Чтение онлайн

– Ось я що зроблю!
– плеснув лапками одновухий.
– Назбираю я цiлий штабель, щоб на цiлу нiч вистачило... вперед!
– I зайчик заходився збирати хмиз, стягувати i складати в два ряди. Полинувши в роботу, вiн i не помiтив, як опинився далеченько вiд багаття, i став як укопаний: мiж деревами знову запетляв якийсь слiд, i тут же скорчившись лежало незнайоме кудлате звiрятко, а може, не звiрятко - хто його зна!

– Тпрусь!
– здалека полякав його зайчик, сам готовий тiкати.
– Киш!

Кудлате створiння й не ворухнулося. Прищуливши вухо, зайчик пiдступив до самого кудланя i торкнув його лозинкою: знов анi руш!.. Штовхнув - нi мур-мур!..

Та це ж хутряна шапка, щоб тобi!..

– Пригодиться, - сказав собi зайчик, напхав у шапку хмизу, закинув її собi на спину й збирався вертатися до вогнища, аж раптом недалечке, на горбочку снiгу, знову побачив якусь дивну штуку. Зайчик поклав ношу на землю, поплигав у той бiк i втупився очима - звичайно, не соваючи занадто близько свого вуса. На цей раз лежало щось довге й покручене.

"Ласка?.. Вуж?.. А може, це полоз? Але полози в Литвi не живуть... та ще картастi!"

"Ось що я зроблю!" - Вiн узяв iз землi велику шишку i щосили пожбурив нею в те скручене. Шишка м'яко стукнулась об те довге й скотилася по снiгу. А те довге нi бе, нi ме! Пiдступивши ще ближче, одновухий побачив, що це лежав найзвичайнiсiнький шарфик.

"Оце тобi!
– страх здивувався зайчик.
– Справжня нiч знахiдок! Он якi гриби ростуть узимку в лiсi!"

Вiн повернувся до шапки з хмизом, обмотав її шарфиком i, завдавши усе собi на спину, почапав до своєї ялинки. Пiдкинув у вогонь дровець, доклав хмизу в штабель - може, дров уже вистачить? Шапку поклав бiля вогнища так, щоб, сидячи в нiй, можна було обiпертись об штабель i, не встаючи з мiсця, дiставати i пiдкидати хмиз у вогонь. Притяг сокиру, щоб була пiд лапою, на всякий випадок ще раз подивився навколо, прислухався: тихо, спокiйно, тiльки десь далеко-далеко регоче... Зайчик умостився в шапцi, закутався шарфиком i вiдчув себе наче в запiчку. Вiд радостi зайчик аж заспiвав:

Сам запалив я це багаття,

Багаття сам я запалив,

Багаття це сам запалив,

Це, це сам, сам, сам...

– Ось як можна добре влаштуватись, якщо не опустиш вусiв!
– похвалив себе зайчик i вiд задоволення аж захитався у шапцi. Потiм, рознiжений теплом, зайчик вiдкинувся на хмиз, вслухаючись у потрiскування вогню, потроху дрiмав, але не забував час вiд часу додавати хмизу: вiн вибирав товстiший, щоб довше горiло. Зараз, коли зайчик усе зробив, коли по-справжньому вiдпочивав, тут - хай йому грець!
– почали пiдкрадатися до нього непроханi тривожнi думки: "А що завтра? А що пiслязавтра? А що буде цiлу зиму? Де подiтися, куди йти, як пробути в чужому лiсi?.. А коли хтось побачить - хап, i на смiтник? На той самий, про якого вже чув: усе спалюють на попiл. Бррр!.." Та не встиг зайчик спекатися цих думок, як його обсiли спогади: ось вiн зручно вмостився в коробцi для iграшок... ось уночi пустують вони з Буратiно та крокодилом... ось удосвiта вiн скрадається на балкон i звiдти перешiптується з iграшками, що на сусiдньому балконi... гойдається на конику, що на колесах: вiн схопився за передню ногу, крокодил за задню: гоп, гоп!.. i ось уже вiн без вуха, з розiрваною грудкою, висмикнутими вусами, припадає пилом у темному пiдвалi, i по ньому товчуться пацюки... А потiм з побитим посудом, стоптаними черевиками, поточеними мiллю ганчiрками його всунули у мiшок... i... i... i лапкою насилу набрав хмизу й вкинув у вогнище, та очi вже не розплющуються, i стомлений одновухий мiцно засинає в м'якiй шапцi, пiд високими деревами i ще вищими зорями...

ДРУГ ПО НЕЩАСТЮ

– Пробачте...

Хто? Чого? Зайчик, спросоння не втямивши що й до чого, пiдскочив, глянув сюди, глянув туди i, нiчого не побачивши, схопився за сокиру.

– Пробачте, чи я не мi... мi... мiг би...

По той бiк вогнища наче щось невиразне промайнуло.

– Чого вам треба?
– суворо запитав зайчик i сховався за штабель, звичайно, не випускаючи iз лапи сокири.

На смерть зляканий прибулий метнувся за ялинку.

Пiсля тривалої мовчанки звiдти знову почувся несмiливий голос:

– Я... я лише прошу, щоб ви дозволили менi погрiти бiля вогнища ла... лапки.

– Та й тiльки?
– у зайчика вiдлягло вiд серця, i вiн упустив сокиру.

– Я нiчого лихого, - запевняв гiсть.
– Тiльки, кажу, лапки... за... замерзли...

– Ану покажися, що ти за птах!
– звелiв зайчик.

З-пiд ялинки вийшов песик з якимсь дивним хвостом i ще дивнiшою нiздрею.

– Грiйся, - дозволив заспокоєний господар вогнища i знову вскочив у шапку.

– А ви, - боязко запитав песик, - ви со... сокиру хапати не будете?

– Нi, нi. Смiло грiйтесь.

Песик пiдступив ще на кiлька крокiв ближче.

– Я тут уперше, - соромливо зiзнався.
– Новачок. Побачив здалека, що блищить, i подумав: а може, це їжакова хатка? А може, казкова хатка з великою пiччю i вiконницями, сердечком зробленими?

– Оце так так!
– плеснув лапками зайчик.
– Чи не будеш ти iз темно-зеленої машини, iз тiєї купи, вивернутої на снiг?

– Так, iз купи, - кивнув головою песик i ще ближче пiдступив до вогнища.
– Але звiдки ви знаєте?

– Ще б не знав? Та я сам звiдти.

– То... то... м... м...
– вiд хвилювання песик аж почав заїкатися, то ми обидва iграшки-братики?

– Найсправжнiсiнькi!

Вони кинулися обнiматися, та так мiцно, аж у зайчика затрiщала сiрникова коробочка, що за хутерцем, а в песика хруснула нiздря.

– А тепер, - гостинно махнув лапкою зайчик, - влаштовуйся якнайзручнiше i почувай себе як удома. Я вже встиг подрiмати.

– I не боїтеся?
– здивувався песик.

– Анiтрiшки!
– збрехав зайчик. Адже тепер, коли вiн був уже не один, вiн щиро почував себе героєм iз героїв...

– I вогнище самi розiклали?
– знову не мiг надивуватися гiсть.

– I штабель, i вогнище, все сам... сам i шапку, i шарфика, все!

– Який ви!
– з повагою глянув на зайчика песик.
– А я геть невдаха, зiзнався вiн, торкаючись лапкою до свого товстого хвоста i кирпатого носика.

– Та що ти? Коли я тебе побачив, то подумав, що це справжнiй вовкодав, - знову невинно збрехав зайчик.
– Тому й схопився за сокиру!

– Що ви кажете!
– прояснiв вiд радостi песик.

– Ось я-то справжнiй невдаха, - сказав одновухий, смикнувши лапкою за половину вуса i провiвши по розпанаханому хутерцю.

– Але, - витрiщив очi песик, - але мене навiть здалеку не брав сумнiв, що ви найсправжнiсiнький заєць, той самий, що налякав вовка. Менi нiколи б i в голову не прийшло, що ви iграшковий!

– Так?
– тепер повеселiв i зайчик.
– Оце-то так! Чи лапки у тебе вже зiгрiлися?

– Скоро почнуть шкварчати, - захiхiкав песик.
– Здорово менi повезло, що я вас тут знайшов.

– Не думай, що й менi тут було солодко одному... До речi, - зробив серйозну мордочку зайчик, - щоб я бiльше не чув нiякого "ви"!

– Справдi! Але ви... ти... тут господар, i хi-хi-хi...
– розсмiявся песик.

– Що трапилось?
– здивувався зайчик.

– Вам... у тебе на спинi прилип папiрець.

Песик зняв папiрця, розгладив його, i обидва розглядали намальовану бiлочку з задертим догори оранжевим хвостом.

– Менi ця картинка знайома, вона з цукерки, - сказав песик.
– Чи ви знаєте...