Чтение онлайн

– То добрий вечiр, - вiдхекавшись, прогримiв пiнгвiн своїм грубим голосом.

– Погрiтися нам не забороните?
– запитала жаба i, не чекаючи вiдповiдi, скинула з голови фланелеву хустинку й простягла лапи до вогнища.

– Чого ж, грiйтеся, - привiтно вiдiзвався песик.
– Але знайте, що господар тут зайчик.

– Грiйтеся скiльки завгодно, - пiдбадьорив сам господар i, трiшки пишаючись, пiдкинув у вогонь хмизу.

– Ви обоє iз тiєї купи, яку висипали на снiг, еге?
– запитав пiнгвiн, пронизуючи друзiв гострими, завбiльшки з макове зерно очицями.

– Правда, але звiдки ви знаєте?
– здивувався песик, трохи засмутившись тим, що його не признали за вовкодава, а його приятеля за справжнього зайця.

– Чого ж нам не знати, - роззявила рота жаба, - якщо в тебе нiздря нiяка не нiздря, а приклеєне зернятко кави.

– От i не вгадали, - вiдрiзав їй песик, - це зовсiм не зернятко кави, а найсправжнiсiнька квасолина!

– Все одно квасолина, а не нiздря, - не здавалася гостя.
– А у твого сусiда...

– I не сусiда, а приятеля!
– знову перебив її песик.

– ...А у приятеля одне вухо, пiвтора вуса i ще зашпилене розiрване на грудях хутро.

– I зовсiм не розiрване хутро, а... а...
– замалим згарячу не видав таємницi песик, але встиг вчасно прикусити язика, - а... нiчого!

– По правдi кажучи, - обiзвався зайчик, - я перший побачив, що ви обоє з тiєї купи.

– Ви маєте на увазi мою лiву ступню, правда?
– запитав пiнгвiн.

Лише тепер приятелi побачили, що замiсть лiвої ноги у пiнгвiна пришита дитяча тапка.

– Нi, - вiдповiв зайчик, - я мав на увазi лише кубик.

– Ну, ви дуже спостережливий, - похвалив пiнгвiн, ще бiльше вдавлюючи у снiг кубик.

– А ту велику лiтеру, що на кубику, - сказав песик, показуючи на кубик, - я знаю, вона буває пiд намальованими конем, коровою, коробочкою або...

Тут зайчик швиденько вiдвернувся, щось витяг i знову повернувся:

– Ось!.. Ось коробочка з сiрниками!
– i потряс нею.

– Потрiбна рiч, - похвалив пiнгвiн, - без неї i вогнища не було б.

– А ви не маєте ще такої шапки i такого шарфика?
– пiдповзла ближче до шарфика жаба i наступила на його кiнець.

– Тiльки грiйтеся, тiльки будьте з нами, - чемно поступився мiсцем песик.
– Просимо, просимо, адже я маю своє хутро.

– Хоч i маєш хутро, але ти справжнiй джентльмен, - похвалила жаба, зручно вмощуючись у шапцi, i так закуталася шарфиком, що зовнi лишилася тiльки щока з бородавкою.

– А ви йдiть на моє мiсце, - запропонував зайчик пiнгвiновi i, вистрибнувши iз шапки, пiдкинув у вогнище хмизу.

– Дякую, менi добре i на кубику, - вiдповiв товстун.
– Ми, пiнгвiни, любимо холод, ми iз країни айсбергiв.

– А ми, жаби, не любимо, хоча кров у нас i холодна, - сказала жаба, роздягаючись на всю шапку i кутаючись у шарфик.

– Чи вiдразу ви нас знайшли?
– поцiкавився песик.

– Слiд привiв i люлька, - вiдповiв пiнгвiн.

– Люлька?
– аж роти роззявили вiд подиву обидва приятелi.

– Вона сама.
– Пiнгвiн вайлувато нагнувся i витяг iз тапки трiснуту дерев'яну люльку.
– Тiльки я трохи посмокчу мундштук - i голова працює як заведена... Колись i мене заводили, та ключик поламався, i через те став я такий товстий та незграбний.

– Кi-кi-кi...
– не витримав песик, але вiдразу вмовк i, засоромившись, пiдбадьорив товстуна: - Зовсiм ви не такий уже й товстий i не такий незграбний, а трохи товстуватий i вайлуватий. Але навiщо ви носите такий важкий кубик?

– Я чекав на таке запитання, - вiдповiв пiнгвiн. Вiн встав, витяг кубик iз снiгу й повернув його на другий бiк. Усi побачили, що на квадратику намальований наче бiлуватий, наче сiруватий, наче срiблястий фарба дуже була стерта - гострокутний трикутник, помережаний тонiсiнькими жилочками, а може, й не жилочками.

– Вiдгадайте, що воно таке?
– запитав.

Iграшки почали вгадувати.

– Плавник риби?

– Листок верби?

– Iз дзьоба птаха?

– Рiжок серветки?

– Шшш!..
– зайчик знову наставив вухо i схопився за сокиру.

ПЛАЧ

Усi четверо прислухалися: з лiсу долинав ледь чутний плач. Вщух - i знову.

– Оце тобi!
– остовпiв зайчик.
– Плаче!

– Тим краще, - зрадiла жаба.
– Тверезо подумавши, скажемо: того, хто плаче, боятись нiчого!

– Гадаю, - посмоктав люльку пiнгвiн, - що плакса iз тiєї самої купи.

– I як це менi не дiйшло!
– вдався в жаль песик.

– То чого чекаємо? Вперед!
– скочив з мiсця зайчик.

– I я, - заметушився песик.

– Шкода, - опустив додолу очi пiнгвiн, - що я не тiльки товстуватий i вайлуватий, а я ще трохи й кривий.
– Вiн знову поклав кубик i плюхнувся на нього так, що iз срiбно-сiрого трикутника зостався лише гострий кiнець.

– А я, - вмостилася ще глибше в шапку жаба, - я порадила б не втрачати тверезого розуму: ми самi в скрутi, i коли така небезпечна ситуацiя...

Та зайчик з песиком уже поспiшали в тому напрямку, звiдки долинав плач, їм довелося борсатися у глибоких заметах, а раз песик провалився по самi вуха в яму, i зайчиковi пощастило витягти його, пригнувши гiлку ялiвцю, за яку песик учепився. Коли вони рушили далi, плач був стих, i не можна було зрозумiти, куди їм iти.

Зайчик i песик трохи пройшли вперед i стали роздивлятися.

– Он там, - прошепотiв песик, - там, бiля корча.

Трохи вiддалiк стирчав величезний корч, а на його коренi сидiла тоненька iстота, затуливши лице долонями. Обидва товаришi пiдiбралися ближче i виразно побачили ляльку в самiй нiчнiй сорочцi, пiдперезанiй шнурком вiд черевика, з одною рукавичкою до самого лiктя i з голою, без жодної волосинки, головою. Снiг довкола неї був весь у дiрочках вiд її слiз.

– Добрий вечiр!
– щонайбадьорiше привiтався зайчик.

– Ми удвох просимо пробачення, що не постукали до вас, бо ж тут немає дверей, - тихо, щоб її не злякати, додав песик.

Лялька пiдвела голову й повернула до друзiв зблiдле личко з опущеними повiками.

– Хто ви? Чого вам треба?
– запитала без нiякого страху.

– Ми iграшки, зайчик i песик, iз тiєї самої...
– затнувся песик, не знаходячи потрiбного слова, - iз тiєї самої... не... не... нехорошої машини.