Чтение онлайн

— Чекаю, коли самі скажете.

— Отак? Мені подобаються не дуже цікаві люди.

Прибулий зняв пенсне й подививсь на капітана. Тепер його обличчя перемінилося цілковито. Антон побачив, що очі його, які здавались за окулярами мертвими, зараз завзято виблискували.

— Капітане! Ви хочете заробити трохи грошей?

— Якщо для цього треба когось убити, то ні.

— На жаль, мова про набагато важчу справу, аніж злочин, — засміявся гість.

Кажучи це, він нагнувся до глобуса, що стояв на столі, й легенько крутнув його, примружено дивлячись поглядом, у якому перемішалися бридливість і невдоволення, на континенти й океани, чекаючи, коли в капітана лопне терпець.

— Таж спитайте мене що-небудь! — вибухнув він нарешті, жбурнувши окуляри на підлогу й розчавлюючи їх каблуком.

— Скільки діоптрій? — спитав Антон, піднімаючи один уламок.

— А більше ви нічого не хочете дізнатися про мене?

— Мабуть, ні. Поки що, з вашого дозволу, я спитав, скільки діоптрій у ваших окулярах?

— Жодної! Це чисте скло!

— Я так і подумав!

— І хочете знати…

— Не хочу я нічого знати. Кожна людина може носити окуляри, якщо вони їй подобаються.

— Я їх ношу, щоб змінити зовнішній вигляд.

— Це мета, яка виправдовує страждання.

— Ага! Гадаєте, мене розшукує поліція?

— Помиляєтесь, пане.

— Ну, гаразд, якщо ви хочете, щоб я вам сказав…

— Пане, — перепинив його Антон, — навіщо ви так стараєтесь?

— Гаразд! Але ж я не англієць. Думаю, ви це помітили?

— Звичайно.

— І не француз.

— Я й це помітив.

— Тоді, на вашу думку, до якої нації я належу?

— Ні до жодної.

Мартін Стрікленд скоса глянув на Антона Лупана, зваживши його поглядом, у якому перемішалися насмішкуватість і подив, і сказав:

— Я канадець, але тільки за місцем проживання. Я не знаю, звідки прийшов туди мій батько — з Франції, з Шотландії, з Німеччини чи із Скандінавських країн. Він не говорив жодного разу. Мати моя, здається, ельзаска, але я й цього не знаю напевно!

— Давайте не будемо досліджувати вашу біографію! — перепинив його Антон Лупан, граючись уламком скла.

— Згода! Дивіться, не поріжтеся склом.

— Не турбуйтесь! Я тримав у руках небезпечніші речі.

— Я думав, що, одягнувши окуляри, бачитиму себе інакшим, — засміявся Мартін Стрікленд. — Уявіть собі, що я сам собі бридкий. Нещодавно, коли я глянув у дзеркало, мені захотілося надавати собі ляпасів. З вами ніколи не траплялося нічого подібного?

— Ні, я знаходжу сам з собою спільну мову.

— Це дорожче, ніж копальня золота. Це кажу вам я, фахівець. Бо я мав золоті копальні на Алясці й копальні діамантів у Кейптауні…. — Мартін Стрікленд знову крутнув глобус, і на ньому замиготіли моря й континенти у плетиві меридіанів. — Ви вважаєте мене за божевільного? — спитав він раптом, обхопивши глобус руками.

— Рішуче ні, хоча, здається, так вам було б вигідно.

Дивакуватий гість витріщив очі, ніби опинився голяком виставлений на світло. Антон Лупан кинув уламок скла на стіл і глянув на годинник, який показував сьому.

— Ага! У вас таки ввірвався терпець! — задоволено вигукнув Мартін Стрікленд.

— Помиляєтесь, пане! Терпець у мене не ввірвався, але зараз має прийти один покупець фрахтувати судно.

— Отак?! Яка ж тоннажність вашої шхуни?

— Сто тонн.

— Скільки людей екіпажу?

— Сім.

— І коли ви можете вирушити в дорогу?

— Будь-коли плюс двадцять чотири години.

Мартін Стрікленд усміхнувся:

— Капітане, мені подобається ваша манера розмовляти. Ми можемо вирушити завтра ввечері?

— Куди?

— Ось воно нарешті, запитання! — вибухнув гість. І крутнувши глобус, показав пальцем через Атлантику, вздовж берегів Бразілії, Уругваю, Аргентіни, й зупинився на півдні континенту, біля мису Горн. — Вогняна Земля! — сказав він, чекаючи, що людина перед ним спаленіє.

Антон Лупан цілком спокійно глянув на свого годинника.

— Дуже добре, пане! Виходимо завтра ввечері, о сьомій, якщо це вам підходить!

«Сперанца» готувалася до відплиття після піврічного чекання в Марселі. Носії переносили в її трюм вантаж із «Брістоля»: скрині, бочки, тюки, в'язки лопат, сап, кирок та найрізніші сита й решета, поки екіпаж робив відповідні приготування з кораблем.

О шостій годині Мартін Стрікленд прибув у порт в екіпажі, повному пляшок.

— А багаж ваш де? — спитав Герасім, виходячи йому назустріч.

— Оце й усе! — показав на екіпаж пасажир «Сперанци». — Більше мені нічого не треба. Скажіть носіям, хай перенесуть його в каюту капітана. А він сам де зараз?

— Тут. Звелів мені чекати ваших розпоряджень.

— Добре, добре! У мене є ще тридцять ящиків зі склом. Поставте їх у трюм поверх вантажу, щоб можна було будь-коли взяти пляшку. Ясно, стерновий?

Кинувши це, Мартін Стрікленд зайшов у каюту, ліг на койку не роздягаючись і відтоді не виходив на палубу.

А капітан «Сперанци» й Аднана обмінювались останніми словами перед розлукою, стоячи під лагідним промінням сонця, що опускалося між щоглами.

— Чи не краще було б залишитись?

За шість місяців у Марселі вона звикла бачити «Сперанцу» в порту, а весь екіпаж у пекарні. Антон Лупан навчився навіть пекти хліб.

Капітан відповів їй так само, як і Джону Теннісону:

— Так, залишитись було б краще. Але я, якби навіть хотів, зобов'язаний іти, щоб не залишити друга самого. Певен, що я йому потрібен.

— Але ж ти вирушаєш з людиною, якої не знаєш! Антон засміявся.

— Мої інтереси не співпадають з інтересами Мартіна Стрікленда. Він шукає золото, а я щось інше. Така нагода трапляється не часто, особливо тоді, коли заклинило якір. Ти ж знаєш, як важко було знайти в Марселі товар до мису Горн. Мартін Стрікленд для нас — порятунок.

— Порятунок! Порятунок! — пробурмотіла Аднана, не осмілюючись глянути на нього. — А залишитись тут означало б смерть?

Він дивився на її чорні вії, які несміливо прикривали очі, дивився на її порожевіле обличчя — і на серці йому ставало тепліше. У своїх чарах маленька сирена була така сором'язлива, така невинна!

— Ні, Аднано! — відповів він. — Це, може, означало б… може…

Вона звела очі, і на коротку мить їхні погляди зустрілися, зрозумівши решту слів, бо вона зблідла і почала швидко дихати, наче задихалася.

— Але бачиш, — вів далі Антон зміненим голосом, — сильніше, ніж смерть.

— Я тебе розумію! — відповіла Аднана.

— Але ж ми повернемось! — докинув він.

— Я вас чекатиму!.. — хитнула вона головою, не дивлячись на нього. — Екіпаж «Сперанци» мені вірить?

— Звичайно! Принаймні капітан не сумнівається в; тобі!