Чтение онлайн

– Хiба ти не знаєш, що кадриль - це назва танцю?
– запитала жаба. Танцю, що хтозна-коли вийшов iз моди.

– Нi... я не знав, - зiзнався зайчик.
– Мене не питали, коли вибирали менi iм'я. А тепер - маєш. Танець.

– Менi прийшло в голову, - пiдвiвся песик, - якщо iм'я танець, то можна iм'я змiнити. Хай буде Шейк, Рокенрол або ще який...

– Або Полька, - спробувала посмiятись i жаба.

– А менi подобається i Кадриль, - образившись, заперечив зайчик.
– Ще як були у мене обидва вуха, я чув, що старi речi знову ввiходять у моду, то буде модне i моє iм'я... Тiльки я хотiв би хоч раз побачити, як ту кадриль танцюють. А я сам... сам жив у коробцi-одиночцi, один раз мене везли на триколiсному велосипедi, двiчi я катався на справжнiй каруселi, а раз навiть їхав на справжньому поїздi, i хтозна-скiльки разiв я ще їхав би, може, всю країну об'їхав би, якби не принесло в гостi бульдога Гога...

– Буль... будь... бульдог Гог?
– запнувся вiд хвилювання песик.
– Що ти кажеш! Такий з тупуватим хвостом i ще тупiшою мордою?

– Тупий вiн був з усiх бокiв, - пiдтвердив зайчик.
– Притягся у гостi i як схопить мене за вухо i ну волочити по кiмнатi... ось вiдiрвав вухо i вискуб вуса, тiльки одного вуса я й спас...

– Зовсiм не одного, а цiлих пiвтора!
– поправив песик.

– Та ще хутерце менi розiрвав... ось!
– Засмучений зайчик жалiбно провiв лапкою по лiвiй сторонi грудей.

– Зате у нас є таємна ки...
– замалим не проговорився знову песик, та так вчасно i мiцно прикусив язика, що квасолинка аж хруснула, тобто не квасолинка, а нiздря. А щоб викрутитись, вiн голосно закiкiкав: - Кi... кi...

– Фе!
– знову з вiдразою вигукнула жаба.

– Через того лютого бульдога я й попав у машину, а потiм у купу, зiтхнув зайчик.

– Який збiг, який неймовiрний збiг!
– не мiг надивуватися песик. Адже це той самий бульдог Гог... постривай! Чи ти часом не з того будинку, де на балконах стоять фiолетовi ящички для квiтiв?

– Так, фiолетовi, - пiдтвердив зайчик Кадриль.

– Ви... ви... виходить, - песик аж захлинувся, - ми обидва з того самого...

– Що це тут робиться?
– перервала їх обох жаба.
– Ми ясно домовилися: будемо говорити по черзi, по одному, за годинниковою стрiлкою. А вийшов справжнiй хаос!

– То... пробачте, - знiяковiв песик.

– Прошу, але щоб цього бiльше не було, - попередила жаба.
– Заєць Кадрилю, чи ви вже все сказали, що повиннi були сказати?

– Може, i все...
– з сумнiвом сказав зайчик.

– Чому "може"?
– здивувалася жаба.
– Що б це було, якби стрiлка годинника то йшла, то не йшла? Кажiть прямо: все чи не все?

– Все, - промимрив зайчик i так подивився на песика, що з його очей можна було зрозумiти: "Ти бач, як хазяйнує бiля мого вогнища!" - Правда, пригадав, - понад усе я любив уночi пускати стрiлу...

– Таку з наконечником?
– запитав песик.

– Так, з гумовим наконечником. Ляп!
– i приклеїлася в цiль. Я так надресирував лапу, що мiг би змагатися зi справжнiм ковбоєм... Уже все, все, - вiн поглянув на жабу.

– Слово надається пiнгвiновi, - об'явила жаба.

– Твiнас, - пiнгвiн розплющив одне очко, потiм друге, - моє iм'я Твiнас. Я вже згадував ранiше, що я товстий, вайлуватий i не дуже спритний...

– Кi-кi-кi...
– не стримався песик, але, знову глянувши на суворо стиснуту пащу жаби, вдав, що кашляє: кхi-кхi-кхi...

– Тому, - розповiдав далi Твiнас, - щосили намагаюся ворушити мозком, а як прикушу люльку, то мозок у мене вертиться, як дзига. Мене навiть прозвали сищиком Твiнасом - i то не лише тому, що я любив дивитися по телевiзору фiльми про злочинцiв, а тому, що я сам розплутував загадки не одного великого злочину. Ступня... я її втратив, переслiдуючи вiдомого карного злочинця, а без неї важко рухатися, отож я i розтовстiв.

– Та ви ж казали, - пригадав песик, - що розтовстiли тому, що поламався заводний ключик.

Перед тим як вiдповiсти, великий сищик посмоктав люльку.

– Щира правда, - сказав вiн, - переслiдуючи карного злочинця, я втратив ступню i поламав ключика, вiрнiше, поламав iнший негiдник, щоб я його не наздогнав. Ну, а кому потрiбен сищик без ступнi? Все.

Тепер надiйшла черга говорити песиковi. Вiн розхвилювався, хляпнув вухами, облизав нiздрю, вiрнiше квасолинку, i вiдкашлявся.

– Слово пiлотовi, - об'явила жаба.

– А... я?
– остовпiв вiд подиву песик.
– А го... годинникова стрiлка?

– Хоч я тебе й попереджала, - сказала жаба-розпорядниця, - але ти безупинно заважаєш iншим i зчинив такий хаос, що я, аби покарати тебе, позбавляю тебе слова. Просимо пiлота.

Винуватець сумно опустив мордочку.

– Оце тобi!
– ляснув хворостиною по штабелю зайчик.
– Будеш тут заправляти бiля мого вогнища та ще наказувати моєму друговi! Диви, яка правителька знайшлася! Хто тебе просив?.. Говори, друже, говори i кiкiкай, щоб аж щоки рвалися!

– Як же це?
– поглянула на всi боки жаба.
– Адже ми проти хаосу та безладдя, правда? Пiлоте, говорiть!

Пiлот мовчки похитав шоломом.

– Твiнасе, - звернулася жаба до пiнгвiна, - пiдтримай мiй порядок! Адже ми прийшли сюди з тобою разом.

Вiдповiдi вона не дочекалася: пiнгвiн Твiнас дрiмав чи вдавав, що дрiмає; очицi сховав за повiками, люльку - пiд крило, тапку - пiд живiт.

– Говори, - звелiв песиковi Кадриль.
– Вперед, друже!

– Ну гаразд, - здалась i жалiбно потягла носом жаба.
– Я хотiла навчити порядку й дисциплiнi, щоб не було безладдя, щоб, коли настане небезпека, ми умiли б дружно захищатися й атакувати... Та якщо вам не потрiбен мiй досвiд органiзатора, можете поводитись як вам заманеться.

– Чому?
– по-дружньому вiдiзвався песик.
– Нам ще дуже пригодиться твiй досвiд... Та чи тобi не приходило в голову таке: адже ця нiч новорiчна, то чому б нам не посмiятися, не поговорити, не повеселитися досхочу, без нiяких порядкiв денних i стрiлок?

– Хай вона ще заїкнеться про стрiлку!
– знову схопився за хворостинку зайчик.

– Чого це ви зчепилися, як два пiвнi-забiяки?
– мирно прогудiв басок Твiнаса.

– Правду кажучи, - промовила жаба, - через ту стрiлку...
– вона боязко глипнула на хворостину в лапi зайчика, - менi i з голови випало, що сьогоднi Новий рiк. Тому прошу у всiх пробачення, а зараз...

– ...зараз, - вихопився керувати зайчик Кадриль, - буде говорити песик!

– Китичка моє iм'я, - сором'язливо почав песик.
– Про бульдога Гога я вже сказав. Але вiн менi тiльки нiздрю зiрвав, а хвоста вiдiрвав бешкетник хлопчик Рiмас. I стало менi так тяжко, так тяжко, що я вимовив одне слiвце, - вiн змовницьки пiдморгнув Кадрилю, - i сусiдська дiвчинка Рута замiсть нiздрi прилiпила менi квасолинку, а замiсть хвоста пришила китичку вiд скатертини, тому i прилипло до мене це дивне iм'я Китичка... Кi-кi. Може, i все?