а я тим часом приготую щось поїсти.

Вийнявши з тумбочки коробку олівців і альбом для етюдів, М. поклала їх на коліна А. й вийшла з палати. А. лишилася сама і знову пустила сльозу. Того дня зранку був обхід хворих. Гладкий директор із стетоскопом на шиї у супроводі молодого хірурга та медсестри підійшов до М. і, глянувши на історію її хвороби, сказав:

— У вас завжди однаково. Склад крові начебто поліпшився. Та коли стане гірше, приходьте знову. Не знаю, чим вам ще допомогти. Переживати не треба. У нашій практиці таких випадків не траплялося, а тому не все нам зрозуміле. Можете виписатися з лікарні, коли захочете — хоч завтра чи післязавтра.

Коли черга дійшла до А., вона чемно вклонилася.

— А-а, це вам оперували апендицит? І ви можете виписатися днів через два. Бачу, трохи набралися тіла. До речі, вчора я мав розмову по телефону з вашим батьком.

А. мимоволі стрепенулася.

— І що він сказав?..

— Лише те, що покладається на мене. Я передав, що ви одужуєте. Ми з ним познайомилися ще в студентські роки. Якби я знав, хто ви, то раніше звернув би на вас увагу,— відповів директор, а в молодого хірурга спитав: — Сподіваюсь, ти зробив усе можливе? Гарна дівчина, правда?

Злегка почервонівши, А. опустила очі.

— Більше нічого не казав?

— Ні,— відповів директор і перейшов у сусідню палату,

У коридорі заторохтів візок, і зайшла медсестра з їжею, Повернулась і М. з приправою для рису на сковорідці. У відповідь на її жарти А. всміхалась, і на її щоках з'являлися ямки. Відразу по вечері А. лягла в ліжко. Боліли післяопераційні шви.

— Я бачу, ви нічого не малювали,— розкривши альбом, сказала М. Засунувши ноги під ковдру, вона поклала його на коліна й почала щось накидати олівцем на папері, час від часу відгортаючи рукою волосся, що заслоняло очі. В палаті було тихо, тільки одноманітно шипіло парове опалення.

„К.—сан більше не завітає,— подумала А.— Та й батько не прийде на порятунок”. Батько дзвонив по телефону вчора ввечері, а К. навідувався позавчора. „Я зустрічався з твоїм батьком”,— розповідав К. Цікаво, про що вони говорили? На це К. не дав ясної відповіді. Однак А. здогадалася, що мова йшла про оплату за лікування. Її губи зблідли.

— Навіщо ви зверталися з таким проханням? — дорікнула вона К.— Моє захворювання їх не стосується. За нього відповідаємо ми. Нас зневажатимуть за це. Я не сподівалася від вас такого.

— А.—тян, це ж зовсім природно, що в таку годину й батьки несуть відповідальність,— відповів К.

— Чому? Чому? Хіба не природніше, щоб ви взяли на себе весь тягар?

— Я ж вам казав, що я зараз безпорадний.

— Розумію…— голос тремтів.— Але не хотілося звертатись до рідні. Вони не з тих, що допомагають.

— Так воно й вийшло,— з іронією зізнався К.

Його обличчя з випнутим, високо задертим підборіддям (здавалось, що він не почуває за собою вини) в її заплаканих очах втратило чіткі обриси. „Де було тоді моє самолюбство? Де?” — картала вона себе. Це ж вона сама вибрала собі його. Вибрала з власної волі.

— Я сама якось розплачуся за лікування. Не турбуйтеся.

Його обличчя знову стало безвільним і розгубленим.

— Роби, як знаєш.

— Можете йти.

Вони були самі. Коли К. навідався, М. вийшла з палати. „Добре, що вона нічого не бачила”,— тішилася А.

— Ну то я йду.

— Я неправильно вас собі уявляла. Більше не приходьте.

К. зиркнув на А.— видно, щось хотів сказати, але промовчав. Досі він сидів на стільці біля ліжка, а тепер швидко відпустив її руку й пішов, кинувши на прощання: „До побачення!” Звільнена рука розслабилась й невдовзі охолола до звичної температури.

„Невже я сказала, щоб він більше не приходив?” — згадувала А. Після операції К. навідувався в лікарню щовечора. Мабуть, не грав у маджан, а невдовзі по вечері легко стукав у двері. А от сьогодні він не прийде, напевно не прийде. Якби він посидів коло неї й потримав її за руку, А. простила б йому. Та він тоді витріщився на неї і, видно, хотів якнайшвидше піти. А. зрозуміла, що між ними все скінчилося. Мав би зрозуміти це й він.