Чтение онлайн

А до прикрашеної гiлки ялинки нахилився Китичка.

– Друже, - покликав вiн глухим вiд туги голосом.
– Я... я даю тобi слово, що привезу, найкраще з усiх вухо i найдовшого iз усiх вуса, якi тiльки знайду на Тандадрицi!

Нiхто не вiдiзвався: Кадриль, як запевняв, не хотiв нi говорити, нi слухати.

– Друже, - схлипнув убитий горем песик, - ще нiколи не було менi так тя... тяжко, як зараз. Друже, промов хоч словечко, хоч постукай сiрниковою коробочкою...

I знову нiхто не вiдiзвався, лише з-пiд гiлки стирчав єдиний зайчикiв вус - немов зблiдла хвоїна ялинки. Iншим часом песик захiхiкав би, а зараз цей кiнчик вуса колов його в самiсiньке серце. I вiн наважився: низько нагнувся до землi й тихо-тихо промовив чарiвне слово:

– Кiкiлiс!

– Залазь нарештi, - пiдiгнала Китичку начальниця.
– Не затримуй мене.

– А чому ви самi не залазите?
– наївно запитав песик.

– Тому, що начальник повинен землю залишити останнiм.

Немов дерев'яними лапами збирався песик iз сходинки на сходинку. Поки вiн дерся, Легарiя встигла доскочити вогнища, схопити шарфик, який там лежав, i повернутися назад. Вiдхиливши гiлку, вона витягла з-пiд неї сумку, всунула туди шарфик i за обiрваний кiнець ручки поволокла свiй скарб по сходинках угору. Важка, напхана сумка чiплялася за кожну сходинку, i начальниця подумки кляла джентльмену, який не додумався занести сумку з корабель. А Китичка вже переступав через порiг корабля; зупинившись востаннє, вiн обернувся до бiлого вуса, надiючись, що ось-ось пiдiйметься зелене густе покривало, захитається цукерка, задзвонить кришталевий дзвiночок i виплигне його одновухий друг. А виплигнувши, вiн тiпне лапкою, поведе вусом i вигукне вiдважним голосом: "До побачення, Китичко, до побачення, хай хоч i небо провалиться!.." На жаль, на жаль...

ЛIТАЮЧА СУМКА

– Чи всi приготувалися до подорожi?
– пролунав iз гучномовця голос пiлота.

– Всi, всi, - вiдгукнулися мандрiвники, що вже влаштувалися в крiслах як кому зручнiше.

– Чи всi прив'язали захисний пояс?

– Всi, всi.

– Рахую, - попередив пiлот Менес.
– Десять... дев'ять... вiсiм... сiм... шiсть...

– ...п'ять... чотири...
– пiдхопили пасажири, - три... два... один!

Спiднизу корабля наче хто щосили вдарив молотом! Усе задвигтiло, загримiло, а коли грiм ущух, iграшки вiдчули, що їх несе вгору.

– Вже!
– вихопилось у всiх iз полегшенням. Усе ще не вiрячи, що з польоту вийде щось путнє, всi тепер i радiли, i страхалися, i поглядали одне на одного, а повiки у Ейнори смикалися так, що здавалося, ось-ось вони розплющаться i заблакитнiють її великi здивованi очi...

А дивуватися було чому: у кораблi почало таке дiятися, що i в головi не вмiщалося: неначе якась невидима сила пiдiймала пасажирiв угору, i якби вони не були прив'язанi захисними поясами, то вже плавали б по салону, немов рибки в акварiумi.

– Що це за хаос?
– забурчала очманiла Легарiя, коли її напхана сумка пiднялася вгору, немов кулька, а вiдiрвана ручка сумки звивалася в повiтрi, наче хвiст пацюка. Полетiли вгору i Твiнасова люлька, Ейнорина рукавичка. Нитки у хвостi Китички розкуйовдились i схожi були на голки їжака, а сiра накидка жаби розвiялась так, що голова Легарiї наче стирчала iз сажалки.

– Не хвилюйтесь, - долинув iз кабiни спокiйний голос пiлота. Корабель вiддалився вiд землi настiльки, що ми вийшли з її притяжiння, крiм того, нас не притискує донизу вага повiтря. Отож ми пiдiймаємося вгору, мов пушинки. Все гаразд.

Пасажири заспокоїлись, а Китичка навiть вигадав розвагу: почав за ручку ловити сумку. Раптом у нього витяглась мордочка, а квасолинка-нiздря аж спiтнiла.

– Менi прийшло в голову, - сказав вiн голосно, не стерпiвши, - прийшло в голову, що ця сумка займає вдвiчi... нi, втричi бiльше мiсця, нiж був би зайняв Кадриль!

– Не мели чого не слiд, - вiдрiзала начальниця.
– По-перше, сумцi не потрiбне крiсло, по-друге, в нiй життєво необхiднi речi, без яких не обiйтися.

– Кадриль був би теж обiйшовся без крiсла, а подорож йому теж життєво необхiдна!.. Пробачте, але брати сумку, а залишити Кадриля жорстоко i... i несправедливо...
– Песик чи то захлипав, чи захихотiв i змушений був навiть закусити захисного пояса, щоб угамувати себе, але й це не допомогло: Кi... кi... кi...

– Наш кiхкалка зовсiм з глузду з'їхав, - гнiвно сказала начальниця. Фе!

Але тут i пiнгвiна Твiнаса теж охопив смiх, а його очицi так i стрiляли вгору на стелю. Подивитися було на що: iз розстебнутої сумки Легарiї вивалювалися клаптi - шовковi, нейлоновi, вельветовi, в крапочку, картатi, в смужку, барвистi - цiлi й поточенi мiллю чи погризенi мишами, i все це ганчiр'я почало плавати по салону, немов пiстрявi хмарки.

– Що це за хаос?
– жаба спочатку не зрозумiла, а дотямивши, що це, мовчки втупилась у сумку, i в неї очi замалим не вилiзли на лоба: крiзь шпарину незатягненого замочка назовнi висовувалось довге вухо, потiм круглi рудi очi, роздвоєна верхня губа, розiрванi грудки, на яких стирчала шпилька... i вже весь Кадриль з пiстрявими "хмаринками" витав пiд стелею, винувато вiдвернувши половину вуса, бо єдиного здорового вiн залишив пiд гiлкою ялинки.

– Друже, - вiд радостi ледь не завив Китичка, - iди сюди в моє крiсло! Ура!!!

– В зв'язку з цим, - прогудiв старий сищик, - злови мою люльку, он там лiтає. I рукавичку Ейнори!

– Зараз!
– вигукнув Кадриль i вiд надмiрної старанностi тричi перевернувся в повiтрi.

– Подай i шарфика, - звелiла начальниця.
– Та не сподiвайся, що тебе не буде покарано за порушення дисциплiни!.. Я замалим не надiрвалася, поки втягла в корабель сумку, i весь час дивувалася: чого вона така тяжка, наче хто камiння наклав... Зiзнайся: що ти вкинув?

– Чайника, - промимрив зайчик, - дiрявого...

– Чайнику!
– схопилася за голову начальниця.
– Чудового залiзного чайника! Може, я недочула? Повтори!

– З дiркою, сплющеного, наче млинець, чайника.

– Кажу, - суворо повторила начальниця, - кари ти не минеш.

– Ну який би вiн був заєць, коли б не помандрував зайцем?
– миролюбно прогудiв Твiнас.

Кадриль з вдячнiстю принiс люльку, i пiнгвiн йому щось прошепотiв на вухо; потiм вiн подав рукавичку Ейнорi - ця вже була зiбралась усмiхнутися, але тiльки гордо кивнула головою; потiм вiн почав збирати клаптики i запихати знову в сумку, а позатикавши, потяг її до Легарiї i прив'язав ручку до нiжки її крiсла.

– Друже, - нетерпляче говорив Китичка, - лiзь сюди пiд мiй захисний пояс, я вже його вiдпустив, i ми обидва чудово помiстимося.

I - нарештi!
– Кадриль склав обидвi лапки у себе над головою i так ними гребнув, що вiдразу опинився бiля крiсла Китички, прошмигнув пiд захисний пояс i умостився бiля песика.

– Коли б я знав, - захлинаючись вiд радостi, обняв його Китичка.
– О коли б я знав!

– А Твiнас знав, - потихесеньку, щоб не почула сувора начальниця, прошепотiв йому у саме вухо Кадриль.

– Звiдки вiн знав?
– здивувався Китичка.

– Iз вуса. Розумiєш, я його вистромив iз-пiд гiлки другим кiнцем: товстим кiнцем уперед.

– Менi, - захитав головою песик, - нiколи i в голову не прийшло б. Зате що менi зараз прийшло! Адже Твiнас збив тебе сумкою з нiг, щоб...

– Тшш! Не видаймо його!
– швиденько урвав розмову зайчик.

– Пробач, - ледь чутно зашепотiв песик.

– А тепер скажи, чи ти чув, коли я промовив заповiтне слово?

– Як не чув. Тiльки... я сам уже був сказав.